Як швидко ми забудемо ні, не війну. Як швидко ми забудемо людей, яких і зараз згадуємо не часто. Наших цивільних полонених та наших людей в окупації.
Звісно, в заявах ми досі чуємо про цивільних. Але, будьмо чесні, все менше та менше. Навіть біженці з окупованих територій почали потроху ставати осторонь. Наче ”там” нічого немає.
Це цілком нормальний психологічний процес. Для звичайної людини – це нормально. Так має бути. Це ознака оздоровлення. Проте так немає бути для держави. Для держави навпаки – це демонстрація хвороби та маніпулятивного цинізму. Якого не можна допустити.
Я нагадаю. Лише весною 2022 року при спробі евакуації з Маріуполя під час фільтрації затримано щонайменше 10 тисяч цивільних. Та ми як держава досі не знаємо ані хто ці люди, ані де вони. Живі та по тюрмах, чи вбиті та забуті. Останній раз частину з них бачили влітку у в'язниці в Оленівці наші військовополонені напередодні вбивства “азовців”. Далі – тиша. Жодної згадки.
Десятки людей на всіх окупованих територіях заарештовано пізніше. Частину з них засуджено за “тероризм”. Тобто за прискорення нашої перемоги. За боротьбу. Знаєте, скільки з них обміняли? Нуль. А скільки з них у списках на обмін? Скажу обережно – далеко не всі.
І це зараз. Коли ще не настав мир і ми ще не в стані відмови та забуття. Ми в активній фазі.
І тут знову запитаю: а якщо завтра мир? Що буде з цими людьми? З нашими українцями, які боролись і за це отримали тюрму?
Я боюсь, що їх просто забудуть, якщо ми будемо мовчати. Я не чую ані вимоги, ані натяку на вимогу надати дані заарештованих та засуджених українців з окупованих територій. Всіх на всіх в частині обміну – це точно не про це. Бо в нас немає цивільних росіян, яких можна обміняти на українців.
Тому я чомусь дуже боюся того миру, яким він може бути. Одне я знаю точно, якщо завтра настане мир, то сьогодні ми маємо не мовчати про все, що може зникнути після війни. Як би дико та дивно це не звучало.