Між бомбами
«Російські війська завдали жорстокого удару по житловому сектору села Новохатське Волноваського району. Внаслідок обстрілу загинула одна людина, ще троє отримали поранення. Пошкоджено сім приватних житлових будинків, виникла пожежа».
(Повідомлення ГУ ДСНС у Донецькій області, 13.04.2025)
Це було десь опівдні. Вона сиділа на ліжку, коли по селу вперше завдали авіаудару. Будинок підстрибнув і сів на місце, Лариса підскочила разом з ним і ледь не захлинулася чаєм. Потім ще вибух і ще. За останні три роки це був чи не найстрашніший момент. Того дня загинула сусідка Лариси. Була на вулиці, коли влучило в будинок, — і в неї поцілив уламок.
Лариса пригадує переляканих кіз, які за три роки багато до чого адаптувалися, як і люди. Але не до планерних авіабомб.
— Росіяни запускали по три одразу. Перший бах, потім другий, третій. Ти втискаєш голову в плечі і чекаєш, куди воно впаде, на тебе чи ні. І бігти немає сенсу. Та й нікуди.
Це був третій місяць пошуків нового дому для ферми. Переїзд з тваринами — сам по собі виклик. Евакуація великого стада — щось дуже схоже на диво. Бо дивовижним чином мають скластися різні пазли. І це не тільки місце, приміщення і перевізник, але потрібні ще й чималий випас і сінокіс.
Готуватися до евакуації Лариса почала восени минулого року.
“Кінець листопада і, мабуть, підходить кінець життя на цьому місці. Обставини ускладнюються”, — писала вона тоді у фейсбуці.
Та і військові почали підганяти з виїздом. Але кози були сукозні і в дорозі могли втратити більшість козенят. Тому везти їх у такому стані Лариса побоялась. Вирішила дочекатися січня, коли всі народяться. А в лютому вже їздила по Україні в пошуках нової домівки. Об’їхала Полтавську, Кіровоградську, Черкаську області і марно.
На початку травня, коли пошуки все ще тривали, російські війська знову скинули авіабомбу на Новохатське. Загинули три людини.
— Їх розірвало воротами, які вилетіли від вибухової хвилі. Тоді в новинах писали, що зруйновані сім будинків. То знищили всю вулицю. Виходить, що один раз прилетіло ліворуч від нас, інший — праворуч, але ж наступного разу могло вже й не пощастити, — каже Лариса.
Вона поспішала. На пост у фейсбуці про те, що ферма з Донеччини потребує прихистку, насправді відгукнулось багато людей. Але всюди пропонували приміщення, яке вимагало ремонту.
— Я розуміла, що вдвох з сином ми з цим не впораємось. Це понадсильно. До зими точно не встигли б. І якоїсь миті мене охопив розпач, бо нічого більш-менш підхожого так і не побачила, — зізнається Лариса.
Якщо спочатку вона хотіла знайти щось відносно недалеко, то невдачі вели все далі й далі від дому. Спочатку вона рушила вбік Вінниччини і зрештою доїхала до Тернопільської області, де знайшла компромісний варіант і вже була готова домовлятися про переїзд. Але останньої миті все ж вирішила поїхати на ферму під Дрогобичем, яка запрошувала до себе ще в квітні. Ту пропозицію Лариса не розглядала. Їй здавалось, що це надто далеко і невідомо, як тварини перебудуть довгу дорогу. Але ж їй до Дрогобича лишалось якихось 200 км.
Коли власник “Ферми-ранчо” у Почаєвичах показав приміщення, виявилось, що це і є те єдине місце, в яке вони можуть заїхати і одразу працювати, а не займатися облаштуванням. Лариса нарешті могла трохи видихнути.
Але знайти місце — це тільки частина справи, ще необхідно відшукати перевізника. А з цим теж непросто. Один з Житомира їхати в Новохатське побоявся. Машина, яка виїхала з Запоріжжя, зламалася в дорозі. Зрештою відгукнувся перевізник з Харкова з двоярусним скотовозом, яким і перевезли всіх кіз одразу. З оплатою переїзду, який обійшовся у 120 тис. грн., допомогли донори. Сама таку суму Лариса не подужала б.
