Місія (не)можлива
«Біла скеля» — єдиний реабілітаційний центр для диких тварин, який у березні 2022-го вивіз з Київщини всіх своїх сімох ведмедів. Дві важкі доби в дорозі — і вони опинились у «Домажирі», що на Львівщині. Згодом трьох прилаштували до реабілітаційних центрів у Німеччині. Після деокупації Київської області Марина, Єгор і чотири ведмеді повернулися додому. І притулок, який спеціалізується на утриманні, зміг прийняти нових тварин, урятованих від війни. Так у «Білій скелі» з’явилася Джа — Джавеліна. Полярну вовчицю разом з 12 левами забрали з того самого Білицького 2022 року, ближче до осені, коли місто потрапило під обстріли. Волонтери з UAnimals і Центру порятунку диких тварин пропонували звіринцю допомогу в евакуації. Власник довго відмовлявся, але зрештою віддав якусь кількість тварин.
Джавеліна залишилася жити в «Білій скелі», але згодом померла від лейкемії. «Хоча насправді, глобально від жахливих умов приватного звіринця та війни», — каже Марина. Левів же прийняли реабілітаційні центри в Європі. І тоді, і зараз власник приватного зоопарку фактично мусив піти на поступки через розголос.
Чому він віддав саме цих тварин?
Я вважаю, він віддав те, що для нього мало найменшу цінність. І все одно залишив собі левів, які розмножуються. Уже наступного року в них знову були левенята. Приватні власники роблять це цілком свідомо, бо дитинчата дуже популярні у відвідувачів. І це, на жаль, до питання, наскільки ефективний порятунок за таких умов. Бо одних звідти врятували, а інші там народилися. Це таке нескінченне коло.
Якщо говорити в цих термінах цінний / нецінний, то хто для власників має цінність?
Цього ніколи не вгадаєш. Приміром, у приватних звіринцях «12 місяців» чи «Фельдман Екопарк» найдорожчі тварини — це людиноподібні мавпи. І коли той самий «Фельдман Екопарк» у 2022 році постійно обстрілювали, то певну частину дорогих тварин вони одразу вивезли, частину переселили до Харківського зоопарку, когось — до партнерів у Полтавську область. При цьому багато тварин залишилися під обстрілами. Потім ще якусь частину вивезли. Якщо повернутися до Білицького, то коли восени 2024-го до них привернули увагу, плюс фронт почав рухатися вже конкретно — когось евакуювали в «Екопарк Ковалівка». Фактично це такий само звіринець. Вони знають одне одного, обмінюються тваринами, співпрацюють. Бачила в інтернеті, що туди перевезли верблюда, полярних вовків — батьків Джа, ще кудись вивезли ведмежат-гімалайців. Після того, як наприкінці жовтня з Білицького вивезли великих хижаків, там таких ніби більше не залишилося. Але, судячи з розмов місцевих, усе ще є багато всілякої дрібноти: птахи, сурикати, копитні. Їх ніхто не евакуюватиме до останнього. Або й взагалі є ризик, що не встигнуть.
Цінність залежить ще й від особистих уподобань власника, від віку тварини. Скажімо, дорослі леви, ведмеді сильно втрачають у ціні й дуже швидко.
А дорослі — це які?
У принципі після двох років вони вже нікому особливо нецікаві. А ведмеді живуть 20–30 років. Леви — 10–15 років і до 20. Зрозуміло, що з тим станом здоров’я, з травмами, з наслідками інбридингу (схрещення споріднених особин. — LB.ua), з усім цим набором після поганого утримання, плюс кількох транспортувань, то насправді мало хто з них проживе так довго. Це не тільки наша проблема, це вічна історія. І якась частина врятованих тварин уже пішла через природні причини.
