Микито, розкажіть про свій фільм «Київський торт», за яким «рецептом» його зроблено і який шлях довелося для цього пройти?
Раніше я робив безбюджетні фільми, але попередній мій фільм був з бюджетом від Держкіно — короткометражний фільм «Кохання». І от зараз, під час вторгнення, я зробив фільм «Київський торт», який профінансувала Естонія на 98 %. Трошки грошей я також отримав від фонду «Культурна столиця», і це допомогло зробити маленький уривок анімації та багато ескізів. Усе я презентував уже в Естонії, завдяки чому мені й дали фінансування.
Сюжет фільму — родинна історія: батько, мати і їхній син живуть напередодні вторгнення у Дніпрі, у спальному районі. Загалом ідея народилась з історій різних людей, які бачив навколо. Батько в моєму фільмі їздить за кордон на заробітки, до повномасштабного вторгнення так багато хто робив.
Коли вже почалося вторгнення, я зрозумів, що у фіналі фільму маю показати, що ті проблеми, які раніше видавалися нам дуже важливими, насправді такими не були. У нас було чудове життя, це зараз ми в якомусь пеклі живемо… От я й хотів показати такий контраст між минулим і теперішнім.
Розкажіть про співпрацю з відомим естонським режисером Прійтом Пярном?
Прійт Пярн (Priit Pärn — один з найвідоміших естонських режисерів анімації, карикатурист і художник, якого вважають культовою фігурою європейської авторської анімації. —Ред.) і Ольга Пярн, його дружина — мої друзі, допомогли отримати фінансування в Естонії. Ми багато спілкувалися під час вторгнення, вони мені писали, розпитували: як ти там, які новини, як справи? І я якось сказав, що маю сценарій і він завис, і вони підказали податися на фінансування в Естонії.
Тобто завдяки Пярнам я його й отримав. Вони познайомили мене зі своїм продюсером, працівниками студії, ми творили онлайн, я в Дніпрі був як режисер, а вони всі в Естонії, я їм відправляв ці файли мережею.
А мене якраз запросили викладати в Дніпровському коледжі мистецтв, там відкрили новий напрям «Аудіовізуальне мистецтво». Ми довго над цим працювали, і тут 2022 року вони мене запрошують на роботу. Але в нас немає програм навчання для цих курсів. І я звернувся до Пярна, у нього ж у цьому досвід величезний — 30 років викладає і в Естонії, і в Японії, куди тільки його не запрошували. Студенти в нього генії, і на «Оскар» номінувались, і суперфільми роблять. І ми з ним провели десять зустрічей онлайн. Слава Богу, що він підтримав мене, знайшов час, і ми раз на тиждень зустрічались по зуму, він давав мені завдання, я їх виконував сам, щоб відчути, як це правильно робити, потім він їх оцінював, казав, як працювати зі студентами. Звісно, я не міг взяти його систему й перенести в Дніпро, але на її основі збудував свою, доопрацював асоціативно, бо вона мене дуже надихнула. І тепер я викладаю, базуючись на системі Прійта Пярна.
Часто на позначення анімації вживають слово «мультик». Чи все ж є різниця з анімаційним фільмом?
Мультик — це радянська, російська назва, нам бажано від неї відійти. Ніхто у світі цього слова не розуміє, правильно казати «анімаційний фільм». Анімація, анімаційний фільм, короткометражний анімаційний фільм. Режисери трошки ображаються, коли кажуть: от ти зробив новий мультик. Це якось принижує, начебто щось дитяче, щось не дуже серйозне, тому професійно й правильно казати «анімаційний фільм».
Як можна передати через анімаційний фільм травматичні досвіди, непрості емоційні досвіди, які ми зараз переживаємо? Які можливості дає анімація?
Як і будь-який вид мистецтва, як і кіно загалом, і живопис, анімація може говорити абсолютно на різні теми. Є документальна анімація, яка переказує якусь історію, що відбулась у реальному житті. Мені подобається символізм, коли людина дивиться фільм і сама щось відгадує. Такий ребус невеличкий, і вона ніби стає співавтором фільму. Тому можливостей безліч, і анімація може говорити на будь-які теми: і на болісні, і на веселі, і на травматичні.
В Україні раніше були фестиваль «Крок», своя школа анімації, перемоги на міжнародних фестивалях (наприклад, на Берлінале). Яка ситуація зараз? Чи не розгубили ці напрацювання?
Українська школа була. Вона трималася на декількох викладачах: Олег Якович Сивоконь — відомий режисер, викладав в Університеті Карпенка-Карого; Олена Борисівна Касавіна; Олег Педан ще працював. На кількох ентузіастах, які за копійки працювали й передавали свій досвід. Степан Коваль отримав нагороду на Берлінале. Але все це такі поодинокі випадки.
