Бурхлива банківська активність у Флоренції виникла на ґрунті безладу. Територія, яку ми сьогодні називаємо Італією, на той час являла собою мішанину з міст і королівств, які ворогували між собою, а над ними височів Ватикан. Міжнародну торгівлю контролювали три головні міста, що постійно воювали за сусідні території: Венеція, Генуя і Флоренція. Венеція і Генуя проклали успішні морські торгові шляхи зі своїх міст, а Флоренція вступила в торгівлю після завоювання Пізи та її портів 1406 року. У Римі Ватикан керував розлогою територією «Папської держави», що розкинулася по всій центральній Італії, і прагнув розширювати її будь-якими способами. Південніше могутнє Королівство Неаполя і Сицилії потерпало від міжусобних конфліктів між ворожими Анжуйською та Арагонською династіями.
Усі ці території оговтувалися від спустошливої «Чорної смерті». Чума прокотилася Європою в середині XIV століття, спричинивши масові потрясіння скрізь, де побувала. Особливо сильно хвороба вразила Флоренцію. Місто пережило кілька хвиль зараження, у результаті якого загинуло приблизно дві третини його мешканців. Внаслідок цього населення міста скоротилося з 95 тис. 1338 року до менш ніж 40 тис. в 1427-го. Жахи чуми надихнули флорентійського поета Боккаччо на написання його шедевру «Декамерон», у якому йдеться про групу жінок і чоловіків, що втікає із зараженої Флоренції до сільської місцевості. У ньому він описує, яким було життя у Флоренції під час «Чорної смерті»: коли щодня заражалися тисячі людей, коли чоловіки й жінки вмирали на вулицях, а повітря наповнювалося смородом напівзогнилих тіл. У церквах було так багато трупів, що на цвинтарях не вистачало місця, щоб поховати їх усіх, і натомість їх просто скидали у величезні траншеї, шар за шаром. Боккаччо писав: «Умирущих усюди було повно». Фізичні та емоційні втрати в місті були приголомшливими. Так, батько-засновник Банку Медічі, Джованні ді Біччі деї Медічі, втратив свого батька — той помер від чуми 1363 року.
І все ж у флорентійців, які жили в X V столітті, теж були причини для гордості. Вони могли похвалитися найвидатнішим італійським поетом Данте Аліг’єрі та його шедевром — «Божественною комедією», написаною 1320 року. Їхня економіка процвітала, а золотий флорин (міська валюта) мав високий попит у всій Європі. І попри все, що пережили мешканці Флоренції, вона залишилася самоврядною республікою. Чого не можна було сказати про багато інших регіонів Італії, таких як Неаполь, Сицилія, Сардинія і П’ємонт, — їх завоювали іноземці.
У Флоренції політичні свободи забезпечувала продумана виборча система, що посприяла піднесенню Медічі. Вибори в місті проводили кожні два місяці шляхом жеребкування. Гільдії — об’єднання торговців і купців, які контролювали найважливіші комерційні галузі міста — подавали список усіх своїх членів, яким виповнилося 30 років. Потім члени виборчої комісії (відомі як accoppatori) виписували ці імена та розкладали їх по восьми шкіряних торбинках. Кожні два місяці з торбинок навмання витягували вісім імен, й обрані таким чином вісім громадян ставали пріорами синьйорії (signoria), або уряду, Флоренції, на чолі з gonfaloniere della giustizia (гонфалоньєр — голова уряду), якого також обирали навмання. Усі разом ці нові правителі переїжджали до Палаццо-делла-Синьйорія в центрі Флоренції, де жили разом упродовж наступних шістдесяти днів і керували міськими справами. Після закінчення їхнього повноваження весь процес починався знову. Новими пріорами ставали інші люди. Складний державний апарат надав значну владу гільдіям, які здійснювали суттєвий вплив як на економічне, так і на політичне життя міста.
Однією з найстаріших і найвпливовіших гільдій була Arte del Cambio, або ж банківська гільдія. До XV століття Флоренція здобула репутацію міста з активною банківською діяльністю: воно настільки асоціювалося з фінансами, що термін «банківська справа» походить від звичаю флорентійських банкірів вести справи за столом, або banco. Посприяло цьому й те, що в місті із двома валютами (золотими флоринами та срібними piccioli) існувала потреба в обміні за мінливими курсами, які встановлювали банки. Гільдія підтримувала суворий порядок у банківському бізнесі. Банкіри ставили свої столи чи лавки в невеличкому районі міста, відомому як Орсанмікеле, неподалік від Меркато Нуово. Їх можна було розпізнати за червоними мантіями та великими гаманцями, набитими флоринами та іншими монетами. Столи накривали зеленою скатертиною, на якій лежав гросбух, куди банкіри ретельно записували всі операції за день. Гільдія була такою впливовою в місті, що навіть регулювала спосіб ведення банкірами їхньої справи: вони мали sedentes ad tabulam cum tasca, libro et tappeto («сидіти за столом із гаманцем, гросбухом та скатертиною»). За правилами гільдії, кожна угода мала бути записана в книжку в присутності клієнта, і будь-хто, хто знищував гросбух чи вносив до нього зміни, ризикував негайно бути виключеним із гільдії. Для тих, хто дотримувався правил, обмін грошей був прибутковою справою. Чимало найбагатших родин міста, таких як Барді й Перуцці, походили з династій банкірів.
У тому, що банківська справа виникла у Флоренції, є певна іронія. Зрештою, звідти до Риму, Ватикану та Папи Римського було трохи більше ніж 200 кілометрів. На той час вони мали найвищий релігійний авторитет, а їхня позиція щодо позичання грошей задля отримання прибутку була чіткою: це суворо заборонялося. Будь-хто, спійманий на лихварстві, як тоді називали грошові позики, згідно з канонічним правом, був винним у скоєнні тяжкого гріха. Порушникам загрожувало серйозне покарання. Перший Латеранський Собор 1179 року постановив, що лихварів не можна ховати за християнським звичаєм. У своєму «Пеклі» Данте помістив лихварів у сьоме коло пекла нарівні із ґвалтівниками. Францисканці називали лихварство «перелюбством монет», а чернець Бернардин з Фельтре стверджував, що «Чорна смерть» — це Божа кара за лихварство. У Ватикані концепція лихварства також була вкрай обмеженою. Лихварством називали не лише стягнення з позичальників надмірних відсотків, як це розуміють сьогодні. Рим вважав за лихварство стягнення взагалі будь-яких відсотків з позичальників. Звісно, це стало перешкодою для банків, які займалися кредитуванням, а тому вони мусили докладати значних зусиль, щоб структурувати свої підприємства в такий спосіб, аби ті могли заробляти гроші, не порушуючи при цьому канонічного права.
Можливо, страх перед вічними тортурами вогнем змусив флорентійських банкірів мислити творчо. А може, обмеження породили нові рішення. Якою б не була причина, але правила Ватикану не завадили появі перших у світі видатних банкірів — родини Медічі.