Ще один момент. Треба розрізняти приватні звіринці і зоопарки як наукові організації. До прикладу, у Франції 2022-го була потужна лісова пожежа, через яку евакуювали практично весь зоопарк басейну Аркашон. У таких випадках насамперед рятують тварин, які мають високу генетичну цінність: вони беруть участь у міжнародних племінних програмах для створення резервної штучної популяції видів, яким загрожує зникнення. Також у першу чергу вивозять небезпечних для людини тварин і тих, які мають більше шансів вижити після транспортування. Тобто певне сортування є і від нього нікуди не дінешся. Але знову ж виникає мільйон інших факторів: хто запропонує допомогу, для кого знайдеться місце, де.
Трохи систематизуймо всю цю історію. І почнімо з державних зоопарків, якщо ти вже про них заговорила. Зараз, приміром, часто можна почути питання, чому не евакуюють Харківський зоопарк.
Якщо говорити про державні зоопарки, то ніхто з них в окупацію не потрапив, окрім зоопарку на території Асканії-Нової. Найближче до лінії зіткнення опинилися Харківський, Миколаївський і Київський. І всі прийняли плюс-мінус однакове рішення — не організовувати масштабних екстремальних евакуацій. Бо йдеться про велетенські колекції. І на початку повномасштабного вторгнення уявити собі, як їде великий кортеж машин з тваринами з Київського зоопарку, було просто неможливо. Ця колона автоматично стала б ціллю. Те саме з Харківським зоопарком. У них тисячі тварин. Це різні види, які вимагають різних транспортних засобів, команд різних ветеринарів, інколи місяців тренування до. І їх же треба кудись привезти. Приміром, у них є жирафи. Перевозити мегафауну взагалі можуть і вміють лише окремі організації в Європі, причому здебільшого транспортують молодих жирафів.
Плюс міська влада не всюди готова була приймати такі рішення. Бо ж коли вивозиш зоопарк, то це державне майно, тобто тут багато підводних каменів у законодавчому полі. А евакуація всього міського зоопарку ще й дуже поганий сигнал для містян. З Київського зоопарку виїхали два ведмеді в Польщу, але це не була евакуація через загрозу артилерії чи дронів, а радше як можливість вивільнити місце. Тому що зоопарк теж приймав урятованих тварин, і з лютого 2022-го їхня кількість збільшилась на понад чотири сотні особин.
Водночас в Україні величезна кількість приватних власників, які тримають диких тварин. Що робили вони?
Це був і залишається суцільний хаос, бо кожен приймав і досі приймає якесь своє рішення. Загалом з початком повномасштабного вторгнення перемістили тисячі диких тварин, які були в приватному володінні. Насамперед власники вивозили колекції рептилій та амфібій через обстріли і блекаути, оскільки вимкнення електроенергії для них ще страшніше, ніж обстріл. Кілька днів без опалення — і все, вони помирають. Так загинуло дуже багато колекцій.
Приватним власникам могли допомагати з евакуацією активісти або військові. Були історії, коли комерційних левенят вивозили через Молдову, у когось вони тікали і потім бігали вздовж кордону. Когось задешево продали з Одеської області кудись на Закарпаття. Уся ця історія з передачею тварин з рук до рук заворушилась активніше.
До всього цього багато тварин залишилися сам на сам.
Приватні звіринці в більшості випадків нікого не вивозили, тоді як самі власники часто їхали. Але вони дуже добре пам’ятали, що це їхнє майно й іноді навіть забороняли рятувати тварин. Або ж вивозили щось дорожче, а з іншими — як пощастить.
Нерідко все трималося на особистому героїзмі співробітників, які теж не могли вибратися. Така історія була з приватним звіринцем «12 місяців»: кіпери лишалися з тваринами і зберегли колекцію. Як я вже казала, у «Фельдман Екопарку» і ще кількох колекціях цього регіону багато тварин довго залишалися під обстрілами. І була маса повідомлень від мешканців Харківщини, які бачили рись. Або викладали фото в інтернеті з червоними вовками, які бігали по смітниках.