Найбільше вона хвилювалась через маленьких козенят по тижню-два від народження, але перехрестилася, сказала собі: що буде, те буде. Проте усі кози перенесли дорогу добре.
— Як кажуть: у процесі жодна тварина не постраждала, — жартує Лариса. — Ми встигли заскочити фактично в останній вагон. Нам так пощастило, що я й досі не можу отямитися.
Наприкінці травня Комарська сільська військова адміністрація зробила попередження, що вся територія їхньої громади віднині небезпечна та перебуває у зоні ураження ворожих БПЛА.
Триматися до останнього
“Перший рік повномасштабного. Тоді ще була надія на швидке закінчення цього безумства...Сьогодні такого оптимізму немає. Але кози є. Чекаємо на козенята вже від чорної плямистої кізоньки, це буде її перший окоз. Життя не зупиняється, як би важко не було”.
(допис Лариси на сторінці Facebook, 18.12.2024)
— Вже після переїзду мене спитав один парубок: “Чому наші хлопці повинні гинути за вашу землю”. Я йому кажу: “Так вони гинуть не за нашу землю. Наша земля майже вся на тому боці. Вони захищають свою. Бо якщо ми росіян пропустимо там, то вони дійдуть сюди”. — “Сюди не дійдуть”, — переповідає розмову Лариса.
Як їй знайома ця фраза. Ще два роки тому чула її від односельців: “Та росіяни сюди ніколи не дійдуть. Бо навіть німці в цей куток не заходили. Чи вони дурні сюди йти? І обстрілювати нас не будуть. Кому потрібне таке маленьке село на одну довгу і дві короткі вулиці?
У 2022-му, коли однією з цілей російського наступу була Велика Новосілка, Лариса вперше подумала про виїзд. Але ж Курахове стоїть і всі справді сподівались, а раптом до Новохатського лінія фронту не наблизиться. Та звичний уклад, хоч як за нього не тримайся, розчинявся в нових обставинах. Це як світлина, яку опублікувала Лариса в жовтні 2022-го: кози пасуться на ще зеленому лузі, крізь шпарини у хмарах на них падають м’які сонячні промені, — на перший погляд просто гарний, злагідливий краєвид. Але якщо б до нього додали звуки, то це були б звуки вибухів.
У перші місяці повномасштабного вторгнення тварини пережили сильний стрес. Стільки передчасних пологів, викиднів, скільки їх було в лютому-березні 2022 року, Лариса ще не бачила. Але за рік тварини більш-менш звикли і до літаків, і до вертольотів, і до ракет, які пролітали над селом.
Через те, що в окупацію потрапили постачальники сіна, ферма мусила підлаштуватись та возити його вже з Дніпропетровської області. Тим часом Лариса забирала до себе кіз у господарів, які виїжджали і просили її: “Візьмеш? Бо віддавати на м’ясо шкода”. Лариса не відмовляла і викупила так більше двох десятків тварин. “Війна — це велика біда для людини, а ще більша для тварини, яка боїться вибухів, гуркоту вертольотів, не розуміє, що відбувається. А найбільше лихо, коли хазяї виїжджають, а козу не можуть забрати з собою, бо це ж не кішка, і не собака”, — писала вона.
Водночас, як і раніше, Лариса продавала козенят. Колись придумала формат: привозити покупцю тварин до дверей. Так і продовжувала їздити, то північніше, аж до самого Києва, то південніше до Миколаєва. Навіть ще варила сири в своїй сироварні, яку побудувала на грантові кошти.
— Сири ми відправляли і в 2022-му, і на початку 2023-го. У Київ, Вінницю. Але потім почали менше доїти кіз. Все одно ми були в підвішеному стані — сьогодні бігти чи завтра. Тож тримала їх у напівпродуктивному режимі. Роздавала молоко і сир хлопцям на блокпостах. Ті, хто знав нас, то приїжджали, брали, — розповідає Лариса.
Вчергове думки про евакуацію виникли в 2023-му, коли активізувались бойові дії поблизу Великої Новосілки. Потім на якийсь час все затихло. Але фінансова подушка танула на очах. З кожним разом сіно закуповувати було все складніше. А лінія фронту сунула все ближче. І минулої осені вже почалась примусова евакуація з сусідньої громади.
