Два боки однієї медалі
За останні п’ять місяців через транзитні центри, за даними Міністерства розвитку громад і територій, евакуювали понад 120 тисяч людей, з них майже чотири тисячі — це маломобільні категорії населення. Найбільший потік з Донецької області. З початку 2025-го, кажуть у Донецькій ОДА, через транзитні пункти пройшли майже 11 тисяч донеччан, старших за 60 років.
На думку Катерини Скрипової, за темпами і масштабами евакуація літніх людей у 2025 році наближається до 2022-го. З одного боку, це результат активних наступальних дій ворога. Інша історія — розвиток безпілотних технологій, який суттєво розширив саму лінію фронту. У цій широкій смузі ураження опиняються і цивільні, і гуманітарні місії, і евакуаційні екіпажі. І доступ туди, наприклад, для гуманітарних організацій ускладнився, оскільки вони не мають достатньо броньованого транспорту, засобів захисту від дронів.
І це на тлі двох крайнощів. Умовити виїхати старше покоління чи не найважче. Це створює неабиякі проблеми евакуаційним групам, особливо тим, хто працює впритул до лінії бойового зіткнення. Йдеться про «Фенікса» (ДСНС) і «Білих янголів» (Нацполіція).
— Це евакуації під постійними обстрілами артилерії, РСЗВ, під щільним дроновим контролем ворога. Тому важливо вивозити людей швидко. Оскільки навіть декілька хвилин на відкритій місцевості — це ризик удару. І в таких умовах ми змушені довго вмовляти людей, — розповідав на брифінгу заступник міністра внутрішніх справ Олексій Сергєєв і наводив приклади.
Приміром, щоб переконати літнього чоловіка евакуюватися, у Костянтинівці «Білим янголам» довелося вмикати старлінк і зв’язуватися з його донькою. Часто люди, особливо похилого віку, відмовляються залишати тварин. Літня жінка із села Сталі Вирки, що на Сумщині, не хотіла виїжджати без своїх дванадцяти собак, а житель села Могриця погоджувався евакуюватися, тільки якщо заберуть його одинадцятьох кіз.
— Проблема в тому, що евакуація в нас іде як постфактум. Люди сидять до останнього й евакуюються впритул до вуличних боїв. Є декілька причин, чому так. Вони не знають, куди поїдуть і що з ними буде, коли вони кудись поїдуть. Це заважає їм спланувати виїзд заздалегідь, коли спостерігається просування ворога на певних ділянках, є тенденція до збільшення обстрілів. Але ми маємо великі проблеми з інформуванням, — пояснює Катерина. — Зараз намагаємося запустити цю систему в Дніпропетровській області. Від'їжджаємо на 30–40 км від лінії фронту і розповідаємо людям, що треба робити, коли що, які послуги і де можуть отримати, що з розселенням. І в них тоді є бачення і розуміння можливостей. Вони з цією думкою якийсь час проживають. Тоді більш спокійно і трохи раніше починають рухатись. Бо коли починається ця історія: з одного боку — вуличні бої, а з іншого — треба вивозити людей — то це дуже високе навантаження на «Білих янголів». У таких гарячих точках тільки вони працюють, оскільки мають броньовані автівки й РЕБ-системи захисту. І також на військових, які теж допомагають забирати й передавати людей на місця стиковок. Тобто продуманий від’їзд полегшує всім роботу і зберігає людям життя і здоров'я.
І тут інша крайність — куди їхати літнім, особливо самотнім, які потребують сторонньої допомоги й догляду.
Якщо подивитися на ланцюжок евакуації, що склався за останній рік-півтора, то на кожному етапі в тій чи іншій мірі є проблема браку місць. Спочатку людина потрапляє в транзитний центр. Загалом таких двадцять, але найбільші потоки приймають у Павлограді і Волоському Дніпропетровської області та в Лозовій Харківської. Центри у Волоському і Лозовій відкрили нещодавно, бо павлоградський вже не справлявся з напливом. Перебування там, крім винятків, обмежене трьома днями. І треба рухатися далі. За словами заступника міністра розвитку громад і територій Олексія Рябикіна, 80 % людей заздалегідь знають свій пункт призначення. Інші затримуються в транзитних пунктах. Здебільшого це саме маломобільні люди.