Час від часу зверталися військові, казали, що потрібна допомога з вивезенням тварин, а потім давали відбій. Бо що відбувалося: вони знаходили якийсь приватний звіринець, люди поїхали, залишили тварин зачиненими — і тварини просто померли. Я схильна вірити в такий розвиток подій. Тому що схожа ситуація була з ведмедем Бахмутом, якого вивозив Центр порятунку диких тварин. Його знайшли військові у вересні 2022-го на розбитому приватному подвір’ї: покинутим, зачиненим без води та їжі на останньому подиху. То чому б не повірити, що в якихось випадках ситуація завершилася логічно — смертю? Зараз Бахмут мешкає у Ведмежому притулку «Домажир».
Коли звільняли Київську область, то навпроти нашого притулку, у тому самому Центрі порятунку диких тварин, жили бізони, верблюди, яких евакуювали з Ясногородської страусиної ферми. Власники виїхали, підтримували контакт з персоналом, персонал нібито мав дивитися за тваринами. Але люди не захотіли ризикувати під обстрілами — усе залишилося самопливом. Тоді чимало тварин загинули елементарно від спраги, голоду, стресу. При цьому власник пильнував тварин, яких волонтерам Центру вдавалося вивезти, просив надсилати йому фото. Не дай боже, його майно кудись зникло б. І потім цих тварин він повернув собі.
Тварини в нас — об’єкти права, майно. І власники часто не відчувають обов’язку перед ними й відповідно вирішують питання, як зі своїм майном, тобто як захочуть.
У кого на що вистачить совісті.
І ти нічого з тим не зробиш, бо немає щодо тварин такого поняття, як «залишення в небезпеці». От, приміром, ведмідь Ямпіль — узагалі прекрасний випадок. Тому що він сам по собі ілюструє всю цю ситуацію, яка склалася в Україні.
(Без)відповідальність і інститут репутації
«Наше уютное местечко всегда вас ждет», «Чехлы из кожи страуса изготавливаем на заказ на любую модель телефона», «Дорогие друзья, сегодня в нашем Yampol Zoo пополнение. Малыш Лама». Це все дописи з інстаграм-сторінки контактного звіринця страусиної ферми в Ямполі. Сторінка ще є, на відміну від звіринця та його мешканців — близько двох сотень тварин. Ведмеді, бізони, страуси, антилопи, верблюди, кабани, вовки, єноти, нутрії, лані, поні, олені, дикобрази — більшість загинули від поранень, голоду, спраги, когось, імовірно, вбили російські військові під час окупації Ямполя. Власниця тварин залишила їх, а персонал, не отримавши якихось розпоряджень, як згодом з’ясували журналісти, не наважився щось зробити.
Вижили одиниці, серед них гімалайський ведмідь. У жовтні 2022-го, коли українські Сили оборони звільнили Лиман та околиці, військові знайшли його у вольєрі з контузією. Вивозили ведмедя Центр порятунку диких тварин і UAnimals. Так він опинився в «Білій скелі». Урешті-решт війна дала йому невеликий шанс врятуватися по-справжньому. Після притулку на Київщині Ямполя вивезли до Познанського зоопарку, потім у Центр допомоги природі в Бельгії та в Шотландію. Там у зоопарку Five Sisters він знайшов дім і гарні умови. Окрім того вольєра, де його поселили, спеціально для нього і його майбутнього сусіда побудували новий, з урахуванням особливостей стану здоров’я. Але в день випуску до нього Ямпіль помер. Прожив там [у Шотландії] лише кілька місяців. Вік і здоров’я далися взнаки. І це дуже характерна історія про спасіння і реабілітацію.
Чим показовий цей кейс?
Я почала стежити за діяльністю цієї страусиної ферми десь з 2017 року. Знала, що там, крім страусів, є вовки, гімалайські ведмеді, вони періодично розмножуються, йде торгівля. І, до речі, у вольєрі з Ямполем мав би бути ще один ведмідь, але де він, невідомо. У нас Ямпіль проходив реабілітацію, поки йому оформлювали документи на виїзд. У нього, як у людини після інсульту чи контузії, була трохи відвисла губа. Старенький ведмідь, і зрозуміло, що йому важко все це далося. Організації, які приймали за кордоном, часто просили його історію для краудфандингу. Тож Єгор зробив дослідження — і ми виявили, що ця ситуація в житті ведмедя відбувається вже вдруге.