Зараз викладачі постарішали, декотрі вже не працюють. І зарплата викладача настільки мізерна, що це смішно, бо ти просто працюєш за їжу.
Щось трошки тримається… Зараз багато можливостей навчатись онлайн, є різні курси. Багато людей роблять анімацію самі — ніде не навчались, і в них непогано виходить.
Якось воно не розквітає, але і не вмирає.
Розвиток штучного інтелекту, коли за секунду можна робити і відео, і тексти, чи не є він викликом для анімації? Чи може сюди прийти ШІ і все під себе підім’яти?
У 90-ті роки аніматори хвилювалися, що прийде комп’ютер і зникне оця мальована анімація, яка тоді така чудова була. Але вона не зникла, покращилася, стала іншою, більше можливостей з’явилося. Я доволі оптимістично на це дивлюся. Поки що я не бачу, що ШІ може вигадати цікавіший сюжет, аніж це може зробити людина. Тому що людина створює на своєму життєвому досвіді, а ШІ його не має…
В анімації, саме в мальованій, штучний інтелект може добре допомагати. Він пришвидшить роботу над анімаційними фільмами і зменшить кошторис робіт.
До прикладу, творення мого анімаційного фільму «Київський торт» — це майже два роки роботи. І це психологічно дуже важко — роками робити одне й те саме. Сподіваюся, з розвитком ШІ цей процес буде коротшим.
Розкажіть, які світові тренди зараз в анімації?
Я роблю авторську анімацію, тобто таку творчу, яка більше для дорослих. Тренд — щирість, чесні суб’єктивні історії.
Ваша суб’єктивна історія, суб’єктивна думка про якусь подію в житті. У нас завжди вважали, що анімація має бути про щось, повчати, бути глибокою. Це такий радянський вплив: має бути якийсь сенс і мета у твоїй творчості. А насправді в Європі вже давно запит на суб’єктивність. Це ніби ми залізли в голову до автора і його очима подивилися на світ. Оце найкрутіше.
Чи маєте вже відгуки глядачів чи колег-аніматорів з Європи на ваш фільм?
Є сайт Letterboxd, присвячений кіно, і там під фільмами можна залишати відгуки. Там є мій «Київський торт», я читаю відгуки. Загалом люди в різних країнах його розуміють і нормально сприймають.
Про ваші роботи пишуть, що вони вирізняються поєднанням чорного гумору, урбаністичних мотивів і сюрреалістичної естетики. Як ви самі вважаєте?
Чорний гумор завжди мене рятував. Якщо я з цього боку дивлюся на життя, це дозволяє тримати дистанцію від того жаху, який відбувається в житті, — і стає легше. Так само сюрреалізм. Що це таке? Це якась дивна штука в реальному середовищі, тобто поєднання нереального з реальним. Це теж допомагає зробити історію глибшою. Як я казав, люблю, коли глядач дивиться і розшифровує мій фільм, я показую натяки, а він сам має зрозуміти. У фільмі «Київський торт» батько перетворюється на птаха і відлітає за горизонт. Глядач має здогадатися, що він полетів на заробітки.
Щодо урбаністики: я більшість життя прожив у спальному районі і розумію, що це просто окремий всесвіт. Є люди, які там ніколи не чули про виставки сучасного мистецтва, ще про щось. Законсервований світ, і мені теж цікаво про це розповідати. І виявляється, що й за кордоном люди теж про це думають і впізнають себе.
Микито, де ви берете сили творити в умовах постійних тривог і обстрілів?
Насправді це дуже складно. Коли я працював над «Київським тортом», щодня о 9-й ранку починався робочий день. А я спав лише три години — вночі був обстріл, і я прокидався. У мене очі червоні, голова болить страшенно, але маю працювати. Тому зараз не хочу, наприклад, робити в таких умовах наступний фільм.
Буду робити щось інше. От зараз пишу книжку з історії української анімації, викладаю, щось своє малюю, не дуже серйозне, не дуже велике й глобальне.
Треба перепочити. У такому стресі працювати неможливо. Це дуже складно.
Розкажіть наостанок про книжку, яку пишете.
Я ніколи не писав ніяких книжок, але мені запропонував це зробити артдиректор фестивалю в Оттаві. Йому дуже подобається наша анімація, ми багато спілкувалися, він постійно пише книжки з історії світової анімації. Тож пів книги там буде про історію української анімації, яку він напише, а я роблю інтерв’ю з аніматорами.
Книжка буде поки що англійською, думаю, наступного року точно видамо її українською, бо 2027 року буде 100 років українській анімації, 1927 року в Одесі створили перший анімаційний фільм.
Основний план — це вижити…