Запити до приймаючих областей на розміщення зі свого боку направляють облдержадміністрації.
— Ми теж постійно у процесі пошуку. Це прямі запити до громад, до регіонів, постійний діалог. Якщо це люди, які потребують стаціонарного догляду, то для них місць в Україні дуже мало, — каже Катерина Скрипова.
Поки шукають, то перевозять їх у Дніпро, у транзитний Центр соціальної адаптації людей з інвалідністю громадської організації «Океан Добра». Це проміжна зупинка, де люди можуть залишитися на довший термін і де є умови для них. Нині заклад має 150 місць. У ньому живуть маломобільні літні люди, яких врятували з прифронтових територій евакуаційні екіпажі «Схід SOS». Організація допомагала з облаштуванням центру, зараз залучає кошти на покриття гонорарів для співробітників.
Тут літні люди приходять до тями, їхній стан стабілізують, бо через втрату домівки в них часто погіршується самопочуття, а юристи та соціальні працівники фонду допомагають з відновленням й оформленням необхідних документів.
Подібний тимчасовий притулок «Без меж» на 34 людини є в Харкові. Ще один на 53 особи — в Запоріжжі. Їх так само відкрили за підтримки благодійників. Це важлива ланка в евакуаційному ланцюжку, каже Катерина. Проте таких прихистків так само критично не вистачає.
У Міністерстві соціальної політики пропонують шукати додаткові місця в лікарнях. Літня людина, яку привезли в транзитний пункт, проходить консультацію медика. І якщо є потреба в подальшому лікуванні чи стабілізації стану, її направляють у певний медичний заклад, де вона протягом місяця зможе отримати послугу з медсестринського догляду. МОЗ уже визначило 212 закладів, які увійдуть у цю програму. Це додаткові 2635 місць. Зараз триває контрактування між НСЗУ й закладами охорони здоров'я. Від того, як кажуть у міністерстві, всі у виграші. З одного боку, є додаткові місця для розміщення відразу після евакуації, з іншого боку, лікарні з малим потоком пацієнтів матимуть фінансування від держави, а це 16 тис. грн на особу. Теоретично людину, яка отримує послугу медсестринського догляду, має супроводжувати соціальний фахівець, він же допомагатиме і з подальшим пошуком житла.
За словами керівниці громадської організації «Океан добра» Ольги Волкової, минають два-три місяці, перш ніж для тимчасових мешканців шелтеру, які потребують стаціонарного догляду, знаходять якийсь варіант.
Здебільшого місця шукають у геріатричних пансіонатах. Вочевидь, це іде врозріз з політикою деінституалізації.
— Але зважаючи на масштаби потреби, я поки не бачу іншого виходу, — каже вона.
І тут знову набір проблем.
Місця стаціонарного догляду
Умови в таких закладах дуже різні. Приміром, під час моніторингового візиту до Петриківського обласного геріатричного пансіонату, де мешкають, зокрема, внутрішньо переміщені особи, деякі підопічні скаржилися на наявність щурів і тарганів. У Коршівському геріатричному пансіонаті минулого року монітори побачили ще гіршу картину: старі панцирні ліжка, відра та пляшки замість крісел з санітарним оснащенням, переповнені кімнати, брудний і зношений одяг у підопічних, запрану білизну, хоч на складі лежали нові комплекти постелі і ковдри.
Звісно, не всі такі. І чимало геріатричних пансіонатів підтримують волонтери і релігійні організації. Але так чи інакше спроможність інституційних закладів приймати людей похилого віку, які потребують стороннього догляду, вичерпана, кажуть у Мінсоцполітики. З тієї статистики, що маємо сьогодні, є плюс-мінус сто вільних місць, пояснює заступниця міністра соціальної політики Тетяна Кірєєва.
