Я почала зчищати зі шкіри нетривку грязюку, а також витирала її маленькими клаптиками вологої тканини. Вирішила обробити ґрунт і тканину в лабораторії, щоб виокремити сліди з різних частин тіла. Я потребувала допомоги, щоб перевернути труп і дістатися до його вентрального боку (живота); Девід мені допомагав і виявив ледь помітну грибницю — та була пухнаста, біла й росла просто на гладенькій шкірі під ребрами. Пліснява з’явилася там нещодавно й була недостатньо зріла, щоб дати спори. Щоб цей гриб проріс, шкіра мала потертися об щось і підхопити спорові інокулянти зі струмка чи ґрунту на схилі. Ми зішкребли зі шкіри зразок гриба скальпелем, помістили його у стерильну місткість і повезли в лабораторію. На наступний день невеличка частинка гриба почала утворювати численні чорні спорангії — для неозброєного ока вони схожі на маленькі чорні цятки, проте в них вміщуються тисячі спор. Виявилося, що це Mucor hiemalis — мікрогриб, який дуже швидко росте й часто виявляється у ґрунтах та, що цікаво, у собачих екскрементах (зараз їх побачиш не так часто, адже собачники складають випорожнення своїх улюбленців у пакети й викидають у сміття). Мікрогриб мав закріпитися на шкірі й накопичити достатню кількість поживних речовин, щоб утворити спори. Зазвичай споруляція відбувається дуже швидко; коли гриб був на тілі, спорангій не було — отже, можна припустити, що він ріс там не більше ніж один-два дні.
Людська шкіра, навіть мертва, становить значну перепону для росту грибів, і не так багато видів можуть колонізувати її одразу після смерті. Як зараз відомо, у світі існує приблизно п’ять мільйонів видів грибів і всього 6495 валідних видів ссавців (6399 — живі, 96 — нещодавно вимерли); до того ж гриби схильні до мутацій і ведуть опортуністичний спосіб життя — з огляду на це, дивно, що наші тіла не вкривають грибні нарости. Насправді таки вкривають, але лише кілька видів, і вони не шкідливі; також ми страждаємо від порівняно малої кількості грибних патогенів. Проте декілька видів грибів є шкідливими й небезпечними для життя, особливо якщо опиняються не в тій частині тіла, але переважно ми про них не здогадуємося.
У роботі я не раз спостерігала: більшість грибів, які колонізують мертву людську плоть, — це розповсюджені організми, які псують ґрунти та/або харчові продукти й не пристосовані оминати природний захист тіла. Врешті-решт, після смерті для більшості організмів у цьому світі ви просто шматок м’яса. Неодноразово я помічала: якщо тіло людини лишити надворі, де немає штучного джерела тепла, гриби починають рости на шкірі десь за тиждень після смерті — це справедливо принаймні для прохолодного помірного клімату Великої Британії.
Цілком можливо, щоби природні захисні механізми людського тіла трималися так довго, але цей феномен ніколи не досліджували науково, і зробити це надзвичайно складно. На відміну від Сполучених Штатів, Канади й Австралії, у Великій Британії немає так званих «трупних ферм» — де пожертвувані тіла лишають просто неба для вивчення природних процесів розкладання. Тіла віддають рідні, або їх відписують за заповітом дослідницькому центру, щоб за їхнім розкладанням слідкували. Мені пощастило побувати в першому такому центрі в Ноксвіллі, штат Теннессі, — я провела там тиждень разом з іншими дослідниками, які працювали над різними пожертвуваними трупами. Він є частиною Ноксвіллського університету, і я віддячила тим, що читала лекції для викладачів та студентів, — це був цікавий досвід. Я провела прекрасний день із Біллом Бассом — засновником першої у світі «трупної ферми». Мене здивували його слова про те, що він аж ніяк не збирається жертвувати своє тіло, хоча спершу про це подумував. Після років спостережень вони із дружиною остаточно вирішили: після смерті хочуть, щоб їх кремували.
Мене попереджали про мідноголовок (я думала, що це метелики, а виявилося — що вкрай отруйні змії), сірих павуків-самітників (вони можуть вбити й покалічити) та отруйний плющ, але я відчувала радше захват, аніж страх. Те, як трупи розкладаються і поступово, за різних умов, перетворюються на скелети, може допомогти з визначенням часу смерті у випадку загибелі за підозрілих обставин або коли тіло просто викинули. Ідентифікація безіменних покинутих і захованих тіл становить велику частину поліційної роботи, а час смерті чи поховання може допомогти пов’язати його з діями підозрюваних. Мушу визнати: я з величезним задоволенням провела тиждень у Ноксвіллському центрі, хоч і бачила по-справжньому химерні способи, у які людина з часом перетворюється на тлін. Трансформація тіла в частину середовища справді вражає, хоча це просто процес перероблення: всі атоми тіла походять від розпаду іншого тіла — рослини, тварини, чи мікроба, — і це триває вже мільйони років. Їхні атоми вивільняються і стають частиною інших тіл. Усе живе на Землі безліч разів проходило процес перероблення. Надивившись за роки на трупи на різних стадіях гниття, я втратила будь-які романтичні уявлення про могили та цвинтарі, і, як і Білл Басс, хочу бути кремованою — мій прах розвіють, щоб я легше стала частиною харчової мережі. Сподіваюсь, я по-справжньому реінкарнуюся: мої молекули перейдуть до гіацинтоїдесів, дерев та інших організмів лісу, де я хочу бути похована.
Цікаво, чи справді в мені є атоми давно померлих пращурів? Звісно, мої (і ваші) предки ведуть початок від риб або, ще давніше, від якоїсь повзучої часточки життя. Ми маємо молекули ДНК, які передалися нам від предків, але не можемо достеменно встановити їхню особу, хоча останнім часом генеалогічні ДНК-тести дуже популярні. Письмові джерела можуть вказувати на те, що ви — нащадок Вільгельма Завойовника; проте немає гарантії, що справді маєте його молекули, — вони, швидше за все, розпалися з плином поколінь. Ви успадкували по половині ДНК від матері й батька, але це не означає, що воно містить рівні чверті від ваших бабусь й дідусів. Спадковість влаштована не так.
Коли я вперше відкрила посилання з інформацією про мою ДНК, мені кортіло дізнатися більше про власне походження. Що більше людей надавали зразки слини для тесту, то більше ДНК-родичів у мене з’являлося; проте зараз я з монотонною регулярністю отримую інформацію про родичів у третьому-п’ятому коліні — моя група налічує вже тисячі людей, — і я втратила інтерес. Виявляється, моя ДНК часто зустрічається не тільки серед населення Великої Британії, а й Сполучених Штатів і Австралії, а також у людей з усіх куточків світу, зокрема з маленьких країн, про які рідко коли згадують. Я раділа, коли дізналася, що є прямим нащадком деяких відомих особистостей, проте в мене може не бути жодної молекули їхнього ДНК.