Тимчасово не охоплені
115 тисяч заяв на житлові сертифікати за знищене житло надійшли за час існування програми «єВідновлення», звітує Мінрозвитку. Отримали їх близько 40 % родин, а купили нові помешкання ще менше — трохи більше ніж 26 тисяч. З них десять тисяч мають статус внутрішньо переміщених осіб.
Це вперше міністерство виокремило цю категорію у статистиці. Тож можна оцінити масштаби державної підтримки за програмою, яка є основним джерелом допомоги тим, хто втратив домівку через війну. Нагадаємо, офіційно в Україні зареєстрували 4,6 млн переселенців.
Родина Світлани Корабльової не може навіть спробувати скористатися основним компенсаційним механізмом за пошкоджене та знищене житло — будинок у Маріуполі. А тимчасово окуповані території — старі і нові — досі не охоплені відповідними процедурами.
Проблема в тому, що не придумали дієвого методу обстеження нерухомості на ТОТ. А акт, який підтверджує це і складає комісія після огляду, є одним з ключових, щоб отримати допомогу. Це від початку відрізало від державної підтримки величезну кількість людей.
Певні сподівання покладали на дистанційне обстеження. Тим паче експеримент на прикладі окупованого Мелітополя мав позитивні результати. Але застосування обмежили знищеним житлом у зонах можливих і активних бойових дій.
Зрештою в міністерстві вирішили піти іншим шляхом, залишивши питання нерухомості поза дужками. У грудні минулого року запустили новий компонент «єВідновлення» і фактично першу програму, адресовану тим, хто виїхав з не підконтрольних Україні територій. Для участі в ній достатньо мати підтвердження попереднього місця проживання в населених пунктах, окупованих після повномасштабного вторгнення.
Йдеться про житловий ваучер на два мільйони гривень, який можна використати на купівлю квартири чи будинку або як перший внесок за іпотеку, можна інвестувати його в будівництво або погасити ним кредит. Але знову рамки. Програма актуальна наразі лише для учасників бойових дій і людей з інвалідністю внаслідок війни. І якщо родина Світлани принаймні отримала шанс розв'язати квартирне питання, а підводних каменів там вистачає, то для Оксани й Катерини це нічого не змінило.
Логіка міністерства зрозуміла. Масштаб виклику й потреба не дозволяють одномоментно охопити всі категорії, тому розширення програм відбувається поступово — у міру появи ресурсів, визнає заступник міністра розвитку громад та територій Олексій Рябикін.
Проте для тих, хто вимушено покинув домівки, це тільки половинчасте пояснення.
– Я розумію, що держава в дуже скрутному становищі і дійсно обіцяти щось — це тільки заради обіцянок. А проте, сядьмо якось — і держава чесно скаже: по-перше, ми не можемо зараз закрити всі запити, а по-друге, ми формуємо нормальну справедливу чергу, а не вибіркову. Бо не розумію, чому за зруйноване житло в Ірпені компенсацію вже отримали, а за таке саме житло в Маріуполі ні, — каже Світлана Корабльова.
Зайняти чергу
Світлана зі своїм майбутнім чоловіком купила будинок у листопаді 2021-го. Заїхали він, вона та двоє її дітей. Дім шукали довго, поки не знайшли двоповерховий в історичному центрі Маріуполя, ще й з видом на море. Там на горищі Світлана планувала облаштувати фотостудію. Ну і хай, що придбали в кредит, але ж збиралися в ньому жити довго і щасливо.
Але довго і щасливо не вийшло. 25 лютого 2022-го разом з донькою та сином мусила залишити рідне місто й виїхати у Дніпро. Світлана не хотіла, але чоловік, який працював у поліції, наполіг.
Він зміг вибратися з Маріуполя наприкінці березня. А оскільки йому запропонували роботу в благодійній організації «Карітас Маріуполь», яка переїхала в Запоріжжя, то там родина і возз'єдналася. Світлана теж долучилася до фонду. Проте зовсім скоро обставини змусили знову схопитися з місця: прилетіло біля офісу організації — і керівництво ухвалило рішення шукати безпечніший варіант. Ним стали Черкаси. Тоді до міста переїжджали одразу пів сотні співробітників, а пропозицій оренди квартир на olx було 35, пригадує Світлана.
– Дякувати Богу, в мене нормальний соціальний капітал, завдяки сарафанному радіо й постам у соцмережах ми знайшли, де зупинитися, — розповідає вона.