— Ми намагаємося працювати з закладами стаціонарного догляду. Ремонтуємо занедбані будівлі, в яких громади зобов’язуються відкрити нові геріатричні або територіальні центри з надання соціальних послуг, закуповуємо обладнання, щоб потім мати можливість заселяти туди людей, — каже Катерина Скрипова.
З початку повномасштабного вторгнення благодійний фонд створив 665 нових місць. Так з’явився заклад для людей похилого віку, в тому числі евакуйованих з небезпечних фронтових і прифронтових територій, у Калуші. Його відкрили у 2023 році. «Схід SOS» відремонтував і обладнав будівлю колишнього протитуберкульозного диспансеру. Власне фонд і запропонував місту створити центр. Місто погодилося. Передбачали, що в закладі проживатимуть 55 % людей, які мусили покинути свої домівки, а решта — місцеві. Нині в закладі мешкають 33 людини, з них 26 внутрішньо переміщені.
Проте діалог з громадами складається по-різному. Не всі бажають приймати літніх людей, оскільки такі заклади фінансують з місцевих бюджетів і для них це додаткове навантаження.
Відповідно до законодавства, 75 % пенсії людей, які проживають у них, забирають на утримання. Але з огляду на те, що зазвичай йдеться про мінімальні пенсії, то, як каже директор Калуського геріатричного центру Василь Ільницький, цих коштів не вистачає навіть на харчування. До прикладу, якщо в центр влаштувати людину на платній основі, то це буде коштувати більш ніж 20 тис. грн на місяць. Нині його утримання обходиться місту приблизно в 7 млн грн на рік.
— Тож деякі громади намагаються якось відсторонитися. На їхній захист скажу, що питання фінансування закладів, обладнання всім необхідним справді є. І ми намагаємось заходити в цю історію з позиції підтримки. Кажемо: ми вам щось зробимо — тоді вам буде легше й ми направимо до вас людей. Або ж повністю відбудовуємо такий центр. Але тоді обов’язково підписуємо договір з громадою, що вона бере на себе його подальше фінансування. І частина місць у таких новостворених закладах іде для місцевих мешканців. Щоб у них був не тільки інтерес, а й розуміння, що це не конкуренція, це спільна історія. І не було такого ставлення до евакуйованих, як до «понаєхавших».
Є приклади, коли до вирішення проблеми розміщення підключаються і безпосередньо військові адміністрації. Нещодавно в Черкаській області Шахівська ВА відкрила відділення підтриманого проживання для маломобільних людей з Донецької області, а Селидівська планує відкрити до кінця року відділення стаціонарного догляду в Одеській області. Але такі випадки поодинокі.
Тим часом у минулому році Міністерство соціальної політики запустило експериментальний проєкт з надання людям похилого віку з числа ВПО й особам з інвалідністю послуги стаціонарного догляду і підтриманого проживання за принципом «гроші ходять за людиною» як альтернативу інституційним закладам. І це вже та сама підтримка з держбюджету, якої прагнуть.
Якщо зі стаціонарним доглядом усе більш-менш зрозуміло, то послуга підтриманого проживання вимагає пояснення. Фактично той, хто її надає, зобов’язується забезпечити літню людину житлом у спеціально обладнаних квартирах або будинках, допомагати у веденні господарства, організувати медичний патронаж тощо. Юридичні особи або ФОПи, які входять до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг і долучаються до програми, можуть розраховувати на компенсацію майже 10 тис. грн у разі підтриманого проживання. Трохи більше ніж 16 тис. грн — відшкодування за послугу стаціонарного догляду.
Проте результати наразі більш ніж скромні. У 2025 році на реалізацію проєкту передбачили 367 млн грн. Але на всю країну в програму зайшли лише три десятки закладів-надавачів послуг, які зможуть отримати чи вже отримують державне фінансування. А програмою охоплено близько 300 людей.
— Коли ми побачили назву того експериментального проєкту, то дуже зраділи, — каже Василь Ільницький. — А потім вчитались у сам документ і з’ясували, що умови, на яких заклади можуть до нього долучитися, доволі жорсткі. Приміром, кімнати мають бути на одну-дві людини. А в нас така тільки одна. Були й інші перешкоди. Зрештою, на жаль, від цієї ідеї довелось відмовитися. Так виглядає, що держава однією рукою ніби й дає, а іншою не допускає.