У 2014 році під час військових дій ферму повністю зруйнували, там загинули майже всі тварини.
Уцілів лише гімалайський ведмідь Боря, якого потім, у 2022-му, назвали Ямпіль, бо ніхто не знав його історії. Коли стало безпечно, власники повернулися, усе відбудували, знову тримали тварин, знову розмножували їх. Жодної відповідальності за загибель не настало. Та й народу загалом усе подобалось. А у 2022-му історія повторилася. Фактично доля цієї тварини була визначена наперед.
Чому це стало можливим?
Проблема в тому, що в нас немає нормального законодавства про зоологічні парки. У нас немає системи ліцензування. Очевидно, що за таких обставин мати колекцію тварин може хто завгодно — буде-яке господарство, ферма, просто приватний власник, ресторан, база відпочинку тощо. І це все практично ніяк не контролюється. Так, у нас є порядок утримання диких тварин в неволі. Але його порушення на практиці не матиме наслідків для власника, крім припису Держекоінспекції. Тобто що ми маємо: є добра воля власника, є в цілому дуже позитивне ставлення до такого утримання диких тварин в суспільстві. А якщо раптом люди починають гудіти, то власник не губиться, приймає до себе яку-небудь тварину безкоштовно й каже: «Дивіться, ми врятували».
І всі сказали: який молодець.
Так, а далі він ще й називає себе реабілітаційним центром. Як це зробив власник звіринця у Василівці, яка нині в окупації. Він продовжує розмножувати тварин, а якщо вірити їхньому ж інстаграму — гібридизувати левів і тигрів. Як відомо, лігри — дуже вигідний комерційно гібрид завдяки своїй ефектній зовнішності та величезним розмірам. Я дуже здивувалася, побачивши цих тварин в інстаграмі звіринця.
Ще одна цікава деталь, про яку чомусь забувають. З одного боку кажуть: «Тварини загинули, погано». Безумовно. А з іншого: «Людське життя в пріоритеті». І це правильно. Я теж, приміром, не вважаю, що треба просити персонал іти крізь вогонь. Тобто ти як власник не маєш права так робити. Можеш сам геройствувати, і дуже важливо цю відповідальність брати на себе, а не перекладати її на інших. Це ж твоя репутація. Тим паче, коли йдеться про небезпечних тварин. Бо якщо, як у цих всіх звіринцях типу Ясногородської ферми чи Ямпільської, ти їх залишаєш під обстрілами, то наражаєш людей на небезпеку. Влучає снаряд — хижак виходить.
Насправді ми весь час впираємось у питання відповідальності й інституту репутації.
У тебе стався цей жах — звіринець зруйнували, ти всіх покинув. А потім повернувся, усе відбудував — і нічого. Так не має бути. Потрібне ліцензування, і в ідеалі після таких історій, коли доведено, що людина нічого не зробила, аби запобігти загибелі тварин або хоча б мінімізувати наслідки, вона назавжди втрачає право тримати зооколекцію. Я вже мовчу про жорстокість, коли просто залишають тварину помирати зачинену в клітці від голоду, спраги і страху. Це набагато гірше, ніж безболісно вбити її. Це дуже неприємно звучить, але евтаназія є частиною благополуччя. І якщо, приміром, сильний паводок, воєнні дії, коли нічого не можна зробити, вона може бути частиною вирішення проблеми для тварини. Це краще, ніж просто покинути її на смерть. Але перше в нас заборонено, а друге чомусь вважають нормальним.
Тобто жоден власник не постраждав. А яка практика, скажімо, в Західній Європі, США?
Ну, мабуть, ти чула цю історію про собаку, яку знайшли у Флориді прив’язаною біля дороги по груди у воді під час урагану Мілтон? Власника відшукали й заарештували за жорстоке поводження.
