Ким є ветеран в Україні?
Зазвичай це вже доволі доросла людина з багажем досвіду цивільного життя. Вона долучається до війська в активну фазу війни. Тут на неї впливає не тільки військова служба, і ця людина потім повертається до цивільного життя (та не завжди — більшість військових, які мають статус ветерана, досі служить).
У нас немає суто добровільного війська. Є служба за мобілізацією. Тобто ветеранство — досвід, дуже відкритий для входу.
Потреби ветеранів не ветеранські?
Буду говорити некрасиві речі, але така реальність.
Так сталося, що ветерани мають досвід, який призвів їх до станів і обставин, в яких до цього перебували інші люди: старші люди, діти і дорослі з інвалідністю, люди після ДТП. Це люди, які втрачали економічну активність або не мали шансу її здобути, тому були не дуже цікаві населенню. — Івона Костина
Зараз ситуація змінилася. У ці стани потрапили переважно молоді чоловіки, які мають сім’ї, соціальний капітал у цивільному житті, які можуть далі заробляти. Вони підсвітили величезну кількість проблем «не на часі». Це витверезує, бо в ці стани може потрапити будь-яка людина, я зокрема.
Чому ми не бачимо людину цілісно?
Це успадкована від Радянського Союзу система, збудована під ветеранів СРСР.
У зафіксованому законом ще 1993 року (переписаному з радянського закону майже дослівно) статусі «ветеран» є безліч аудиторій, які мають різний досвід. Усім їм пропонуємо однакову підтримку.
У Радянському Союзі це були «подарунки від держави» за службу, а не соціальна підтримка, яка допомагала б вирішити ситуацію людини. І саме з цією системою зіткнулися перші цивільні чоловіки, які долучилися до війська 2014 року, отримали поранення й почали повертатися до цивільного життя.
Чому в Україні не може бути окремої системи для ветеранів
Існував популярний міф, що можна поїхати в Хорватію, США, Британію, Канаду чи Ізраїль повчитися, перейняти систему і реплікувати тут. Але це виявилося неможливим, бо наші ветерани повертались у період активної реформації інших сфер.
Наприклад, у США є паралельна системи охорони здоров’я для ветеранів, збудована після Другої світової війни. В Україні немає такої паралельної системи, і ми не можемо дозволити її собі.
Коли поверталися ветерани, відбувалася медреформа, яка змінила логіку забезпечення здоров’я людей. Система сімейної медицини каже, що слід лікувати хворобу, а не давати доступ залежно від статусу.
Але у ветеранській сфері все ще зберігалося очікування: «Якщо я буду у статусі ветерана, у мене буде кращий лікар у спецзакладі». Щоб подолати цей міф, у нас пішло 12 років.
Очікування доброго сервісу тільки за наявності «корочки» (спадок СРСР) отруює очікування від системи для багатьох інших людей.
Ти ветеран, ВПО, багатодітний батько чи людина з інвалідністю?
Ветеран — це соціальний статус, але ветерани можуть бути в супутніх станах: ВПО, інвалідність, багатодітна сім’я та інші. Ми виявили складнощі, коли ці стани накладаються.
Система, зокрема соціальної політики, все ще бачить три статуси як три людини, а не як людину з трьома станами, які підсилюють один одного.
Мій «улюблений» стан — СЖО. Складні життєві обставини. Якщо ви спитаєте будь-яку людину, яка працює у сфері підтримки: що це? — вона не зможе сформулювати. Бо це все на світі. І приблизно так прописаний цей статус у державі.
Система не вміє бачити комплексно людину і її стан. І реагує на невеличкий шматок потреб людини. Але ветеранство — лише одна пелюстка життя. І коли виходиш за межі ветеранського стану в просто життя людини, побачиш нелогічні типи підтримки.
А в ситуації накладених станів потрапляють, наприклад, вагітні жінки, які є ВПО. Або ВПО, хто має в сім’ї людину з інвалідністю і ще додаткову потребу у працевлаштуванні. Якщо нам вдасться подолати цей виклик завдяки ветеранській аудиторії і тій увазі, яка експертно приділена ветеранській сфері, це буде величезним подарунком всім іншим людям.
Ветерани також почали певну революцію в поверненні економічної активності. Маємо сподівання, що вони дадуть керунок, як повернути загалом людину до цивільного працевлаштування. Не тільки військову. Це може бути людина після тривалої хвороби, після місць позбавлення волі, людина після паузи в кар’єрі через материнство тощо.
Що нам дасть революція підходу до комплексного бачення людини, а не її окремих потреб
Я хочу мати підтримку у вигляді послуг, внаслідок яких покращає стан людини. Тобто слід виміряти стан людини на вході і порахувати, як допомогти якнайшвидше вийти з нього. Але в системі таких механізмів не існує.
На жаль, соціальна сфера набагато менш систематизована і набагато менш реформована, ніж медична. Тому тут поки важко говорити про результати, видимі для суспільства.
Я хотіла б говорити про розвиток доглядової праці [коли людям, які не можуть самостійно подбати про ті чи інші життєві потреби вдома, допомагають фахові працівники]. Але вона розвивається в тих темпах, які є.