Серед критеріїв, наприклад, є вимоги до розташування. Скажімо, якщо заклад у місті, то найближча зупинка пасажирського транспорту має бути не далі як за 800 м від нього. Є обмеження і щодо кількості людей в окремому приміщенні. У випадку стаціонарного догляду це не більш ніж 35 осіб, підтриманого проживання — не більш ніж вісім. До того ж у разі надання послуги підтриманого проживання мають бути кухня, де людина може самостійно готувати, місця для прання.
— Це дуже класна історія, дуже хороша ініціатива. Але, мабуть, не тоді, коли йде активна евакуація людей похилого віку. І більшість геріатричних закладів, які в нас переважно великі, на пів сотні місць і більше, не підходять під умови програми, — вважає Катерина Скрипова. — Можливо, варто подивитися на цю історію під іншим кутом, можливо, в чомусь послабити вимоги, щоб більше закладів могли долучитися. І тоді це розблокує якусь кількість місць.
Тим часом їх створюють здебільшого благодійні організації. Приміром, будинки тимчасового проживання відкрив і «Карітас Україна» за допомогою партнерів з «Карітас Австрія». Вони утримують мережу із шести закладів для людей віком 60+. Для цього реконструювали і переобладнали старі будівлі в Одесі, Івано-Франківську, Коломиї, Бориславі, Тернополі, Чорткові.
Як і «Схід SOS» чи гуманітарна місія «Проліска», вони проводять ремонтні роботи, облаштовують під потреби літніх і людей з інвалідністю місця тимчасового проживання (МТП). Адже немає нічого постійнішого, ніж тимчасове. І багато людей похилого віку перебувають у МТП і по два, і по три роки.
Старість у гуртожитку
Перших евакуйованих у гуртожитку Черкаського державного технологічного університету прийняли 8 березня 2022 року. Тоді батьки забирали дітей-студентів додому, а в їхні кімнати заселяли людей, що тікали в безпечніші регіони. Згодом керівництво закладу вирішило так і залишити один з чотирьох гуртожитків на три десятки кімнат для внутрішньо переміщених осіб. Його зареєстрували як місце тимчасового проживання.
Відтоді через гуртожиток пройшла понад тисяча людей. Зараз там мешкає 61 людина, яка вимушено виїхала з Попасної, Краматорська, Лисичанська, Харкова, Лимана. Десять відсотків з них — це літні.
У кожного 18 кв. м особистого простору, на 13 кімнат на поверсі одна кухня, спільний туалет, душ. На першому поверсі спортзал, який колись обладнали для студентів. Торік у гуртожитку відкрили швейну кімнату. А цього року — б’юті-кімнату. З матеріалами для ремонту допомогли волонтери, зокрема благодійна організація «Право на захист». За проживання тут платять 2 тис. грн на місяць.
Гуртожиток не облаштований для маломобільних. Це п’ятиповерхова будівля, не обладнана ліфтами, на першому поверсі кімнат немає.
— Тому, звичайно, ми не можемо брати людей, яким важко пересуватися, — каже керівниця МТП Любов Романенко. — У нас, приміром, мешкає літня пара, чоловікові 70 років, йому важко підніматися на п’ятий поверх. І тільки недавно ми змогли їх переселити нижче, на третій. Або інша ситуація. Навесні до мене подзвонили волонтери, просили поселити чоловіка, 62 роки. Казали: «Він ходячий, але в нього рак горла, йому треба їздити в Черкаси на хімію, а з Умані це дуже проблематично». Ми дали йому кімнату. Проте в нього відмовили ноги і я не знаю, чи він зможе ходити. Волонтери, які просили його розмістити, допомогти відмовились. І от уявіть, він сам-самісінький тут, доглянути його нікому. Ми тоді викликали швидку, довелось збирати дітей, щоб його знесли вниз, розумієте?
Зараз чоловік проходить лікування в нейрохірургії.