У західних країнах це питання порятунку тварин від стихійних лих, воєн обговорюють, напрацьовують якісь ідеї. І, до речі, коли Асоціація реабілітаційних центрів побачила цей потік тварин, то вони між собою комунікували, що робитимуть, хто і куди забиратиме тварин, щоб ті не потрапили в якийсь звіринець (у них такі теж є), де її будуть розмножувати. Навіть якщо там хороші умови. Бо їм не подобається сама ідея, що під видом спасіння тварина потрапляє в приватний звіринець. Є торгівля, а є спасіння — і не плутаймо це. Вони за цим слідкують. І нам теж важливо в цих питаннях проявляти порядність. Тобто вони хочуть розуміти, що ми працюємо за стандартами, а коли бачать, як і куди рятують тварин, де їх перетримують, то роблять свої висновки про нашу сферу реабілітації. Війна, звісно, багато що спише, але до певних меж.
Ми поки що говорили про прямий вплив війни, коли треба забрати тварину з-під обстрілів. Які наслідки вона мала з тих, що не на поверхні?
Ну ось, приміром, у 2022 році в один день на тимчасове утримання до рішення суду Київський зоопарк прийняв понад 50 диких і домашніх тварин з трьох квартир на Оболоні. До нас як до консультантів звернулась кіберполіція. Власне протокол про вилучення слідчий склав на тварин, життю та здоров'ю яких загрожувала безпосередня небезпека, якби вони там залишились. У квартирах були тисячі тварин: безхребетні, всілякі дрібні домашні, дикі. Тоді в Київський зоопарк приїхали каракалята, тигренята, декілька мавп, папуги, змії, багато диких птахів. Там була купа сичиків, які модні зараз, тому їх відловлюють з природи на продаж. Ці тварини пройшли лікування і живуть у зоопарку й зараз.
Як вони всі там опинились?
Є люди, які одночасно у браконьєрів, перекупників, у якихось звіринців, приватних власників під замовлення викуповують тварин, перетримують їх на квартирах і швидко розпродують через інтернет. І на це багато хто ведеться, хоча така тварина зазвичай приїжджає до нового власника хворою, живе мінімум.
З початком повномасштабного вторгнення бізнес, вочевидь, тимчасово підвис. Це ж усе велика схема: потоки контрабандних тварин їхали раніше через наші портові міста, через Росію до нас, або від нас до них і в Китай, або через нас у Європу, арабські країни, або від них до нас. Навіть сертифікат СІТЕС (дозвіл на експорт та імпорт дикої фауни та флори. — LB.ua) у нашому випадку не така вже проблема отримати, і все може бути відносно законно. І тут раптом зупинились аеропорти, порти й закрилися кордони. До того ж люди в перші кілька місяців війни менш активно купували тварин на olx.
А зараз?
Насправді все це швидко відновилося. І вже наприкінці 2022-го, у 2023 році ми обговорювали з ветеринарами, що люди наче з глузду з’їхали. Підприємці хочуть компенсувати свої втрати, тобто витиснути максимально з тварин. Ну а люди теж поводяться як востаннє. Бо ж чують з кожного кутка: випий кави, живи сьогоднішнім, думай про позитив.
Хотів каракала — купи.
І спробуй тільки щось сказати, починають: «Припиніть, людям важко». Не на часі, словом. І тому насправді ситуація до певної міри стала навіть гіршою. Люди повним ходом відвідують звіринці, контактні зоопарки, купують собі екзотів через інтернет. Розмножують, тримають, гуляють.
А потім кидають, але не в паніці перших днів війни, а просто тому, що через два роки вони вирішили виїхати в Польщу й нащо їм тепер той каракал чи леви.
Частину тварин залишають саме тому, що вони стали тягарем.
