Бандит з блакитними очима. Крим — Кринки — Київщина: як це — вивезти коня з окупації

Коні

Кінь вороної масті з блакитними очима — рідкісне поєднання. Таке враження, що коли він народжувався, то найперше подивився на небо й воно назавжди відбилось у його очах. Але насправді це спадок від батька. Для всіх Бандит, для найрідніших Боня, народився в Криму в Сонати й Фантазера 2013-го. Того ж року, коли одне буремне життя почалося, інше несподівано обірвалося. Батько новонародженого лошати помер від хвороби.

Відтоді Аліна з Бандитом могли втратити одне одного приблизно безліч разів. І те, що вони разом, — це трохи диво, але набагато більше любові й наполегливості. Тієї, завдяки якій колись узагалі-то і з’явилися коні в її житті.

У рік і сім місяців Аліна вперше сіла на коня, точніше її посадили. Це сталося в рідному Сімферополі в парку, де вона гуляла з батьками. Мама запропонувала покататися на поні, але дівчинка вперто наполягала: «Ні, поні — це не кінь». У шестирічному віці Аліна вже брала приватні уроки їзди. Батьки, побачивши серйозність намірів, підтримували доньку й навіть купили їй першу кобилу Сонату. Аліна обрала сама — неприручену з табуна. З нею і почала займатися. До справи все більше залучався батько, дивився відео, майстер-класи тренерів і допомагав доньці.

Це не було задля спортивної кар’єри.

Пояснити, звідки взялася ця прив’язаність, важко. Скоріше то така даність. І навіть страшні падіння не змогли обірвати цей зв’язок. Уперше Аліна ще маленькою впала з коня, коли каталась у тому самому парку. Тварину щось наполохало, дорослі його не втримали, кінь понісся. Тоді дівчинка зламала хребет і рік лежала, потім наново вчилася ходити. А після того, як встала і пішла, то спитала: «Коли поїдемо до коників?». Удруге вона впала вже зі своєї кобили, отримала забій головного мозку, дві доби провела в комі. Батькам казали, що вона не виживе. Але коли Аліна отямилась, то її перші слова були про Сонату: «Вона ні в чому не винна. Навіть не думайте її продавати, не чіпайте її взагалі».

— Просто це все моє життя, — усе ж намагається пояснити Аліна.

Одного дня в життя їх обох, Аліни і Бандита, втрутиться війна.

Переїзд

Коли Росія окупувала Крим, Аліні було 14 років. Щоб отримати український атестат і шанс вибратися на територію, вільну від РФ, вона перейшла на дистанційне навчання в одну з херсонських шкіл. У 2015-му, одразу після закінчення 9 класу, вступила до Каховського державного агротехнічного коледжу на ветеринара і виїхала з окупованого півострова. Сама.

— Це я, молода, могла вчитися, жити в гуртожитку. А батькам не було куди податися. І квартиру в Сімферополі вони не могли продати. Тому якийсь час залишалися в Криму, дивилися за конями і вирішували питання з виїздом. У мене ж була мета забрати всіх, — каже Аліна.

Усіх — це коней теж.

Уперше вивезти Сонату і Бандита спробували у 2016 році. Тоді на материкову Україну їх не впустили через відсутність необхідних українських щеплень. А на Бандита ще й не було українських документів, які оформлюють, коли коням виповнюється два роки.

— Я питала в наших прикордонників: «Добре, розкажіть мені, як нам зробити українські документи, українські щеплення?». А вони: «Ми вас не пустимо і все». І коли ми верталися, то росіяни сміялись: «Ну от бачите, ваші ж українці вас і послали». Це було боляче і незрозуміло. Як можна своїх людей і своїх тварин не пустити?

Зрештою, коли для родини знайшовся новий дім у Херсонській області, в Кринках, батьки виїхали. Залишалося забрати коней, точніше тільки Бандита. До того часу Сонату довелося продати, бо засобів утримувати двох тварин у родини не вистачило.

У 2018-му на другу спробу до контрольного пункту в Армянську приїхав адвокат з Херсона, якого найняла Аліна. Він шукав якісь лазівки і сподівався, що йому все ж вдасться забрати Бандита. Цього разу навіть хлопці-прикордонники були готові заплющити очі на відсутність необхідних документів, але ветконтроль не пропускав. Кінець-кінцем Бандиту довелося вертатись у Крим удруге.