— Ну але він живе в нас, то він вже наш. Тож починаєш сам шукати, до когось звертатися, щоб хтось допоміг йому. Це все людський фактор. Як казала моя бабуся: скільки людей, стільки дива. В іншої літньої жінки діабет — і вона сліпне. У нас колись зупинився її син з дружиною, і він ходив за мною хвостиком: «Ну знайдіть їй місце». Вона була десь у Рівному, жила в спортзалі школи. І коли ми її прийняли, то син одразу ж утік і зараз десь під Москвою. Добре, це твій вибір, якщо це тобі близько по духу, ну, будь ласка, їдь. Але ж на кого ти тут залишив свою матір? Звісно, вона переживала, у неї стався інсульт. Ми їй оформили першу групу інвалідності, і соціальні служби ходять до неї. Ось такі трапляються історії. Можливо, тому бояться приймати старших, бо потім відповідальність за долю людини на тобі, не викинеш же її на вулицю.
Нині тут уже немає такої плинності мешканців, як на початках, коли люди думали, що все це ненадовго. Зараз навпаки. Майже всі зробили ремонти, хтось перевіз свої меблі.
— Люди розуміють, що невідомо, скільки триватиме війна, і жити нормально треба зараз, — каже Любов Миколаївна. — І навіть якщо все закінчиться, то повертатися немає куди.
В Україні зареєстрували понад тисячу місць тимчасового проживання, в яких проживають 80 тис. внутрішньо переміщених осіб. Проте історія з МТП у чомусь схожа на історію з геріатричними пансіонатами. Умови в багатьох важко назвати хорошими.
Стандартний набір проблем: незадовільні санітарно-гігієнічні умови, недостатня кількість санвузлів і душових, непристосованість приміщень для маломобільних людей, недостатнє меблювання, відсутність облаштованого укриття й особистого простору. Принаймні такі висновки зробили в офісі уповноваженого з прав людини після понад тисячі перевірок минулого року.
Водночас і місць у них теж обмаль: з 80 тисяч вільними залишається приблизно десята частина.
Цього року вирішити проблему поганих умов і браку місць в уряді спробували за допомогою субвенції. Наприкінці вересня на ремонти й облаштування місць тимчасового перебування внутрішньо переміщених осіб виділили 1 млрд грн. Але і тут є свої нюанси. Хтось, порахувавши за і проти, відмовився від ідеї.
Скажімо, у Калуському геріатричному центрі давно планували розширення.
— До нас постійно телефонують і місцеві, і фонди теж питають, чи є вільні місця, чи можна розмістити людей. У нас є одне приміщення, яке ми могли б використовувати додатково. Але воно потребує капітального ремонту. Там і комунікації треба прокладати, і дах робити — буквально все. Ми шукали під це кошти. І ремонт, до речі, можна було б робити вже під участь у тій програмі зі стаціонарного догляду, врахувавши всі її вимоги, — каже Василь Ільницький.
Тож допомога від держави і справді доречна.
— Але знов же. За умовами, про виконану роботу треба звітувати щомісяця, а використати кошти необхідно до кінця грудня. Інакше вони повернуться назад. А тепер розповідаю про наші реалії. Я не чекав грошей від Кабінету Міністрів, у нас трохи було власних, бо маємо в закладі платні місця, і планував накрити приміщення дахом. Крім того, в минулому році ми закупили бруківку для облаштування внутрішнього дворика, щоб люди мали куди піти, подихати свіжим повітрям. У нас же всі літні, їм важко пересуватися, є ті, хто на колісних кріслах. Я звернувся до підприємств, щоб провести роботи, а нема кому дах ставити, нема кому бруківку класти. Одні на війні, інші після ухвалення закону, що молодь може виїжджати, поїхали. І ось яка ситуація — держава дає гроші до кінця року, щоб ми щось зробили, а це просто нереалістично в такі строки.