Дора, вовчиця, яка від нас поїхала в Грецію, з таких. У власників був будинок десь на кордоні з Білоруссю, у Житомирській області. Вони виїхали, і тварина після років утримання в клітці так у ній і залишалася. Сусіди якось підгодовували її. Зоозахисникам про неї розповіли прикордонники, а вивіз Центр порятунку диких тварин. У «Білій скелі» Дора провела майже рік, а тепер вона в грецькому притулку для хижаків ARCTUROS. З Німфадорою та сама історія. Чоловік збраконьєрив її десь у Чернігівській області, планував тримати, розмножувати, продавати щенят. Але економічна ситуація сумна, на гібридів попиту нема — забирайте. І віддав місцевим рятівникам собак. Дикі тварини — це той каприз, який першим відкидають, якщо щось іде не так.
Плюс є ще негативна тенденція, коли популярними стають військові з екзотами. Є в нас дівчина із сурикатом, хлопець з єнотом. Зрозуміло, що військовий в Україні — абсолютно позитивний герой і пояснювати людям, що тут він вчиняє неправильно — безнадійна справа.
І вони виступають рольовою моделлю?
Так, медіа розкручують ці історії, підтримуючи позитивний імідж такого володіння. А плюс ще лисеня чи борсучок в окоп забіг. Молодий тхір-перегузня не сприймає людину як ворога. Виходить до неї і сидить. Реакція людини: «О, ручний». І забирає. Приміром, одеський притулок «Феррет Гелексі», який займається куницевими, постійно листується з тими, кому подарували дику тварину, привезену з фронту. І її не віддають, бо тваринка симпатична. А це зникомий червонокнижний вид. І це вже справжня проблема, проте говорити про неї вголос складно.
Мені здається, що поява людей у великій кількості в ландшафті, має один з найсильніших впливів на тварин у дикій природі в контексті війни.
Уяви всі ці фортифікаційні споруди, які будують у місцях, де раніше нікого було. Бо хороша фортифікаційна мережа сильно міняє оселища видів. За цих умов люди звичайно зустрічаються з фауною. Беруть собі цих куниць, оленят, совенят. Інколи рятують, інколи просто крадуть з природи через незнання біології видів. Більшість з них там на місці ж і гинуть. Якусь частину намагаються кудись передати.
Лосиха підірвалася на міні, залишилося лосеня. Люди починають панікувати, горизонтально шукати когось, хто забере, тим часом годують тим, чим не можна. І на місці рятівника може опинитися умовний досвідчений волонтер, просто якийсь добросердний водій, який вивезе тварину, чи власник звіринця десь у Тернополі. Або є гарна дівчина, якій можна зробити подарунок. Звісно, дивлячись, яка тварина. Тобто для тварини це може закінчитися добре, а може погано. І немає якогось протоколу чи державної служби на цей випадок.
Плюс дається взнаки просто брак знань. Побачили на узбіччі совеня, зупинились, подзвонити і спитати, що робити, нема часу. Про всяк випадок забрали. А далі вже те совеня везуть, до прикладу, в притулок для птахів «Садиба Нюшанік». А їм просто не треба було чіпати птаха. Таких історій теж багато. По-людськи це зрозуміло, бо тварини — такий собі емоційний контейнер. Але це має свій негативний вплив.
Співчуття теж має бути компетентним.
Питання в тому, що ти вважаєш добром. Якщо це передати тварину в якийсь екопарк, де її розмножать за два дні, то це не дуже добро. Бо це рухає коло диких тварин у неволі далі й далі.
Дуже часто під постами про те, що якась тварина, лев, тигр або ведмідь поїхали за кордон у реабілітаційний центр, починається стогін: «Чому ви вивозите українських тварин за кордон?», «Навіщо всіх віддаєте, коли ви їх повернете? Ви на цьому заробляєте». Такого нерозуміння багато. Бо треба було довго пояснювати до. А в нас на людей падає вся ця інформація одразу й у великій кількості. Людині кажуть: лев поїхав за кордон. І людина в шоці. По-перше, навіть лев за кордоном, а я ні. Уже це дратує. А потім: «У сенсі поїхав, це ж скільки грошей!», «Це ж наш лев, з моєї рідної Харківської області, а його кудись відвезли». І людина просто не знає, що з цією інформацією робити. Не знає про проблему некомпетентного утримання диких тварин, про експлуатацію. Вона просто бачить картинку, що хтось врятував лева, а фактично «ви його забрали й, очевидно, кудись продали за кордон».