— Ми і без того вже витратили чимало грошей на ці спроби, тому почали шукати інші шляхи. Через десятих людей вдалося вийти на чоловіка, який погодився перевезти коня через Росію, а потім нелегально на територію України, — каже Аліна.

Так Бандит поїхав у Ростов, з Ростова в Бєлгород, а звідти була протоптана стежка через кордон в Україну. Нею вночі й перевели коня полями в Сумську область. У Сумах Боню зустріли, він переночував на місцевій конюшні. А зранку його знову завантажили в коневоз і привезли в Кринки, які тепер мали стати для нього новим домом. Хоча правильніше сказати, для них усіх. Те, що це буде тільки перший з багатьох переїздів, ніхто й гадки не мав. Бандит, звісно, теж.

Коли Аліні нарешті вдалося забрати його до себе, вона вирішила покинути навчання заради військової служби й підписала контракт.

— Я йшла відвойовувати Крим. Яке навчання? Потім довчуся. Батько до мого рішення віднісся з повагою, мама трошки поплакала. Ну а що вона могла вдіяти? Я ж то вже доросла людина.

Спочатку Аліну спробували поставити на паперову роботу.

— Тоді було так: або папірці писатимеш у штабі, або готуватимеш їсти. Я одразу сказала, що не робитиму ні першого, ні другого. Мене спробували змусити. Але я день просто пролежала на ліжку в розташуванні. Приїхав комбат, спитав, чому я нічого не роблю. Я відповіла, що не папірці прийшла писати.

Зрештою Аліна отримала посаду бойового медика, а потім стрільця в 57 окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка, яка базувалась в Новій Каховці. 

Тим часом Бандит звикав до краєвидів Херсонщини. 

Важко сказати, чи йому там подобалося, але точно було комфортно: завжди є корми, трава майже цілий рік, на відміну від Криму, де все висихало, доволі велика територія для вигулу, і водночас цілими днями він міг робити, що хотів.

Кринки

Кринки, з наголосом на останній склад. Який вигляд вони мали в мирні часи, годі шукати. У мережі знайдеться не так багато загальнодоступних світлин з минулого життя. Здебільшого це знімки випаленої землі, з якої стирчать чорні рештки дерев. Наче так було завжди.

Аліні Кринки чимось нагадували Крим. Їхній будинок стояв понад Конкою, вони мали свій вихід до річки, а неподалік — Олешківський ліс. Майже як у кримському Красноліссі, де в стайні жили її коні, тільки, звісно, без гір. Навпроти будинку — дім-музей Остапа Вишні, у відновленні якого брали участь батьки. На ділянці біля дому вистачало місця, щоб збудувати повноцінну конюшню. До того ж на річці був облаштований причал, і батька-моряка, який у Криму мав свою судноверф і любив возитися з човнами, це неабияк тішило.

Родина встигла осісти на новому місці і навіть почала мріяти про майбутнє, образи якого все чіткіше вимальовувались у голові.

— Це було таке туристичне село. До нас приїжджали особливо одесити. І коли в них питали, чому, адже в них є море, курорти, то вони казали, що ніде більше такого місця не бачили. Часто туристи заходили і до нас — подивитися на Бандита, — розповідає Аліна. — Батько планував звести модульні гостьові будиночки. Казав: «Прийматимемо туристів, здаватимемо в оренду човни, а ти займатимешся конями». Такі ось були грандіозні плани.

З усього намріяного встигли побудувати тимчасову конюшню й розробити проєкт будівництва будинків. Але головне, що їхня родина побільшала: у переддень повномасштабного вторгнення в Аліни народилася донька.

Окупація

Коли батько віз Аліну до Херсона на останнє перед народженням дитини УЗД, вони дивувались облаштуванню дороги від їхнього села до траси.

— Дорога йшла віражами, сильно заросла по узбіччях, тому не видно було, що там за рогом. І от ми побачили комунальників, які обрізали кущі. Усе так цивільно: обрізали, гілки кидали в подрібнювач. Батько мені тоді сказав: «Чуєш, це, мабуть, щоб путінським танкам краще дорогу було видно». Ну так воно і вийшло. Хоча ми, звісно, не очікували таких масштабів.