У прифронтових областях своя історія. Тут додався фактор руйнування інфраструктури, що десь просто унеможливлює ремонтні роботи, а десь сильно ускладнює їх. Тож і використання коштів до кінця року під великим питанням. Щоб урятувати ситуацію, Мінсоцполітики почало вносити зміни, приміром, розробило механізм повернення невитрачених грошей і їх повторного перерозподілу. Або дозволило купувати будівельні матеріали цього року для використання наступного. Проте прорив принаймні у створенні нових місць найближчим часом навряд чи станеться. Але субвенцію обіцяють передбачити і в майбутньому бюджеті.
Варто згадати ще один свіжий експеримент міністерства — соціальну послугу притулку для маломобільних груп населення, які мусили евакуюватися. Її можуть надавати і в місцях тимчасового проживання, якщо вони, звісно, матимуть елементарні інклюзивні умови: пандуси, відповідні санвузли, належні ліжка — і забезпечать відповідний соціальний супровід. Держава ж виплачуватиме 8 тис. грн на місяць за особу протягом року.
Усе це швидкі рішення, щоб відреагувати на гострі проблеми, пов’язані з евакуацією, каже Тетяна Кірєєва. Хоч аж надто швидкими їх на четвертий рік від початку повномасштабного вторгнення назвати вже складно. Тепер Мінсоцполітики проводить нараду за нарадою, щоб переконати регіони скористатися цими фінансовими інструментами.
Тим часом, щоб побачити, як може виглядати розв'язок проблеми, варто поїхати в село Колонщина.
Райська місцинка
80-річна пані Людмила заселилась у другу чергу Чудо Містечка ще до його офіційного відкриття. Вона з Бахмута, один онук — військовий — загинув, другий теж — на її очах від снаряда. З міста її вивезли військові. Так вона опинилась у Львові в закладі, де жила в кімнаті із сусідами, які мали психічні захворювання.
— Вона перебувала в жахливих умовах. Хтось з її знайомих допоміг написати нам заявку, і ми чекали пані Людмилу на відкриття. Але приїхала вона фактично за тиждень. Бо дзвонила, плакала, просила: «Заберіть мене раніше, я не можу тут більше, зі мною людина душевно хвора живе. Я просто збожеволію». Ми пояснювали, що будинки ще не готові. А вона благала: «Заберіть, будь ласка». І ми її забрали, — розповідає Марія Зайцева.
Спочатку це було просто поле на околиці села Колонщина в Київській області. Тепер тут ряди акуратних будиночків пастельних тонів із затишними верандами й доглянутими яскравими клумбами. В одному мешкає пані Людмила. Загалом місце нагадує радше невелике курортне селище. Цей проєкт реалізує американець Делл Лой Хансен, засновник девелоперської компанії в США Wasatch Group і благодійник.
Метою було забезпечити літніх людей гідним житлом, а вже згодом усе почало обростати додатковими послугами. Першу чергу будівництва відкрили 2023 року, другу — минулого за рекордні п'ять місяців. Тож нині в Чудо Містечку живуть майже чотири сотні людей похилого віку з Бахмута, Лисичанська, Сєвєродонецька, Луганська, Покровська та його околиць. Найстаршій мешканці 99 років. Містечко співпрацює з «Білими янголами», «Схід SOS», «Проліскою». Проживання для мешканців містечка безкоштовне і довічне. У пріоритеті батьки військових і самотні.
Будинки повністю мебльовані і готові до заселення, у них є кухня, де можна готувати самостійно, а можна ходити в їдальню. Можна поратися в городі, який є при кожному житлі — і люди цим активно користуються.
— Для них город — це така терапія, — каже Марія. — Ну і плюс у нас комплекс послуг. Ми приймаємо людину, лікарі її оглядають. Відразу робимо всі документи. До нас щотижня приїжджають співробітники Пенсійного фонду. Є творчі заняття, працюють психологи. Тобто наші хлопці і дівчата, як ми їх називаємо, отримують гідне житло, гідні умови. І що найважливіше — спокій.
На території містечка є магазин, власна маршуртка тричі на день їздить у Макарів. Тут працюють 20 соціальних працівників, з тих самих мешканців. Вони допомагають тим, хто потребує стаціонарного догляду або просто підтримки для вирішення якихось питань.