Люди забивали корів, і коли ми виїжджали, то в навколишніх селах не було вже жодної, — каже Лариса.
Дороги понівечила важка техніка, покриття зовсім не залишилось, тільки гравій з ямами. Узбіччя і посадки закидані сміттям, яке ніхто навіть не намагався прибирати. В усьому почала відчуватись занедбаність, що гнітила. А згодом вже не було жодної хати в селі з непошкодженим дахом.
Попри це Лариса чіплялась за життя вдома і до останнього тягнула з від’їздом. У 2024-му навіть купила ще одну хату поруч з ділянкою, хоча це й суперечило здоровому глузду. І до останнього будувала плани.
— У нас там були всі умови для розвитку. Громада залишила нам великий випас і ми разом хотіли зробити культурне пасовище, щоб не переорювати землю, зберегти луки, де можливо, і досіяти необхідні трави, — розповідає вона.
Навіть почали втілювати цю ідею. Паралельно Лариса проходила навчання, писала заявки на гранти і вигравала. Завдяки останньому здійснила одну зі своїх мрій — купила трактор з сівалкою. Це було сходинкою до більшої мрії — самостійно заготовляти сіно. У листопаді минулого року вони завершили покупку техніки і навіть обробили землю.
— Син орав людям у селі, нам. Ще була надія, може, зберемо врожай. Але в березні цього року мусили вивезти техніку в безпечніше місце. Я Бога молила, щоб встигли.
Звісно, Лариса забере її до себе в Почаєвичі. Але не пасовиська і місця, які любить.
Кози-кози
“Кожного року нові кози, на яких дивлюсь з надією і подивом. Ну як воно таке народилося, як виросло в такі часи. Кози дивні створіння... Моя любов... остання... найдорожча...”
(допис Лариси на сторінці Facebook, 06.07.2024)
З вікна її будинку відкривався безкраїй простір. Поле, поле, тоненька смужка дерев, за нею річка і її протилежний крутий берег, на якому видніється ліс.
— Це і є свобода, вольниця. А тут я ніби затиснута зусібіч, — каже Лариса. — Якщо буде хоч якась можливість, я повернусь у наші степи.
Її будинок у Новохатському стоїть вглиб від дороги. З товстими стінами, черепицею 1908 року і старезними горіхами і грушами у дворі, що ніби захищають простір собою.
Лариса купила його в 2009 році. Місяцями їздила і дивилась хати, та жодна з них не припала до душі. Проте вона не поспішала, бо головне було знайти свою.
— Пам’ятаю, що тоді лежав метровий сніг. Але я все одно запропонувала дочці проїхатися ще в один бік, де ми не були. Кажу: під вибори ж напевно розчистили дороги.
Коли вони кінець-кінцем дісталися до Новохатського і Лариса побачила той столітній будинок, то одразу зрозуміла — він чекав на неї.
Власне, за місто Ларису вело нове хобі. Через захворювання хребта вона шукала варіанти, як підтримати здоров’я. Так дійшла до козиного молока, а потім до кіз. Перших трьох вона придбала ще в Донецьку. Але тварини в місті — це досить незручно. Тож фактично Лариса хотіла знайти домівку насамперед для тварин, а вже потім для себе.
До кінця 2009 року в неї було їх вже 25. Ось тоді вони і назвали своє господарство “Ого-го кози-кози”. “Ого-го” — тому що тварин чимало. А “кози-кози” — бо саме так їх прикликали до себе і ті слухняно йшли.
Тож Лариса почала мотатися між Донецьком і Новохатським. А остаточно оселилась у селі в 2014-му, коли була змушена покинути рідне місто.
— Мої друзі з Луганської області брали участь в організації референдуму. Я добре пам'ятаю, як плакала: “Дівчата, що ви робите, ви штовхаєте країну у війну”. А вони: “Ти дурна, ми через два тижні будемо в Росії, а ти сидітимеш отам гола і боса”. Кожен вибирає те, що йому близько. Хтось вибирає Росію, ми обрали Україну.
І зараз, і тоді її тримали кози. Бо коли ти багато працюєш, то дурні думки в голову не лізуть, каже Лариса.