Спочатку думали, що все обмежиться загостренням у Донецькій і Луганській областях. Проте вийшло так, що народжувати Аліна їхала в Олешки, а поверталася вже в окупацію. Історія повторювалась, тільки тепер вона сама була мамою.

24 лютого 2022-го, наступного дня після народження доньки, Аліна просила батька забрати їх з пологового. У тому шоковому стані хотілося одного — якнайшвидше потрапити додому, де відчувала себе в безпеці. Батько був розгублений і боявся, чекав, що скажуть у новинах. Коли ж нарешті наважився виїхати за донькою та онукою, росіяни вже йшли по трасі до Антонівського мосту на правий берег.

Перші місяці Аліна майже не виходила з дому, а від кожного грюкоту її охоплювала паніка.

— Пам’ятаю, як батьки пішли до сусідів через ділянку, щоб дізнатися, чи не потрібна їм допомога. І в цей момент хтось почав тарабанити у хвіртку. Перша думка: ну все, за мною прийшли. Сиджу тихо, роблю вигляд, що нікого немає вдома, набрала батька. Той прибіг, і виявилось, що це прийшла сусідка, принесла мені молока.

Уперше з обшуками російські військові прийшли до них навесні. Але того, що в Аліни на руках буде немовля, вони не очікували.

— Вони прийшли до мене як до військовослужбовиці, сказали збиратися. А я: «Куди? Подивіться, у мене ж немовля». Вони якийсь час вагалися, не знали, що зі мною робити, зрештою сказали, щоб не рипалася, сиділа тихо, інакше вб’ють мене і дитину.

Потім обшукали хату, забрали колекцію ножів Аліни, травматичний пістолет з усіма документами. У пошуках зброї щупом поштрикали весь город, перевернули сінник. Нічого не знайшовши, поїхали.

— Тоді мені просто пощастило. Мене врятувала дитина, і я, мабуть, їй буду винна за це все життя. Ну і, як би це не звучало, до нас прийшли більш-менш адекватні росіяни, — каже Аліна.

Загалом спочатку російські військові наїжджали в Кринки хвилями — приїхали, провели обшуки й поїхали. Напередодні деокупації Херсона вони вже почали масово заселятися на території села.

— Ось ти бачиш, як вони ходять селом, і взагалі не знаєш, що від них очікувати. Бо вони або п'яні, або якісь накурені й неадекватні були. Виходиш у магазин, а там їх цілий натовп. І тобі треба вистояти в черзі разом з ними. Це вже була зовсім інша атмосфера, — каже Аліна.

Перед тим, як українські війська зайшли в Херсон, російські військові замінували берегову лінію. І відтоді всі, хто мав вихід до річки, були відрізані від неї.

— Орки ходили по дворах і казали, щоб люди більше не спускались на берег. У нашої сусідки там був курник. Вона питала: «А що ж робити? В мене там курочки». Вони відповідали, що їх це не хвилює. У нас там так і залишилися човни, прив’язані до причалу, — розповідає Аліна.

Чи не найскладніше в окупації було знаходити засоби для існування. У виплатах при народженні дитини Аліні відмовили. Як їй пояснили, через те, що вона на окупованій території. Тож перший час вони жили на заощадження батьків, потім фінансово допомагали друзі та знайомі. Аліна потроху розпродувала свої речі, намагалася шукати дистанційну роботу. І, як не дивно, вчилася на юриста.

Коли вона кидала коледж у 2018-му заради армії, то навряд чи могла уявити, що довчатися їй доведеться в підвалі, а складати екзамени, захищати курсові, потім диплом дистанційно, у форматі zoom-конференцій. Вона вступила до університету «Україна» на заочне відділення ще 2020 року, тож третій і четвертий курси припали на окупацію.

Тим часом Саша дорослішала й уже навчилася сидіти. Щойно це сталося, Аліна всадила її верхи на Боню. Той стояв, майже не дихаючи, ніби на ньому кришталева ваза.

Новий етап почався зі звільнення Херсона, яке принесло хоч якусь надію. Тоді в Кринках на місяць зникли зв’язок й електрика. Аліна розповідає, що новини дізнавалися тільки завдяки старому батьковому радіоприймачу.

