Попри безпрецедентні виклики, українські підприємці демонструють неймовірну стійкість. Вони швидко адаптуються, зберігають робочі місця та підтримують економіку країни. Сьогодні завдання держави — вибудувати таку систему підтримки, яка б створювала реальні умови для їхнього відновлення та розвитку.
Масштаб втрат у цифрах
На тимчасово окупованих територіях Росія проводить системну політику економічного тиску та відвертого грабунку. За сухими юридичними термінами стоять зламані долі: підприємці, працівники та цілі колективи, які в один момент втратили контроль над справою свого життя.
До повномасштабного вторгнення на цих землях вирувало життя. За оцінками Opendatabot, майже 65 тисяч українських бізнесів працювало на ТОТ — це приблизно 5% усіх юридичних осіб України.
Сьогодні ж там відбувається примусова “перереєстрація” за законами РФ, запровадження окупаційних реєстрів та нав’язування російської податкової системи. Схема проста й цинічна:
-
Якщо власник відмовляється співпрацювати або залишає територію, його активи оголошують “безхазяйними”.
-
Майно примусово вилучають і передають під контроль окупаційних адміністрацій чи третіх осіб.
Конкретні приклади: На територіях тимчасово окупованої Донецької області магазини “АТБ-Маркет” були фактично захоплені та переформатовані під потреби окупантів. У Херсонській області масово заявляли про “націоналізацію” успішних українських підприємств. Те ж саме робиться і на інших тимчасово окупованих територіях.
Важливо пам'ятати: жодна з цих дій не має юридичної сили ні з точки зору законодавства України, ні з позиції міжнародного гуманітарного права. Створення так званої “вільної економічної зони” окупантів до 2050 року — це лише спроба легалізувати мародерство. Ці підприємства юридично залишаються власністю своїх законних українських господарів.
Такі дії є порушенням норм міжнародного гуманітарного права та можуть кваліфікуватися як елемент системної політики привласнення майна. Вони формують підстави для майбутньої міжнародно-правової відповідальності держави-агресора та відшкодування завданих збитків.
Читайте такожВ Україні запустили пільгове кредитування для відновлення бізнесу, постраждалого від обстрілів
Економічне насильство: як Росія легалізує грабунок на тимчасово окупованих територіях
Росія продовжує системно позбавляти українців права власності на тимчасово окупованих територіях. Одним із ключових інструментів залишається штучне ускладнення процедури перереєстрації права власності відповідно до російського законодавства, що створює підстави для подальшої “націоналізації” нерухомості.
Один із таких прикладів — місто Дніпрорудне на тимчасово окупованій території Запорізької області. Через великі черги та обмежену пропускну спроможність реєстраційних установ багато мешканців ризикували не оформити російські документи на своє майно до визначеного окупаційною адміністрацією терміну. Це створює підстави для подальшого вилучення їхньої нерухомості.
Додатковим інструментом тиску є обмеження права на здійснення операцій із нерухомістю для осіб, які не з'явилися до військових комісаріатів для уточнення військово-облікових даних.
Паралельно окупаційна адміністрація на тимчасово окупованій території Херсонської області продовжує кампанію з так званої «націоналізації» майна. Під приводом боротьби з “покинутими” будинками планується примусове вилучення щонайменше 1 172 житлових будинків: 1 134 — у селищі Нижні Сірогози, 31 — у селі Нижні Торгаї та 7 — у селі Першопокровка. Причина — власники не переоформили право власності відповідно до вимог держави-окупанта. Про системний характер цієї проблеми свідчать і звернення до Офісу Омбудсмана: протягом 2025–2026 років надійшло 151 звернення громадян щодо незаконної “націоналізації” майна на тимчасово окупованих територіях.
Релокація як порятунок та захист прав людини
Коли ми говоримо про релокацію бізнесу, йдеться не про перевезення техніки чи офісних столів у безпечніше місце. Це передусім захист фундаментальних прав людини: права на працю, безпечні умови життя, підприємницьку діяльність.
Державна програма релокації стала тим рятівним колом, яке допомогло тисячам українців не залишитися сам на сам із воєнною катастрофою.
Уже в перші місяці повномасштабної війни сотні підприємств були переміщені до більш безпечних регіонів України. За перший рік дії програми, за даними Мінекономіки, близько 800 підприємств було релоковано, з яких понад 620 змогли відновити повноцінну діяльність на нових локаціях.
З часом релокація набула системного характеру. За даними Опендатабот, у 2025 році було зафіксовано, що 12 197 компаній змінили свою юридичну адресу 12 920 разів. Це на 11% більше, ніж роком раніше, що свідчить про адаптацію української економіки до умов тривалої війни.