Ця квартира залишилась у спадок військовому, довго висіла в оголошеннях на продаж, проте її стан був настільки занедбаний, що охочі на нерухомість не знаходились. Перші ночі родині довелося спати на підлозі. Світлана познімала килими зі стін, вкривалися шторами. Але потроху почали облаштовуватися. З власником домовились, що сплачуватимуть лише за комунальні послуги і поступово наводитимуть лад у помешканні.
Та щойно Світлана поклеїла шпалери в останній кімнаті, як квартиру продали. Разом з орендарями, віджартовується вона. Нова хазяйка не збиралася там жити. Водночас оренду родині довелося платити вже ринкову. А оскільки квартира виявилася на одній лінії з критичною інфраструктурою і світло там не вимикали, то в один момент її вартість підскочила із 7 до 15 тисяч гривень. Це було задорого для сім’ї. Тим паче чоловіка Світлани вже мобілізували.
— У Черкасах з житлом весела історія, — каже вона. — Ціни на оренду дорівнюють київським. Пропозицій дуже мало, напевно, через це і така вартість. До того ж в оголошеннях прямо пишуть: «місцевим, без тварин, без дітей». І ти думаєш: а що взагалі робити?
Тому коли в грудні минулого року Мінрозвитку запустило програму «Житло для ВПО з ТОТ», чоловік Світлани подав заяву. У березні родина дізналася, що має позитивне рішення, хоча самого ваучера ще не отримала.
– Умови програми видаються начебто реалістичними, — розмірковує Світлана.
Ваучер чинний п’ять років. Щоб реалізувати його, треба звернутися до оператора програми, Укрпошти, аби забронювати гроші. Якщо вони є, то протягом п’яти днів надійде відповідне повідомлення. А далі дають два місяці, щоб укласти угоду. Якщо не вкластися в строки, то гроші повернуть у програму і доведеться починати все спочатку. Черговість виплат визначає дата бронювання коштів.
З одного боку, часу цілком може не вистачити. Правозахисники, приміром, давно адвокатують подовження термінів реалізації житлових сертифікатів за знищене майно. На пошук нерухомості, передачу права власності, підготовку всіх необхідних документів відвели місяць після резервування грошей.
— Це дуже впливає на можливості скористатися підтримкою, особливо у випадку з літніми людьми, які мають гірші навички користування інтернетом і цифровими ресурсами, — пояснює Анастасія Бурау, яка очолює напрям адвокації захисту житлових, майнових та земельних прав благодійного фонду «Право на захист».
З іншого боку, Світлана визнає, що після дослідження цін на черкаському ринку нерухомості знайти житло, яке влаштувало б родину, буде непросто.
— За два мільйони гривень у самих Черкасах ми точно нічого не придбаємо. А якщо шукати десь по селах, то це буде геть нерівноцінна заміна тому, що ми втратили.
Вони порахували, що їм потрібно близько 3,5 млн грн, щоб купити в Черкасах щось, що відповідатиме запиту.
— Син уже самостійна одиниця, пішов служити за контрактом 18–24. Але в нас є донька, і нам потрібна хоча б двокімнатна квартира, яка не потребуватиме подальших вкладень, — пояснює вона.
Тоді як є ще один момент. У міністерстві кажуть, що на програму «Житло для ВПО з ТОТ» надійшли вже майже 34 тисячі заяв, а позитивне рішення ухвалили щодо 22 тисяч з них на 45 млрд грн. У бюджеті ж на 2026 рік передбачили 6,6 млрд грн. Найближчим часом в уряді обіцяють залучити додаткові 80 млн євро позики від Банку розвитку Ради Європи. Утім зрозуміло, що черга утворилася велетенська.
Катерина з Макіївки, яка нині мешкає у Львові, добре знає: у черзі можна застрягнути на роки, що й забудеш, коли подавав заяву.
Оскільки навіть часткового компенсаційного механізму для мешканців територій, окупованих до повномасштабного вторгнення, немає, Катерина свого часу скористалась іншим інструментом — пільговою іпотекою від Держмолодьжитло в рамках програми «Житло для внутрішньо переміщених осіб». Її реалізують з 2021 року із залученням коштів Німецької установи для відбудови та Банку розвитку Ради Європи.