— Він його підключав через автомобільний акумулятор у конкретний час, коли мали бути новини. Ми збиралися всією сім’єю, сиділи тихо і слухали. Це було просто як у якісь дикі доісторичні часи.

Під кінець 2022 року, коли люди зрозуміли, що швидкої деокупації лівого берега все ж не буде, а з обстрілами ситуація погіршилася, з Кринків почали масово виїжджати. Село спорожніло наполовину.

Вибухи лякали Бандита, а одного дня снаряд прилетів зовсім близько від стайні. Боня отримав сильну контузію, уламком йому зрізало частину лівого вуха. Лікувати поранення Аліні довелось самій.

У ту першу хвилю Аліна не поїхала. Евакуація коня видавалася божевільною нездійсненною задачею. Вона ж трималася за тварин.

— Мені часто казали: «У тебе дитина, ти маєш думати передусім про неї, маєш рятувати її життя». Але я не могла зрадити своїх собак, Бандита. Не могла їх покинути. Це такі ж мої діти, і з’явилися вони в моєму житті раніше, — каже Аліна.

Не виїхала з окупації вона і в другу хвилю, коли росіяни підірвали Каховську греблю.

Потоп

«Вода підходить до берега. Мабуть, підірвали греблю». О 6-й ранку до них прибігла сусідка.

Аліна не вірила:

— Що ти вигадуєш? Такого не може бути. Іди спи.

— Піди подивися.

Коли вони зрозуміли, що вода справді прибуває, то почали нашвидкуруч збирати найнеобхідніші речі. Лише батько Аліни упирався до останнього: «Буду стерегти Боню й нашу хату». Коли його нарешті вмовили, то вода вже почала затоплювати двір. Разом з котами й собаками вони сіли в машину і поїхали в Каховку. Там місцеві волонтери знайшли їм тимчасовий прихисток.

Бандита Аліна мусила відпустити.

Ні окупаційна влада, ні російські військові цивільному населенню під час затоплення не допомагали.

— Ми були свідками, як російські військові, які стояли на турбазі, вантажили в «камази» БК, зброю, свої речі й виїжджали всім особовим складом. І вони ж бачили, як люди йшли в бік Козачих Лагерів. Бабуся пхає тачку з речами, за нею вже вода ллється, але їм було байдуже.

Від затоплення постраждала більша частина Кринків. Лише з боку Козачих Лагерів, там, де було узвишшя, село затопило менше. У будинку родини Аліни вода піднімалася на 1,6 метра.

— Коли побачила, що від нашої хати лишилася лише коробка, а всередині суцільна глина, в якій потонули речі, то в мене все обірвалося, — каже вона.

Потім вони ще довго розгрібали лопатами сміття, відкопували речі і, попри все, сподівалися, що вдасться відбудувати втрачене. А до того часу перебрались у сусідні Козачі Лагері. Власниця одного будинку, яка виїхала за кордон, дозволила їм там жити, а з гаражу зробити стайню для Боні. Залишалося тільки його знайти.

Уже наступного дня після підриву греблі Аліна писала в мережі: «Лівий берег, с.Кринки/Козачі Лагері/Корсунка, можливо далі...якщо хтось бачив - будь ласка, повідомте...маю надію, що він вижив. Якщо до когось приб'ється - благаю, заберіть, я оплачу за утримання, заберу, як тільки відійде вода!».

У Кринки на пошуки коня вона поїхала, щойно вода відійшла. Спочатку жодного результату, хоча Бандита бачили то там, то там. За тиждень Аліна вчергове зібралася до старої хати з думкою, що прочісуватиме територію, поки не знайде коня. Зранку вона дісталася будинку, а там під воротами на неї чекав Боня.

— З виразом на морді: мамо, забери мене, — сміється Аліна.

Його покусали ґедзі, від того він був весь набряклий, до того ж переляканий від пережитого. Тому найбільше Аліна боялася, що Бандит сполохається, вирветься і втече дорогою до Козачих Лагерів. Попереду ж були 6 км.

— Кажу йому: «Боня, давай так: щоб зараз не сталося біди, нам треба дійти додому». 

На щастя, дорогу подолали без пригод. Аліна показала Бандиту гараж: «Це твоя нова стайня. Звикай».

Але навряд чи він встиг, бо вже в серпні 2023-го українські військові висадились у районі Кринків і Козачих Лагерів, щоб створити плацдарм на лівому березі Дніпра. Там почалися запеклі бої.

