Юрій Дунай отримав вищу інженерну освіту в Національному технічному університеті України, згодом опанував операторську майстерність у Національній кіношколі в Лодзі (Польща) і документальну режисуру в Київському національному університеті імені Карпенка-Карого. Юрій є одним із найбільш досвідчених українських кінооператорів. Він працював з такими режисерами, як Валентин Васянович, Мачек Хамела, Марися Нікітюк, Георгій Фомін, Тарас Томенко, був активним учасником руху «Вавилон’13» — громадського об’єднання кінематографістів, що виникло як форма мистецького протесту під час Євромайдану. У червні 2025 року Дунай доєднався до лав Збройних Сил України. «Втомлені», до роботи над якими долучилися діючі військовослужбовці та ветерани, – його режисерський дебют.
Для свого першого фільму Юрій обрав складну, але давно вже назрілу тему.
Починається з того, що до заміського реабілітаційного центру приїздить ветеранка війни Люба Олісевич (Валерія Ходос). Незабаром вона, зайшовши у корпус «для тяжких», знайомиться з Андрієм Грицевичем (Дмитро Сова). Андрій втратив на фронті руку й око; Люба має обширні опіки тіла. Однак набагато глибшим і болючішим є їхній душевний надлам – і це стосується решти побратимів і посестер, що перебувають у центрі. Люба вперто блокує будь-які спогади про своє поранення, а Андрій замикається в собі, фактично саботуючи терапію. Причому терапія якраз різноманітна, сучасна, з дуже терплячим і професійним персоналом: басейн, малювання, сесії з психологами. Є навіть такий радикальний засіб, як деприваційні ванни: пацієнта, зануреного у воду, замикають у темному обмеженому просторі, і це дає можливість осмислити те, що з тобою трапилось. Однак навіть продумана і всебічна турбота допомагає не всім, і одна з ветеранок ламається під вагою нестерпних спогадів, накладаючи на себе руки.
Натомість у Люби і Андрія все добре – на перших порах. Вони, попри застереження терапевтів і рідних, зближуються одне з одним, одружуються і намагаються жити як родина; мають будинок, заводять курей – просто для радості. Однак саме в цій точці оповідь різко зламується в цілковито інакший регістр.
У «Втомлених» вистачає недоліків. В першу чергу – у виконанні діалогів; надто літературних, надто театрально розіграних. Не обходиться і без надмірного пафосу.
Однак Дунай зробив головне: переконливо розповів потрібну історію. Показав, що повернення з війни для наших ветеранів і ветеранок – процес набагато довший і складніший, ніж може здатися тим, хто на війні не був. Що наші воїни і воїтельки – не сталеві герої та героїні, а живі люди, і їхній біль може бути непомітним назовні, але, тим не менш, – постійним і вбивчим. «Втомлені» закінчуються не так, як нам, спраглим щасливих розвʼязок, хотілося б, але гіркота цього фіналу – це гіркота ліків, необхідних у першу чергу тим, хто перебуває у відносній безпеці глядацької зали.
Розповідає Юрій Дунай:
«Чесно кажучи, не уявляю, як можна зараз, у цих обставинах, працювати в медійному розважальному жанрі, хоча він теж, напевно, потрібен. Я не можу жити у відриві від подій, які відбуваються навколо нас. Потрібно набагато більше говорити про те, що відбувається після бойового зіткнення, після поранень, після травми, після війни. В Україні багато талановитих режисерів, які дуже непогано знімають те, що називається combat action. Я вважаю, що такі фільми теж потрібні, але «Втомлені» – мої рефлексії про те, що починається після того, як западає тиша. Травми тілесні – видимі й помітні, але набагато сильніше, ніж фізичні поранення, болять поранення внутрішні, психологічні, душевні. І мені здається, що про це теж треба говорити і кіно в цьому сенсі є ідеальним методом комунікації, тому що воно сприймається візуально. У вигляді фільму можна набагато краще донести те, що хочеш сказати.
Ми маємо грандіозну проблему психологічної реабілітації ветеранів. Її масштаби я побачив, тільки коли сам став військовослужбовцем, бо починав роботу над проєктом, будучи цивільним, а мобілізували мене на етапі монтажу. І тепер я усвідомлюю величезну прірву між цивільними і військовими. Тотальне нерозуміння. У нас були вже покази і в різних підрозділах, і у військових навчальних закладах, і в реабілітаційних центрах. Неможливо фальшивити з цими людьми. І вони всі кажуть після перегляду: "Покажіть, будь ласка, цей фільм цивільним". Я дуже хотів би вірити, що наше суспільство почне краще розуміти військових, що воно усвідомить, що до них треба ставитись толерантно, незважаючи на певні особливості поведінки. Тільки за таких обставин військові, які страждають на ПТСР, зможуть успішно реабілітуватися.»