Житло в кредит
Катерина виїхала з родиною з Макіївки 2014-го. Людині, яка працювала в громадському секторі та відвідувала протестантську церкву, залишатися в місті було надто небезпечно. Житло шукала разом з друзями вже фактично в дорозі. Через сайт орендували «семикімнатний будинок у тихій місцевості недалеко від центру» в Дніпрі. Ним виявився закинутий трикімнатний дім навпроти цвинтаря, але оскільки інших варіантів не було, то на якийсь час зупинилися там.
— Тоді людям з нашою пропискою житло або не здавали, або здавали за великі гроші, бо ж у «донецьких водяться», — каже Катерина. — Але нам пощастило, ми тривалий період жили безкоштовно у квартирі вірян. Потім ледь знаходили щось в оренду, а коли нарешті облаштовувалися і ремонтували оселі, нас виселяли, щоб здати новим орендарям і дорожче. Держава нам нічого не запропонувала. Знаю, що села шукали багатодітні сім’ї та надавали їм житло, бо зрозуміли, що це можливість зберегти місцеві школи.
Коли в соцмережах Катерина натрапила на інформацію про можливість для внутрішньо переміщених осіб узяти іпотеку на 30 років під 3 % річних з першим внеском 6 % вартості житла, вирішила спробувати. Привабив невисокий кредитний відсоток.
— Чесно кажучи, послуг для ВПО тоді якось не було достатньо, переважно палиці в колеса. На фоні цього будь-що «це для ВПО» впаде в очі, — зізнається вона.
Заяву Катерина подала у 2021-му, з цим жодних проблем не виникло. Спочатку ще чекала на результат, а потім просто забула, поки восени 2025-го не отримала на пошту листа про те, що під час чергового відбору за процедурою випадкового жеребкування її заява перемогла і вона може отримати кредит. Офіційне повідомлення потрапило в спам, а цей лист прийшов від співробітниці Держмолодьжитло: перша онлайн-зустріч з переможцями вже минула, сьогодні треба дати відповідь, чи оформлюватиме кредит.
— Якщо ні — пишу відмову. Якщо так — маю три тижні, щоб зібрати всі документи, — розповідає Катерина. — Тобто мені треба було знайти житло в певній ціновій категорії та, враховуючи інші критерії, отримати попередній договір, у якому зобов’язуюсь оплатити 6 % від суми кредиту впродовж 45 днів (це десь 145 тис. грн), надати купу витягів, підтвердити платоспроможність. Це цирк.
Зрештою все, що Катерина змогла — поплакала над листом і написала відмову. Питання навіть не в грошах, а в термінах, які відвели на все про все, і манері, в якій проінформували, пояснює вона.
Якщо проаналізувати звіти про розіграші, то відсоток укладених угод за програмою не надто високий. Приміром, зі 150 переможців, яких обрали під час відбору, проведеного на початку січня 2026 року, кредит оформили в третині випадків, хоча, вочевидь, у програмі зацікавлені. Тут кілька причин. Лише після виграшу запускається основний процес перевірки майбутнього позичальника встановленим вимогам, тому на цьому етапі дійсно відбувається певний відсів. До того ж до минулого року всі, хто подавав заяви на отримання кредиту, потрапляли в загальний реєстр кандидатів безстроково. Серед них і проводили випадковий вибір за наявності відповідного фінансування. За словами Анастасії Бурау, 2025 року в реєстрі налічували більш ніж 30 тис. осіб. Що це означало на практиці, бачимо на прикладі Катерини.
— Якщо людина в реєстрі з 2021 року, а виграє у 2025-му, то тут постає питання, чи не змінилися в неї обставини, чи вона на цей момент працевлаштована, чи є ресурси для першого внеску, чи морально готова до цього кроку і чи питання все ще актуальне, — каже Анастасія.
Власне через це влітку минулого року і ухвалили зміни, за якими кандидат залишається в реєстровому переліку протягом двох років. Потім його автоматично виключають, але людина має право податися на отримання кредиту знову. Зрештою станом на початок квітня в реєстрі залишалось близько 8,5 тисяч осіб.
Загалом від початку реалізації програми житло завдяки ній придбали 1586 сімей зі статусом ВПО, в тому числі 747 у 2025 році.
Інша програма іпотечного кредитування “єОселя”, яку реалізує Укрфінжитло, масштабніша. Проте, як зазначають в звіті НБУ, чинна модель підтримки нестійка через періодичний брак коштів.