Допомога

— Пам’ятаю, яка ейфорія охопила людей. «Нас не забули», «Нас не кинули». Вони свято вірили, що от-от — і нас звільнять. Але я розуміла, що від села просто нічого не лишиться.

Через обстріли Аліна з донькою мусили майже цілодобово сидіти в підвалі. «Підвал» було ледь не перше слово маленької Саші.

— Я її ніколи не лякала тим, що може щось статися. Єдине, що завжди казала: «Крім мене» в тебе є ще бабуся й дідусь. Тебе ніхто не кине».

Під кінець 2023-го жити в Козачих Лагерях стало вже нестерпно.

— Ось тоді я зрозуміла, що або ми ризикнемо виїхати, або всі помремо тут, — каже Аліна.

У її випадку «ми» могло означати тільки всі, включно з Бандитом. Але що таке перевезти коня з місця на місце? Це щонайменше знайти коневоза, тобто автівку з причепом для перевезення тварин. Що означає вивезти коня з окупації? Це знайти перевізника, який не побоїться приїхати близько до лінії фронту, не потрапити під обстріл дорогою, проїхати кілька країн, зібрати купу грошей на цю подорож.

Мабуть, закономірно, що труднощі виникли від самого початку. Перевізника, який офіційно міг перевезти Боню за кордон з оформленням усіх необхідних документів, Аліна знайшла. Ціна питання — 7,5 тис. євро. Попри велетенську суму, навіть знайшлася людина, яка зголосилася допомогти її зібрати. У листопаді 2023 року Аліна нарешті наважилась оголосити збір. А от сміливця, який приїхав би за конем у самі Козачі Лагері, не було.

— Мене брав відчай: я ніколи його звідси не вивезу, значить, помру тут разом з ним, разом зі своєю дитиною. Я приречу її на смерть, якщо ніхто не знайдеться. Це рвало на шматки, — каже Аліна. — І тут мені пише російська волонтерка з пропозицією організувати евакуацію.

Аліна погодилась. Наприкінці лютого 2024 року Бандита вивезли на кордон з Кримом (саме з Криму перевізник мав би забрати коня, щоб далі доставити його в Європу), а сама Аліна з родиною зупинилися в безпечнішому Генічеському районі. План був простий — дозбирати гроші й дочекатися, коли Боня перетне Росію і опиниться в Польщі. Аліна переживала, що якщо виїде першою, то коня не випустять з Росії.

Але це не так уже й просто — пояснити стороннім людям, навіщо треба витрачати гроші на евакуацію коня. Тому зібрати необхідну суму ніяк не вдавалося. Допомогти з цим Аліні в травні 2024 року зголосилася Вікторія Лудченко. До того вони навіть не були знайомі.

Збір

Колись Вікторія займалася кінним спортом, брала участь у змаганнях. Згодом просто займалася конями для душі. І хоча років п'ять-шість тому відійшла від цього, з багатьма конярами спілкувалася, перебувала в профільних групах. Саме там вона і прочитала про Бандита, навіть переказала гроші на його порятунок. Потім на якийсь час ця історія випала з поля зору.

— Аж поки на сторінці своєї давньої знайомої я не побачила про те, що збір зупинився, що є моменти з попереднім волонтером, який почав збирати кошти. Мене це зачепило. Річ у тому, що я дуже добре могла уявити, що відчуває людина, коли ось так сидиш і не можеш покинути тварин, які дійсно стали членами твоєї родини, — каже Вікторія. 

На початку повномасштабного вторгнення вона зі своїми вісьмома собаками опинилась в окупації на півночі Київщини. Півтора місяця вони чекали на звільнення.

— Собаки сильно голодували. Узагалі не було чим їх годувати. Я варила кукурудзу, а вони не хотіли її їсти. Це було жахливо, звісно. І якби до мене тоді прийшли і сказали: «Ми тебе вивеземо, а тварин залишай тут, я ніколи не пішла б на таке». Була б з ними до останнього. І я знаю, як важко пояснити людям деякі речі, бо ваш досвід надто різний. Після деокупації Київщини мене питали: «А ви що, не могли виїхати?». Кажу: «Ні, нас не випускали, у нас стояли росіяни і навіть в аптеки не пускали». «Ну то треба було домовлятися». І я розуміла, що для цієї дівчини її тварини — напевно, якісь останні якорі від життя, яке колись було. Мені стало її дуже шкода. А я вірю, що кожен заслуговує на шанс жити нормально.