На території діють 18 волонтерських гуртків. Хтось доглядає за квітами, хтось співає, хтось допомагає ЗСУ.
— Наші бабусі сотають нитки з мішковини, з яких потім роблять кікімори. Якщо говорити про інтеграцію в громаду, то ми, приміром, щодня розвозимо 50 гарячих обідів по ближніх селах для тих, хто залишився сам, малозабезпеченим родинам. Загалом містечко пропагує активне довголіття. До нас, приміром, приїхав чоловік з Покровська, який був учителем. Його евакуювали «Білі янголи». Удома він вів гурток з цигуну. Тепер проводить такі самі заняття тут. І їх відвідують навіть люди з нашого стаціонарного догляду, бабуся на ходунках. Три рази на тиждень приходить тренер з фітнесу — і бабусі просто біжать у спортзал. Я можу дуже багато розповідати, — сміється Марія.
Мабуть, не дивно, що вільних місць тут немає.
— Там усе настільки гарно, аж не віриться, що це не якийсь обман, — каже Світлана.
Вона теж заповнила заявку на проживання в містечку для двох бабусь, рідної та її сестри.
Вони виїхали з Мирнограда восени минулого року, коли в місті стало вже зовсім важко й небезпечно. У Києві Світлана вирішила орендувати для бабусь квартиру. Проте все не так просто.
— Мої бабусі самостійні, активні, самі за собою доглядають. Але тваринам, дітям і старшим людям орендодавці не дуже раді.
Останнього разу, після зміни кількох квартир, Світлана вирішила не казати хазяйці, що в помешканні житимуть літні люди. Сподівалась, оскільки власниця на іншому кінці міста, то і не перевірятиме. Договір оренди вони підписали на три місяці. Жінка хотіла переконатися в платоспроможності Світлани, бо ж та «переселенка». Плату встановила у 15 тис. грн плюс комунальні. Проте згодом власниця все ж дізналась, що в квартирі поселилися бабусі.
— Вона одразу приїхала. Дуже переживала, що вони зляжуть, не зможуть себе обслуговувати. Буде сморід. «І взагалі вони можуть тут померти», — розповідає Світлана. — І нас попросили з’їхати.
Зараз Світлана знову в пошуках житла для рідних. Розглядала вже кілька варіантів: гуртожиток для внутрішньо переміщених осіб, пансіонат під Києвом, де за людину треба сплачувати 26 тис. грн на місяць. І дуже сподівається, що все ж вдасться їх влаштувати в Чудо Містечко.
З 2023 року цей проєкт повністю фінансує сам бізнесмен. Утримання містечка коштує 60–70 тис. дол. на місяць. Найбільші витрати — на зарплати й електроенергію.
Цього року Чудо Містечко приєдналося до державного експериментального проєкту підтриманого проживання та стаціонарного догляду «Гроші ходять за людиною».
— Ця програма дійсно непогана. Але хотілося б більше фінансування, бо воно дійсно повністю не покриває витрат, — каже Марія.
Усі соціальні працівники вже пройшли навчання з підтримуваного проживання і першими в Київській області отримали відповідні сертифікати.
— Ми дуже хочемо, щоб таких містечок було більше. І проєкт масштабували. Літні люди недооцінені в нашій країні, але вони заслуговують на те, щоб отримувати допомогу. І вони її потребують прямо зараз. У них немає часу чекати. Дуже хочеться вірити, що їм хтось почне допомагати на гідному рівні.
До містечка і справді високий інтерес. Сюди приїжджає делегація за делегацією з регіонів, але поки все залишається на рівні зацікавленості. Тим часом містечко розширюється, триває будівництво третьої черги на 250 місць і ще 20 місць для стаціонарного хоспісного догляду. Інвестиції — 12 млн дол. Окремо стартувало будівництво двох шелтерів, один з яких транзитний саме для літніх людей, щоб їм було де відновитися після евакуації.
Загалом, як кажуть у Мінрозвитку, нині є потреба у вивезенні з небезпечних територій понад 280 тис. людей. 11,5 тисячі з них — це маломобільні категорії населення.