Напевно саме цим і пояснюються зміни умов кредитування, які з 2026 року стали жорсткішими. Змінилися підходи до розрахунку суми кредиту та перевірки майбутніх позичальників, але головне, з’явились вимоги до площі житла, яке можна придбати в кредит. Ліміт встановили на рівні 52,5 м² для сім’ї на одну-дві людини, плюс додаткові 21 м² на кожного наступного члена родини, але не більше ніж 115,5 м² для квартир, і 125,5 м² для будинків. Теоретично завдяки цьому при тих самих витратах іпотеку зможуть отримати більше людей.
Так чи інакше, але “єОселя” не набагато плідніша в охопленні внутрішньо переміщених осіб, попри те, що формально спрямована і на них. За даними Мінекономіки, в минулому році за цією програмою українці оформили 7769 кредитів на майже 15 млрд грн, і на вимушених переселенців припало менше 12% іпотек. Для них відсоткова ставка визначена на рівні 7% річних протягом перших десять років, далі вона збільшується до 10%. Розмір першого внеску залежить від віку позичальника: якщо йому до 25-ти, він становитиме щонайменше 10% вартості житла, якщо більше 26-ти – від 20 %.
Через обмеження компенсаційного механізму для тих, хто виїхав з тимчасово окупованих територій, іпотека залишається чи не єдиною альтернативою, яку їм запропонувала держава. Але і скористатися нею родини здебільшого просто не в змозі з огляду на різні причини: доходи, неофіційне працевлаштування, відсутність коштів на перший внесок та багато іншого.
Це очевидні бар’єри, але в деяких випадках держава намагається допомогти їх подолати. З минулого року переселенці та мешканці прифронтових територій можуть отримати часткову компенсацію від держави у розмірі 70% першого внеску, 70% щомісячного платежу по кредиту та відсотках протягом першого року та до 40 тис грн на оформлення самої угоди. Але навіть враховуючи це, прості розрахунки показують, що при сумі кредиту, приміром, у 2 млн грн навіть з компенсацією 70% першого внеску, на нього треба мати 120 тис. грн.
– Я не бачу жодних перспектив вирішення житлового питання, — визнає Оксана Приходько з Бахмуту. – Купити житло не по силах, під жодну державну програму ми не підходимо. Немає у нас в родині військових, з чоловіків тільки батько 79 років. Житлових сертифікатів нам не дають, Дія пише: ваше житло на окупованій території. Навіть як освітянці жоден банк мені не дасть кредит під 3%. Мені шостий десяток, реєстрація в окупованому Бахмуті, місце роботи – онлайн-школа. І моя історія така ж, як історія тисяч інших переселенців.
Головні люди в житті
Оксана виїхала з рідного міста з донькою на початку квітня 2022-го. Хостел у Дніпрі, в якому зупинились, був переповнений. Щойно з’являлось оголошення про здачу помешкання, не встигали набрати номер телефону, а там вже зайнято. Були квартири по 15 тис. грн. і вище, але дозволити собі такі витрати, вони не могли. Тим більше, що вимагали внести передоплату за два місяці, а, якщо через рієлтора, то ще заплатити і йому.
Зрештою таки вдалося вхопити пропозицію по кишені – орендували малосімейку в промисловому районі без ремонту, на першому поверсі, з гратами на вікнах. Після попередніх орендарів, які виїхали за кордон, там залишилась купа сміття, брудна білизна, зацвілі недоїдки. Але принаймні були дах на головою, бойлер і пралка.
Тим часом з Бахмута, не витримавши, евакуювалася мама Оксани, а згодом і батько. Малосімейка вже не вміщувала всю родину, тому знову довелося зайнятися пошуками житла. Коли в одній з груп побачили інформацію, що власник будинку в Дніпрі віддав би його переселенцям, вхопились за цей шанс. Платили комунальні, підтримували порядок. Усе начиння від відра до килимка під двері довелося збирати знову, бо виїхали тільки зі зміною одягу і ноутбуком.
– Мозок відмовлявся вірити, що повернення не буде, – каже Оксана. – Думала, ну вилетять вдома вікна, ну попадають шпалери, але, що в Бахмуті розіб’ють кожен будинок, не буде навіть стін… До сліз шкодую, що не забрала фотографії. Нічого немає, навіть пам’яті у світлинах, наче всі мої 50 років, з них 30 років шкільного життя, дитинство дочки, всі 70+ років батьків, як не було.