Вікторія зв’язалася з Аліною. 

Вікторія багато волонтерила і збирала кошти на потреби військових, не бракувало й організаторського досвіду. Це додавало впевненості в тому, що вона впорається. Але головне, що дозволило повірити в реальність затії та взятися за справу, — інша історія евакуації коней.

— Я знала про дівчину, яка виїхала з Маріуполя в Європу, але її коні залишалися там, в окупації. Тож вона у 2023 році відкрила збір. Пам’ятаю, як скинула їй кошти, хоча в глибині душі не була впевнена в успіху. А потім прочитала, що їй все вдалося, — розповідає Вікторія. — І я почала вірити, що з Бандитом це теж можливо, бо в мене був перед очима цей кейс.

Пізніше Вікторія навіть спишеться з тією дівчиною, і та підтримуватиме її впродовж всього цього непростого періоду. Ніхто й не сподівався, що це буде легко. Усе ж раніше таких великих сум Вікторія не збирала. На заклик долучитися до збору на евакуацію Бандита відгукувались дуже різні люди, зокрема й іноземці. Але все ж передусім ті, хто мав стосунок до коней. «Ми хочемо, щоб це диво сталося», — писали вони. Ця хвиля піднесення тривала якийсь час, а коли не вистачало десь п’ятої частини, то збір знову майже зупинився. 

— Відчувалася втома, ресурси цільової аудиторії — кіннотників — вичерпались, уже з’являлася певна недовіра, бо надто довго тривала ця історія. І я вдячна всім, хто поширював її, бо це теж зіграло величезну роль. В останній момент вона якось потрапила до земляків Аліни — херсонців, які перекрили частину суми. Це дало друге дихання збору. І насправді вся ця історія вселила в мене віру в нас, у те, що ще можемо гуртуватися, тож зможемо впоратися з будь-якими викликами, — каже Вікторія. 

Збір дістався фінішу в серпні 2024-го, але до щасливого кінця, як виявилось, було ще далеко. Перевізник постійно змінював дату виїзду Бандита, тому певний час довелося провести в невизначеності. І ось у цей період, коли кошти зібрані, а кінь ніяк не виїжджає, було особливо важко підтримувати комунікацію з людьми. 

— Часто лунали провокативні питання: «А що, не можна знайти інших варіантів?», «А чому вона не може виїхати? Це все розвод», «А що, кінь пішки йде?», «Кошти треба повернути, бо вони підуть не туди», — каже Вікторія. — Аліна — максималістка, рвалась пояснювати. Але я переконувала її взяти себе в руки й чекати. 

Виїзд

Увесь цей час Аліна була в підвішеному стані, а Боня залишався в Криму в знайомої, яка погодилася прийняти коня у стайню. Однак Аліна вмовила батьків виїжджати. Вони ще встигли потрапити до України короткою дорогою — через пункт пропуску Колотилівка (Бєлгородська область) — Покровка (Сумська область).

Коли ж Аліна почала шукати перевізника вже для себе із Сашею та Марті з Кірою, то невдача йшла за невдачею.

— Брали з котиками в переносках, з маленькими собачками. А коли я казала, що маю двох вівчарок, то відмовлялися навідріз, ні за які гроші, бо «вони подеруть салон, наригають, накакають».

Їй усе ж вдалося знайти водія, який мав досвід перевезення великих собак і спеціальні клітки для цього. Але на той момент почалася Курська операція, а це означало, що доведеться їхати довшим шляхом, через Росію та Білорусь.

Евакуація з окупації Бандита і його хазяйки стартувала з різних точок з різницею у два-три дні у вересні.

Аліна із Сашею їхали через Луганську область в Бєлгородську, потім у Білорусь, у пункт пропуску на територію України — Мокрани — Доманове. З речей — один рюкзак. Свої посвідчення УБД і військовий квиток Аліна везла на фальшдні сумки з фотоапаратом, сподіваючись, що їх не знайдуть.

На питання російських військових, куди прямують, відповідала, що у Воронеж.