Є нібито послуга від Мінсоцполітики, але фактично вона не працює на рівні громад, є дослідження «Принципу» про це. Є ініціатива Міністерства ветеранів виправити цю ситуацію окремо для ветеранів. Це не найсистемніший шлях. Але потреба вже розвивається, її треба закривати. Можливо, з часом це перетранслюють і на інших людей, які потребують догляду вдома.
Чи є суспільний запит на те, щоб соціальна підтримка трансформувалася? Чи лунає запит від молодих людей, працездатних, у кого хворіють рідні?
Хто є голосом? Голос поки слабкий, і нема достатньо розуміння, що нам тут необхідні зміни системи. Коли це станеться, буде легше просувати зміни. Навряд чи це станеться тільки завдяки ветеранам, бо для ветеранів завжди можна збудувати мікросервіс. Але це неправильно і не вирішить проблеми. Якщо це станеться разом з ветеранами й інші аудиторії зможуть підняти свій голос і транслювати те, що потрібна велика реформа, вона на часі для виживання країни довгостроково — є більше шансів.
Чому зміни на місцях не стануться без змін у центрі
Система, яка належно не попрацювала на рівні верхньої політики, не подумала про всі інструкції, правила, підхід, планування, коректний опис термінології, перекладає надмірну відповідальність на кінцевого виконавця.
Наприклад, вона наймає соцпрацівника, фахівця із супроводу ветеранів тощо, не забезпечуючи їх належним ресурсом.
Тому якість послуги насамперед залежатиме від персональних компетенцій людини. Ні про яку рівномірність чи контроль мови не може бути. Немає єдиного керунку і розуміння, що людина має зробити і в якій послідованості.
Неможливо в нашій кризі працювати так далі. До прикладу, фахівець супроводу ветеранів не має управлінської моделі, людей, які візьмуть відповідальність за систему, за плинність кадрів, за якість послуг, не має людини, яка страхуватиме в разі сталкінгу, типового для тих, хто надає таку підтримку.
Що відбувається, коли той, хто має допомогти, зловживає персональними даними людини? Хто це контролює? Відповідей немає, тому це не вирішує проблему і скоріше примножує менеджерські задачі Мінветеранів, ніж допомагає кінцевому ветерану та його родині.
Має змінитися підхід на верхньому рівні політики, усвідомлення, що є ролі інші, окрім кінцевого виконавця, аби долати певну проблему в житті людини.
Чи потрібно людині, яка повертається після служби, надати повну інформацію? Потрібно. Це можна робити поточними ресурсами. Не треба наймати велику кількість виконавців, які, зрештою, приходять у ситуацію безсилля.
Ми маємо велику кількість запитів фахівців із супроводу. Це показує хорошу тенденцію, що представники держави можуть працювати з громадським сектором. Але це також підсвічує, що нам телефонують у випадках, на які в держави немає рішень.
Це питання житла, доглядової праці і підтриманого проживання, гуманітарної кризи людей з тяжкими пораненнями.
Коли я дивлюся на запити, з якими ми не справляємося, не бачу ресурсу [держави], який направляють туди. Не бачу масових програм, щоб відповісти на питання: куди переїдуть ветерани, які мають тяжкі поранення, які є по суті паралізованими, які не мають сім’ї, догляду вдома, які в госпіталях і штучно там утримуються, бо по суті їм нікуди йти? Яким буде життя цих людей? Лежати і дивитися в стелю 24 / 7 чи бути запрошеними в гості? Їсти до кінця життя наодинці чи їсти з кимось поруч?
Що буде з людьми, які мають серйозні психіатричні нозології?
Де точка, яка надаватиме підтримку? Де люди, які дбатимуть про тих, хто лишився наодинці і не може повернутися до цивільного життя? Бо вони не впораються самостійно. А інші впораються. Але наш пріоритет зміщений не в той бік.
Ветерани, в яких постаріють батьки, які зараз здійснюють догляд. Ці дзвінки вже є на нашу лінію: «Ми старіємо, у нас бракує сил перевернути близьку людину. Коли не зможемо це робити, куди іти?». Це точка безсилля системи і громсектору, бо йти нікуди і запропонувати нічого. Це ветерани, які зазнають поранень, це люди, які старітимуть і потребуватимуть підтриманого проживання через деменцію. Для них не існує такої підтримки.
Виправдано, що держава сильно сфокусована на тут і зараз. У нас системно немає навичок, інструментів, звички і культури планувати і прогнозувати проблеми, які виникнуть у майбутньому. Але є інші органи й інші сили, які мають думати про майбутнє. Це і є робота громадського сектору — подбати про майбутнє. Якщо ми добре послухаємо людину, докладемо максимум ресурсів, можливо, її побратиму через два-три роки дамо набагато більшу користь. Ми розуміємо, що найбільша користь з нашої роботи — людині, яка служитиме в майбутньому. Найбільшим наслідком нашої роботи буде те, щоб через 10 років повертатися зі служби було не страшно.