У Дніпрі родина не протрималась і року, як власник виставив будинок на продаж. І знову все спочатку. Але географію пошуків довелося розширити – у місті ціни на оренду були зависокі. В батьків Оксани невелика пенсія, вона працювала в рідній школі дистанційно, і не мала жодних гарантій, що так триватиме далі, а дочка на той час виїхала за кордон.
Зрештою через оголошення в інтернеті Оксана знайшла будинок у містечку на Вінниччині, де вона разом з батьками живе і зараз. Орендна плата невелика – 4 тис. грн., але будинок холодний, а опалення виходить ще на 4-5 тис. грн., плюс інші комунальні. Із мінусів – проблемний котел, немає гарячої води, жахливі спальні місця. Хоча є і плюси. Все ж це місто з усіма службами, є авто- та залізничний вокзали. А сам будинок із земельною ділянкою, де Оксана вирощує городину.
– Власники житла – це тепер головні люди в нашому житті. Оплатити комунальні із запізненням через якісь фінансові труднощі, ми – ВПО, не можемо собі дозволити, виселять. Ми не можемо захворіти, вставити зуби, купити телефон, бо оренда та комунальні – то першочергово, – каже Оксана. – Винаймати житло я можу, поки працюю, пенсія батьків – їм на скромні ліки та тиждень харчування. А соціальне житло – просто фікція. Щодо квартирного обліку, який активно рекламували з кожної праски. Мама була з цим питанням в адміністрації, але їй відповіли, що в них немає ніякого обліку. По місту є будівлі, які можна було б переробити на житло, розселяти людей, але ж має бути керівник, який організує це. У місцевих житло є, напружуватись додатково просто в межах своїх посадових обов’язків нікому не цікаво. А той орган, типу ради по співпраці місцевої влади з ВПО, ніяких питань навіть не піднімає. Порожня показуха.
Далеко до ідеалу
У Мінрозвитку на питання щодо конкретних механізмів, які б розблокували допомогу тим, чиї домівки залишилась в тимчасовій окупації, кажуть про фокус на комплексному підході до вирішення житлового питання – через розвиток доступних фінансово-кредитних механізмів, запуск повноцінного сектору соціального та орендного житла, адресну підтримку тих, хто не може впоратися з проблемою самостійно, посилення ролі громад у реалізації житлових програм. А розширення допомоги відбуватиметься поетапно разом із запуском нових інструментів і залученням фінансування в межах загальної житлової реформи. В якості прикладу наводять, зокрема будівництво соціального орендного житла, що залишатиметься у власності громад, яке здаватимуть за цінами нижчими за ринкові, в тому числі для ВПО. Або проєкти з реконструкції державних чи комунальних будівель під створення житла для переселенців. Але вони наразі або на стадії старту пілоту, або точкові і невідомо, коли дійде справа до масштабування.
Попри зусилля на різних рівнях, проблема забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб і досі не вирішується системно, констатує Анастасія Бурау.
Так, є певні позитивні зміни. Житлові ваучери для переселенців з ТОТ, компенсація частини першого внеску та відсотків за іпотечний кредит за програмою “єОселя” – це досягнення минулого року.
Удосконалювали і компенсаційний механізм за житло, пошкоджене та знищене внаслідок збройної агресії. Нарешті спростили механізм подачі заяв, коли є кілька співвласників пошкодженого житла. Раніше вимагали згоду від усіх, і тут виникали питання – що робити, якщо хтось залишився на тимчасово окупованій території, або виїхав за кордон, чи зник безвісти. Зрештою відсутність згоди просто зупиняла процес. Тепер подати заяву може будь-хто зі співвласників разом з доказами, що проінформував про це інших. І далі протягом 15 днів вони мають відреагувати (відсутність відповіді вважається згодою).
– Разом з тим на рівні парламенту, на жаль, деякі ініціативи, які дійсно могли б допомогти людям, і які ми вважаємо пріоритетними, вже рік чекають на друге читання, – каже Анастасія Бурау.
Йдеться, наприклад, про законопроєкт, який спрощує адміністративну процедуру внесення даних про набуте до 2013 року право власності на нерухомість до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, якщо немає доступу до архівів БТІ на певних територіях.
Подібна ситуація складається і зі спробами розширити компенсаційний механізм на житло, яке було зруйноване до початку повномасштабного вторгнення, або ж яке знаходилося на той момент на окупованих територіях. А прийнятий наприкінці 2024 року закон, який пропонував вважати об’єкти нерухомості в тимчасовій окупації знищеними, щоб розблокувати компенсацію, зрештою так і не набрав чинності.
