Любомир Левицький — специфічний режисер. Усю кар’єру він просуває наратив про створення «голлівудського кіно» в Україні. 2017-го навіть вирушив на два роки в Лос-Анджелес, щоб підкорити голлівудські пагорби, однак його проєкти закрили на стадії сценарної роботи. В українському кіно теж виходило не надто успішно: дебютна «Штольня» (2004) стала прикладом постіронії, коли кіно настільки погане, що аж подобається. Горор «Тіні незабутих предків» (2013) і молодіжна комедія «#SelfieParty» (2016) були відверто халтурними. Ще Левицький приклав руку до гранд-франшизи української кринж-комедії «Скажене весілля» — випустив у 2021-му третю частину серії.
Після вторгнення Левицький переключився на воєнну тематику: почав вести влог на YouTube «Знімай Стріляй / Shoot Shoot» — брав інтерв’ю у військових; а ще створив короткометражний фільм «Йди за мною» (2022) про рятувальну операцію, здійснену за допомогою дрона, і документальний повний метр «Ми були рекрутами» (2024), який отримав суперечливі відгуки.
Враховуючи цю фільмографію, а також що прем’єру «Кіллхаусу» перенесли з листопада 2025-го на квітень 2026-го, очікування від нового фільму Левицького були невеликими. Утім скепсис не виправдав себе, адже у своєму жанрі цей фільм виглядає досить пристойно, а на тлі українського малокартиння навіть дуже свіжо.
Історія про порятунок цивільних дронами на Харківщині не дає Левицькому спокою, тож він робить її зав’язкою нового фільму. Подружжя (Анна Сорока і Валерій Величко) їде в прифронтову зону, щоб врятувати доньку, і потрапляє в зону дії російської групи колишніх вагнерівців «Чорна мамба». Тепер головні герої стрічки — брати Сова (Сергій Стрельников) і Сід (Денис Капустін) — мають провести рятувальну операцію за допомогою дронів. Левицький додатково загострює сюжет елементами шпигунського трилеру: він створює кілька ліній, що розвиваються в різних частинах України, і вдало зводить їх у фінальній битві на позиціях «Чорної мамби».
Дві з половиною години хронометражу режисер нашпиговує такою кількістю екшну, що динаміка фільму не провисає ні на мить. Сюжет несеться, неначе швидкісний дрон, не збавляючи градуса напруги. В обмеженнях смішного для мілітарі екшну бюджету 1,1 мільйона доларів Левицькому вдається створити якісний «голлівудський» екшн, де постановка окремих сцен нагадує місії з комп’ютерних ігор на кшталт Call of Duty чи Battlefield.
У «Кіллхаусі» багато всякого воєнного добра: сцени перегонів, стрілянина з усіх видів зброї, а також новаторські для жанру епічні битви безпілотної авіації. Операторська робота Назарія Мануляка стає міцним фундаментом для успіху фільму: він витворює адреналіновий драйв візуального тла, використовуючи рухливу камеру та постійно жонглюючи ракурсами. Цю роботу доповнюють динамічний монтаж і якісна робота зі звуком, яка тут така сама важлива, як, наприклад, у «Повстанні Штатів» Алекса Гарленда.
«Кіллхаус» — це фільм, що однозначно є тріумфатором технологічного підходу в українському кіно. Висока якість знімання, звуку й монтажу тут поєднана з прекрасною хореографією бійок, гонитв, а також з добре поставленими сценами спецоперацій. І це не дивно, адже більшість ролей у стрічці виконують професійні військові та спецпризначенці. Бійці Третьої штурмової, «Альфи» й ГУР грають у фільмі самих себе і задають дуже реалістичний тон мілітарі екшну — тож фільм майже неможливо дивитися без дитячого захвату.
Утім слабкою частиною фільму є його сценарій. Окрім «Скаженого весілля», Левицький завжди був сценаристом власних фільмів. І якщо в режисурі прослідковуємо прогрес з кульмінацією в «Кіллхаусі», то в сценаристиці він подекуди залишається десь на рівні «Штольні».
Персонажі Сови й Сіда (ці образи мають реальних прототипів у 3 ОШБр) прописані досить непогано. Вони мають мотивацію, конфлікт, коли старший брат відчуває відповідальність за молодшого. Однак «Кіллхаус» — це не драма, тож розраховувати на складну драматургію на кшталт «38 паралелі» Кана Дже-гю (цей фільм також базується на історії братів на війні) тут не варто. При цьому лінія кровного братерства та бойового побратимства достатньо добре працює на те, щоб персонажі «Кіллхаусу» не лише стріляли й керували дронами, а ще й мали особисті стимули і навіть щемку історію з нагородженням. Водночас окремі сцени цієї стрічки здаються неправдоподібними.
Наприклад, у фільмі є камео бійця «Азову» та 3 ОШБр з позивним Схід, який вийшов з обложеного Маріуполя і дістався до наших позицій. За сюжетом, він розповідає іншому персонажу, як об’їхати мінні поля і блокпости, щоб урятувати доньку. Складно повірити, що досвідчений боєць може ось так просто розповісти подібну інформацію першому зустрічному. Малоймовірною виглядає і сцена бійки Сіда з «темщиками» на хакатоні, яка стає початком його шляху у фільмі.
Однак навіть ці умовності не заважають «Кіллхаусу» залишатися сильним гравцем у своєму жанрі. А от що дійсно послаблює стрічку, то це діалоги. Звісно, екшн вимагає їх спрощення та певного пафосу, однак Левицький переборщив і з тим, і з іншим. Тож коли герої «Кіллхаусу» мовчать, фільм тільки виграє.
Та важливість «Кіллхаусу» полягає в іншому. Раніше Ахтем Сеітаблаєв намагався ввести екшн-елементи в «Кіборги», а Іван Тимченко — в «Іловайськ 2014. Батальйон Донбас», однак ці фільми залишалися воєнними драмами, де психологія персонажів важливіша за стрілянину. Левицький натомість уперше пропонує подивитися на російсько-українську війну через призму жанру старого доброго бойовика, де герої вирішують проблеми насильством, не розмінюючись на складні рефлексії. Хоч головні герої «Кіллхаусу» і не картонні, однак вони достатньо hard-boiled, щоб замість рефлексій відповідати рефлексами, як це відбувається в реальних бойових діях. Левицькому навіть вдається зіронізувати з цієї дихотомії рефлексій і рефлексів, обігравши троп пафосної бійки у фіналі.
За жанром «Кіллхаус» має бути розважальним кіно, але він також пропонує нову оптику на війну, а також є яскравим прикладом, як можна популяризувати армію. Врешті, саме з такою метою колись створили «Топ Ган» з молодими Томом Крузом. Чи стане «Кіллхаус» так само успішним? Хотілося б. Хоча б тому, що цей фільм виглядає як втілення великої мрії Левицького про українське кіно в масштабах голлівудського блокбастеру. А це цілком некепська перспектива для національного кінематографу.