Загалом вона ніколи не мала стосунку до фермерства. Багато років працювала в школі вчителькою молодших класів, потім викладала географію і історію. Але щобільше занурювалась у нову для себе сферу, чим ближче знайомилась з тваринами, тим цікавішою їй видавалась ця робота.
Я завжди кажу, кози розумні, як собаки, тільки ще й дають молоко, — сміється Лариса.
На питанні про кіз її голос жвавішає і починає без перебільшення майже дзвеніти. Лариса переповідає історію за історією. Як приходила з пасовиська і відділяла цапів від кіз самим тільки поглядом. Як колись загубила стадо, а коза Глаша вивела до нього після прохання “Глашо, шукай”.
— Коза добре піддається дресуванню. Вона знає свою кличку, розуміє певні команди. Розрізняє, де свій, де чужий. Попри стереотипи це дійсно, здібні створіння, — каже вона. — Просто умови, в яких здебільшого утримують кіз, не дають їм розкритися. Бо вони проводять все своє життя на мотузку. А яке життя, такий і розум. Коли ж вони на вільному випасі, коли мають змогу переміщатися, от тоді проявляються. У нас є коза, яку ми врятували. У старих хазяїв її звали Кнопа. Вона весь час стояла прив’язана. А коли зрозуміла, що може вільно рухатися, то довелось переназвати її в Кабанчика, бо стрибала, як ті молоді кабанчики. Мої кози не дуже ручні, вони не так сильно залежать від людини. І мені завжди кажуть, що вони відрізняються, бо розумні.
До свого захоплення Лариса від початку підійшла ґрунтовно. Навіть перед тим, як завести першу козу, майже два роки сиділа в інтернеті і вивчала зоотехнію і ветеринарію. З тих часів у неї залишилось купа списаних нотатками зошитів. Напевно, в Ларисі говорила її педагогічна та філософська освіта.
— Чим би ти не займався, потрібно мати фундаментальне знання і до всього підходити системно, — каже вона.
Тому коли зрозуміла, що справа переходить із хобі в бізнес, то закінчила п’ять бізнес-курсів, курси по фермерству, сироварінню. Але спочатку все ж була мрія створити справжню українську породу. Бо кози в Україні є, а наших порід немає, пояснює Лариса. Вона почала з того, що зібрала поголів'я місцевих “дворових” коротковухих кіз.
— Коли взяла перших коротковушок, була щаслива, що вони в мене з'явилися. Потім поступово йшла до того, щоб їх облагородити. Для цього шукала потрібні мені породи, додавала їх кров до наших. І зараз рухаюсь в цьому напрямку далі. Українську коротковуху вже знають, але їй ще необхідна популяризація.
Відтоді Лариса написала статтю про наслідування коротких вух. Посприяла тому, щоб у національний класифікатор включили місцевих кіз: так з'явилися назви української білої, української строкатої і української коротковухої. Водночас модерувала кілька перших в Україні форумів з козівництва, а зараз модерує сторінку у фейсбуці “Кози України”, де 37 тисяч учасників.
— Так, маленькими кроками рухаюсь до своєї мрії. За останні роки я зрозуміла, що не треба пришвидшуватися: сьогодні зробив один крок, добре, завтра буде ще. Страшніше за все – нетерпіння. Те, що ми себе підганяємо, женемось, це приносить лише нервозність. Не варто очікувати на миттєвий результат. Ставиш собі маленьку ціль, реалізуєш її, ставиш наступну. Фіксуєш кожне досягнення і радієш йому. Це як підніматися вгору. Може, на якомусь етапі доведеться зупинитися, відпочити, обдумати, щоб рухатися далі. Але головне — туди треба прагнути.
Лариса прагне до офіційного визнання української коротковухої. А щоб породу зареєстрували відповідними нормативними актами, треба виконати певні умови: прописати стандарти породи, пройти апробацію експертної комісії Мінагрополітики та набрати певну кількість поголів’я. Зараз йдеться про тисячу голів. Але, за словами Лариси Гурової, козівники хочуть звернутися до міністерства, щоб цю надто високу планку, як для нинішніх реалій, знизили.
— Цього року мені буде вже 66. І я розумію, що в мене є ще 10-15 продуктивних років. За цей час маю встигнути залишити Україні українську породу кіз. Я ставлюсь до цього, як до останньої справи мого життя. Якщо зроблю це, вважатиму, що виконала свою місію.