– Разом з тим фонди соціального житла та фонди тимчасового житла для ВПО не сформовані достатньо, щоб забезпечити всіх, хто цього дійсно потребує. Ринок оренди, як повідомляють, на 90% знаходиться в тіні, що жодним чином не сприяє захисту прав переселенців, які намагаються винайняти помешкання. Таким чином, для багатьох компенсація залишається недоступною через встановлені обмеження і водночас додаткові механізми, які мали би допомогти, також не працюють повною мірою, – каже Анастасія, – Зараз відбувається масштабне реформування житлового законодавства. В січні цього року парламент ухвалив закон “Про основні засади житлової політики”. Але для того, щоб запрацювали передбачені ним нові інструменти, потрібне додаткове нормативне регулювання багатьох процесів. А це час.
Натомість держава й досі не забезпечила навіть ведення обліку знищеного та пошкодженого майна на тимчасово окупованих територіях. Цілісні дані про втрати або про нерухомість, яку окупаційна влада націоналізувала, наразі відсутні.
– Люди постраждали внаслідок збройної агресії і щонайменше необхідно це зафіксувати. Однак чомусь ця сфера все ще недостатньо пропрацьована з боку держави, – каже Анастасія Бурау. – Зате з’являються інші ініціативи, наприклад, проєкти нових кодексів, які значною мірою переключають на себе увагу та зусилля державних органів та експертного середовища, які можна було би витратити на вирішення інших нагальних в умовах війни питань.
Паралельно лунають пропозиції щодо об’єднання операторів іпотечного кредитування “Укрфінжитло” і “Держмолодьжитло” з метою консолідації державних житлових програм та скорочення адміністративних витрат. Це викликає чимало побоювань у правозахисних організацій.
– Зокрема, як відбуватиметься таке об’єднання і чи не зникнуть чинні програми іпотечного кредитування, доступні для ВПО та інших вразливих категорій населення, або ж чи не призупинять їх на час реорганізації? Чи не втратимо донорську підтримку, яку партнери надають під певні програми, і чи не зміниться логіка кредитних продуктів, – перераховує правозахисниця.
Все це створює додаткову невизначеність, а з нею і без того все добре.
Житлові перспективи
Світлана Корабльова з чоловіком теоретично могли би розглянути варіант використати житловий ваучер як перший внесок для іпотеки в “єОселя”, аби дозволити собі підхожу домівку. Але наразі це неможливо, оскільки, за її словами, кредитний рейтинг чоловіка заблокований. На ньому все ще висять виплати за будинок у Маріуполі.
– Таке відчуття, що в карти програв. Чоловіка щодня тероризують дзвінками. Зараз тривають судові тяжби з банком. Чоловік одразу подав заяву з проханням призупинити дію договору, аргументуючи це тим, що воєнний стан і що нерухомість в окупованому Маріуполі. Цей лист проігнорували. Зате надійшла пропозиція, аби ми сплачували відсотки за кредитом, проте юрист порадив не погоджуватися на це.
Оскільки для військових виплати по кредитах призупиняють, то до банку відправили ще один лист. Втім там подали в суд про стягнення. Чоловік Світлани про це не знав, поки йому в Дію не прийшло судове рішення, каже вона. Банк вгамувався тільки після скарги в НБУ.
Вони думали і над тим, щоб пошукати житло в іншому, дешевшому регіоні. Але тут теж свої нюанси. Світлана – фотографка, в неї вже є клієнтська база, яку на новому місці сформувати дуже складно. Та й все ж у Черкасах вона нарешті відчуває землю під ногами, яку так страшно знову втратити. Тут дитина ходить в школу, тут є друзі, є з ким випити каву і кого попросити приглянути за собакою, поки вона їздить до чоловіка на Сумщину. І принаймні поки чоловік служить, Світлана не хоче міняти місто, знову десь самій облаштовуватись. Зважаючи на це, все частіше їм спадає на думку купити в Черкасах бодай щось, хай навіть маленьке, аби було своє.
– Іноді складається враження, що всі ці державні програми не так для того, щоб закрити реальні потреби людей, як для того, щоб показати якусь діяльність.
Як розповідає Світлана, всі її колеги з благодійної організації, в якій вона працювала до останнього часу, живуть по орендованих квартирах. А це пів сотні маріупольців. Тільки одна родина, що мала заощадження, змогла придбати старий будинок за межами Черкас.