— Вони: «А чого туди?» Кажу: «Ну то подивіться, де в мене прописка стоїть. Там же нічого від села не залишилось, укри все зруйнували. Поїду у Воронеж, може, хату дадуть». Нас пропустили. Головне було спілкуватися впевнено й не піддаватися на провокації. Бо при мені вони довго допитували жінку, у якої син — зниклий безвісти український військовий. Вони побачили в її телефоні групи пошуку й почали: «А як ви відноситесь до СВО?», «Чому ваш син пішов служити?». Білоруські прикордонники спитали, чи буду повертатися. Я сказала, що мені тільки документи оформити й назад.

Далі були 2 км пішки до українського кордону всією ватагою — Аліна, Саша, Кіра й Марті.

Коли вони були вже в Україні, Бандит усе ще їхав через Росію, Білорусь, Литву, Естонію і в Польщу, де на нього чекали. Українка, яка виїхала зі своїми конями ще на початку повномасштабного вторгнення, домовилася, щоб його прийняли в стайні, в якій вона працювала. Туди Бандит дістався тільки в середині жовтня.

Цю майже двотижневу подорож Боня, як не дивно, переніс нормально, але через стрес сильно схуднув і ніяк не міг наїстися. Але поводився спокійно і встиг усіх зачарувати своїми дивовижними блакитними очима. Тим часом Аліна дозбирувала гроші, щоб привезти Бандита в Україну.

«Мамо, а де наш Боня? Я за ним скучила, ти ж його не продала? А коли ми його заберемо?». Вона щодня чула ці питання від Саші. Кіра й Марті, мабуть, теж питали б, якби могли. Їй і самій хотілося знати точні відповіді. Але все, що можна, вона вже зробила. Залишалося знову чекати.

Нарешті наприкінці листопада 2024 року Аліна отримала дзвінок зі стайні в Україні: «Ваш кінь у нас». А за пару годин Саша вже обіймала Бандита.

— Сашо, я ж тобі обіцяла, ось твій Бонєчка.

Минув рік, відтоді як це все почалося.

— Я знаю тільки дві історії евакуації коней з окупації — маріупольську й оцю. Знаю ще декількох людей, чиї коні досі в окупації, але вони не мають коштів і, напевно, не мають якихось моральних сил організовувати вивіз. Бо це справді складно. Але, як ми бачимо, можливо. І якою б фантастикою це не видавалось, не треба опускати руки, усе ж варто пробувати, — каже Вікторія.

Не знаю, чи можна вважати Бандита рекордсменом з кількості тисяч кілометрів, які він встиг подолати за своє життя. У кожному разі це сумнівне змагання, адже кожен переїзд — щонайменше стрес. Та на нього завжди чекали його люди.

Дім

Вибираючись з окупації, Аліна теж знала, що їх зустрінуть, що точно буде, де жити. У Київській області на них чекав побратим, який на перший час поселив дівчат у своїх батьків.

— Виїзд з окупації стався вдруге в моєму житті. Але є різниця. Усе ж з Криму я виїжджала дитиною і розраховувала на батьків, уся відповідальність була на них. Тепер я була відповідальна і за себе, і за дитину. І вповні відчула оцю безпорадність, коли ти розумієш, що сам мусиш допомогти собі, — каже вона.

Та Аліна таки переконалася, що може все, головне — поставити мету.

— А коли віра зникає й занурюєшся в стан «просто складіть мені ручки і дайте померти», потрібна людина, яка смикне і скаже: «Рано ще помирати». На моє щастя, у потрібні моменти така людина завжди знаходилась: чи то був хтось із побратимів, чи просто незнайомі люди, які пропонували допомогу.

Є ще Саша.

— Іноді хочеться сісти поплакати, пожалітися: мені нема де жити, а що ж я далі робитиму. А потім дивлюся на доньку й розумію, ну як я їй поясню, чому плачу?

Після чергового переїзду Саша запитує в мами:

— Чому ми знову переїхали?

— Поживемо трохи тут.

— А далі де будемо жити?

— Щось придумаємо. Купимо свою хату.

— Велику?

— Звісно, велику.

— А ванна там буде?

— Обов’язково.

— Я хочу зелену.

— Якщо вона буде не зелена, то ми візьмемо і пофарбуємо її.

І там обов’язково буде стайня, а якщо не буде, то її збудують.