Відчинити двері
Одна каструля, одна сковорідка, дві тарілки, дві чашки. Лариса перераховує те, що забрала з собою в Почаєвичі.
— Виявилось, що так можна жити. А ми витрачаємо життя в гонитві за тим, що в критичній ситуації нам зовсім не знадобиться. І оце все, що ти залишаєш, тягне, тримає, не відпускає.
Другий переїзд дався їй все ж легше: вона вже розуміла без чого можна обійтися. Бо найважливішим було зберегти стадо. Бібліотеку, яку збирала з 19 років, залишила. Як і ящики пряжі — Лариса дуже любила в’язати. А, приміром, ті самі нотатки із зоотехнії, ветеринарії, журнали з фермерства, взяла. Чотири коробки з аптечкою для кіз теж.
А потім вона раптом сміється з себе. Бо невідомо навіщо прихопила два магніти з холодильника: дівчину і хлопця у вишиванках, які обіймаються, і козака.
Зараз вони з сином живуть у невеличкій кімнаті, яку їм виділили на фермі, що їх прийняла. Там навіть немає можливості готувати. Тож вони шукають житло для оренди.
— Боляче те, що нас часто навіть не сприймають, як потерпілих. “Це донецькі винуваті”. “Ви нам війну принесли”... І ніхто не пише про наші села, які знищені до фундаменту, — каже Лариса. — Центр нашої громади, Комар, закидають бомбами. Це 7,5 км від нас по прямій. Росіяни руйнують все, до чого дотягуються. Або можна почути докір: “Чому не виїжджаєте?”. Знаєте, що таке примусова евакуація? От вивозили мого сусіда, дідка під 80 років. Два пакетики речей з собою взяв. Приїхали Білі Янголи і вивезли. Як людині починати життя в 80 років з двома пакетиками? Що потім? Коли я дивлюсь на цих людей, які мусили залишити все, то розумію, як мені поталанило. Я знайшла спосіб виїхати з допомогою друзів, фейсбука, розголосу. Вивезла своє господарство, своїх тварин, обладнання. Я ще при силах, можу якось працювати. Отримую пенсію, слава Богу, в своїй державі. Я не голодна і не покинута. Фінансово з евакуацією мені допомогли громадські організації. А інакше мусила б залишатися вдома і мене, певно, назвали б “ждуном”. Тому так, я вважаю себе дуже щасливою людиною. Це правда.
Наразі стадо Лариси на карантині, оговтується після переїзду і чекає, коли можна буде вийти на нове пасовисько. Попереду ще адаптація до геть інших кліматичних умов. Тварини звиклі до спеки і сухої погоди, а тут дуже волого і пасовище стоїть у воді, пояснює Лариса.
Далі будуть вигодовувати козенят, продавати їх. Лариса сподівається, що потім дійде і до відновлення сирного бізнесу. Тим паче, що власник ферми, де вони осіли, в майбутньому хоче обладнати сироварню.
Починати спочатку доводиться у нелегкі для козиних ферм часи. Багато з тих, хто купував їхню продукцію, виїхали за кордон і ринок збуту зменшився в рази.
— Це не тільки моє враження, — каже Лариса. — Я зараз спілкуюся з козівниками в Київській області. Вони жаліються, що в цьому році дуже зменшився попит. Багато ферм за останні роки закрились — “Козацьке подвір’я”, “Золота коза”, “Лісова коза”. Ми працюємо далі, бо не можемо інакше. У нас найбільше поголів'я української коротковухоїі. Якщо я це покину, тоді все піде в небуття, вся робота.
Головне, що оптимізму їй вистачає.
— Треба жити з відчуттям, що попереду чекає багато цікавого. Знаєте, як казала моя бабуся: “Не дивись тільки у вікно. Відчини двері і подивись на білий світ, там стільки нового”.
Можливо, Ларисі навіть вдасться реалізувати давню мету і створити громадську спілку жінок-козівників.
— Ну, може, воно ще якось збудеться, — каже вона. — Там було дуже важко мріяти, а тут вже легше. Тут тихесенько.
Але все крок за кроком.
