Варто зауважити, що постколоніальні підходи не отримали особливої популярності в незалежній Україні. Про це свідчить зокрема той факт, що жодного центру постколоніальних досліджень в Україні до цього часу не існує. Якщо ж постколоніальні ідеї й проникали в інтелектуальне середовище в Україні, вони часто прочитувались в антиколоніальному аспекті. Мабуть, найцікавіші зразки постколоніального мислення засвідчені українською літературою періоду незалежності. Передусім назву «Московіаду» Юрія Андруховича, «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко та «Ворошиловград» Сергія Жадана. Це справжні зразки постколоніального роману, які можна не боячись порівнювати з аналогічними текстами Тоні Морісон, Найпола чи Джумпи Лагірі.
Зізнаюся, що мій власний досвід знайомства з постколоніальними теоріями по своєму симптоматичний. Я цікавлюся ними вже багато років і увесь час мрію про центр постколоніальних досліджень в Україні, якого, на жаль, досі немає. Мій перший інтерес до основоположних для постколоніальних студій праць Гомі Баби та Едварда Саїда припадає десь середину 90-х років. Ще точніше – цей напрямок гуманітарних досліджень відкрився мені під час стажування в університеті Монаша далекого 1991 року. Саме там Марко Павлишин і його учні розпочали перші постколоніальні дослідження, пов’язані з українською літературою. Опинившись в Австралії, я сприйняла постколоніальні ідеї не лише теоретично, але й геокультурно та екзистенційно, адже побачила світ з іншої перспективи, де в центрі знаходилася не Європа, а Австралія і її найближчі сусіди.
Відтак, децентрація і переосмислення євроцентричної моделі культури стали одними з наскрізних ідей у моїх студіях, і вже докторська робота, захищена в 1996 році і присвячена українському модернізму, значною мірою спиралася на постколоніальну методологію, а один із основних розділів озвучував кардинальне питання: «Європейський модернізм чи європейські модернізми?». Йшлося про існування різних моделей європейського модернізму як явища транснаціонального, а не про єдину універсальну модель високого модернізму. Це дозволяло відкинути досить популярну, зокрема і серед українських науковців, тезу про «незрілість» чи «вторинність» українського варіанту порівняно з його західним варіантом. При цьому однією з ключових стала для мене теза Енріке Дюсселя про трансмодернізм, яку він сформулював на основі латиноамериканського досвіду. Відтак, я зрозуміла, що про модернізм можна говорити не як про минуле явище, але як сучасне, триваюче.
В цьому ж аспекті децентрації і множинності я полемізувала дещо пізніше з деякими ідеями Александра Еткінда про «внутрішню колонізацію», аналізувала «Енеїду» Котляревського як національний наратив, писала про колоніальний кіч у Гоголя і колоніальність як маскарад у Котляревського. Зрештою, пишучи зараз про український окциденталізм, постколоніальне читання, імігрантський романс, трансгенераційну постколоніальну травму, постчорнобильську бездомність тощо, я мала на увазі цілісне дослідження про колоніальність як маскарад, котру і готувала до друку. Останнім часом я зацікавилася «азіатським ренесансом» Хвильового, який по своїй суті, хоча є продуктом абсолютно західної свідомості, несе в собі надзвичайно цікаві ідеї про Євразію і «азіатську магістраль», на якій Хвильовий помістив свій Харків. До речі, його ідеї зовсім не тотожні російському євразійству, йдеться про синтез Європи і Азії, а не їхнє протиставлення. Шевельов свого часу резонно зауважив, що не годилося б віддавати Росії цілу Євразію. Дуже б хотілося завершити свою книгу, тим більше зараз. Досить парадоксально, що саме нинішня війна дала мені можливість висповідатися і відкрити одну з головних тем моїх досліджень.