Проте релокований бізнес в Україні стикається з комплексом викликів, які виходять далеко за межі простої зміни місця розташування. Після переїзду підприємства часто змушені заново вибудовувати виробничі процеси, логістичні ланцюги та взаємодію з місцевою інфраструктурою. Додатковими труднощами залишаються нестача кваліфікованих кадрів на нових територіях, обмежений доступ до виробничих площ і ресурсів, а також фінансовий тиск, пов’язаний із відновленням роботи. Окремим викликом є адаптація до нових умов регіону та інтеграція в місцеві громади, що потребує часу і системної підтримки з боку держави.
Кейс Луганщини
Після початку війни бізнес Луганської області опинився під найжорсткішим ударом. Підприємства втратили виробничі площі, звичну логістику та ринки збуту. Проте вони не здалися.
Станом на початок 2026 року 4 724 суб’єкти господарювання з Луганщини продовжують працювати в інших регіонах України. Ба більше, вони трансформують свої моделі: 147 сільськогосподарських підприємств перейшли від простого вирощування сировини до її переробки (за даними Луганської ОДА).
Закарпаття — безпековий та індустріальний магніт
Завдяки вдалій географічній локації та відносній безпеці, Закарпатська область стала одним із ключових хабів для українського бізнесу, що евакуювався із зони бойових дій. За офіційними даними Закарпатської ОВА (станом на кінець 2024 — початок 2025 року), в області офіційно зареєструвалися та працюють близько 300 релокованих підприємств. Станом на сьогодні, у 2026 році, цей регіон продовжує тримати планку одного з найуспішніших прикладів економічної адаптації.
Минулоріч під час мого візиту на Закарпаття, я відвідав будівництво житла для ВПО у Перечинській громаді. Це сучасний житловий комплекс, де є все необхідне, аби люди, які втратили дім, могли почати життя заново. Найголовніше: робочі місця для цих людей створює підприємство, сформоване на базі релокованих виробництв із Донеччини. На Закарпатті компанія не просто відновлює свій промисловий потенціал, а демонструє максимальну соціальну відповідальність — забезпечує своїх працівників і роботою, і гідним житлом. Такі ініціативи доводять: в Україні можна і треба створювати умови, за яких люди залишаються вдома, відновлюють своє життя і будують майбутнє тут.
Відновлення деокупованих територій
Окремим викликом залишається відновлення бізнесу на деокупованих територіях. Після звільнення громад підприємці стикаються з необхідністю відновлювати зруйновану інфраструктуру, повертати працівників і відновлювати ланцюги постачання. Це потребує комплексної державної політики підтримки, зокрема фінансових інструментів, податкових стимулів та гарантій безпеки інвестицій.
За кожною цифрою — людські долі
У звітах релокація часто виглядає як суха статистика. Але за кожною одиницею в графіку стоїть реальна родина, яка завдяки збереженому бізнесу не втратила роботу в найкритичніший момент. Це історії про батьків, які змогли й надалі забезпечувати своїх дітей. Це історії про фахівців, які не опинилися на вулиці без засобів до існування. Це про можливість почати все спочатку в новому місті, тримаючись разом зі своїм колективом та родиною.
Головний зміст релокації полягає в тому, що за бізнес-рішеннями зберігається нормальне людське життя та соціально-економічний зв'язок людей зі своєю країною.
Чому підтримка бізнесу має бути стратегічним пріоритетом держави?
Держава зробила важливий крок, запустивши механізми релокації бізнесу, грантові та кредитні програми, а також спростивши частину процедур. Це дозволило багатьом підприємствам зберегти діяльність у надзвичайно складних умовах війни.
Водночас, якщо дивитися на ситуацію системно, цього рівня підтримки поки що недостатньо для довгострокової стійкості та розвитку релокованого бізнесу. У багатьох випадках йдеться радше про збереження мінімальної життєздатності підприємств, ніж про створення умов для їхнього зростання.
Проблеми з інфраструктурою, доступом до фінансування, кадровим забезпеченням і нерівномірністю підтримки між регіонами залишаються відкритими. Це формує відчуття, що бізнес адаптується більше завдяки власній стійкості, ніж завдяки цілісній державній політиці.
У цьому контексті виникає принципове питання: чи достатньо ми сьогодні робимо для того, щоб релокований бізнес став не лише інструментом виживання, а й основою економічного відновлення країни?
Кожне працююче підприємство — це податки в бюджет, заробітні плати та паливо для нашої перемоги й майбутнього відновлення. Саме приватний сектор стане локомотивом післявоєнного відродження.
Релокація бізнесу стала також одним із ключових механізмів інтеграції внутрішньо переміщених осіб. Робочі місця, створені релокованими підприємствами, дають людям не лише дохід, а й відчуття стабільності та приналежності до нової громади. Таким чином економічна адаптація стає частиною соціальної реабілітації.
Тому підтримка релокованого бізнесу — це політика захисту прав людини. Це реальний захист права на працю, права на достатній життєвий рівень та права бути господарем власного життя і власної справи під українським прапором.
Читайте такожУряд спростив отримання компенсацій для прифронтового бізнесу