(Не)щасливий кінець
Херсонський ТРЦ «Фабрика» спалахнув після влучення в нього снаряда в березні 2022-го. Російські військові не дали загасити пожежу, обстрілявши автоцистерну рятувальників. Разом з ним загорівся і контактний зоопарк. Котячому лемуру Адаму пощастило — він не згорів, його просто викинуло на паркінг, контуженого й обпеченого. Тварину знайшли і, зрештою, передали в Центр порятунку диких тварин. Тривалий час його лікували у ветеринарній клініці. А потім у березні 2023-го прийняли в Київському зоопарку, де він міг би жити в умовах, наближених до природних. Але Адам поводився настільки знервовано, що поселити його з іншими лемурами не вдалося. Він бився і кусався. Десь у той період роздумів, а що, власне, з ним робити, Марина й побачила пост волонтерки Яни з Херсона зі світлиною лемура Джулії. Дівчина розповідала, як врятувала її, як сиділа з нею без світла, води та їжі. Як на останні гроші купувала їй апельсини.
«Я читаю і розумію, що, з одного боку, це героїчна історія і ця дівчина — справжня молодець. Але вона вбиває лемура. З кращих почуттів дає йому найдорожче — цитрусові, а це для нього смерть, бо для лемурів цей продукт небезпечний», — каже Марина. Вона відразу написала Яні. З цього і почалося їхнє знайомство. Так Марина дізналася, що Джулія з того самого контактного зоопарку, що й Адам. Її теж привезли до Києва. На диво, Адам не просто не забув Джулію. Таке враження, що він тільки на неї чекав. «Бо чи не одразу став лемуром з ідеальним характером», — сміється Марина. Їм виділили вольєр, стерилізували — і тепер вони живуть разом.
Розкажи, що відбувається потім, де зрештою опиняються врятовані тварини?
Як пощастить. Потік тварин усе ще великий. Водночас ніхто ж не відміняв просто поранених, покинутих, непотрібних, вилучених з природи. І з місцями складно. Так було і до війни, бо сфера реабілітації диких тварин в Україні ще на початковій стадії розбудови. У різних областях почали утворюватися стихійні звіринці з врятованих тварин. В Одеській області, Дніпропетровській, Харківській є кілька точок, від дуже поганих до прийнятних і хороших, які приймають тварин. Там мало реабілітаційних центрів, більшість — це умовні реабцентри, а по суті приватні звіринці, але хоча б з плюс-мінус компетентним утриманням. Частина тварин розходиться по відвертих звіринцях чи просто приватних власниках і знову розмножується. Але для багатьох це звучить нормально — така собі happy story. «У нього все добре, є дружина, тепер вони розмножуються».
Дитинча як хепіенд.
І це помилково. Бо багато видів, зокрема ведмеді й леви, насправді розмножуються тим краще, чим гірші умови. Це наслідок стресу. Тим паче, що зайнятися їм більше нічим (наказ про порядок утримання диких тварин у неволі вимагає від власників забезпечити тваринам збагачене середовище з елементами природного ландшафту, спеціальними конструкціями для фізичної активності й облаштованими укриттями, у яких тварина може сховатися, але зазвичай ці вимоги ігнорують. — LB.ua).
На початках найскладніша ситуація була з екзотичними тваринами: велика кількість, у тому числі небезпечні види, осідала де завгодно. Приміром, чимало тварин прийняла ферма «Зелений Гай» під Дніпром, яка в принципі не пристосована для утримання диких тварин, але забирала всіх, включно з крокодилом. Ну бо вони були першими на шляху цього потоку. Потім вони роздавали тварин.
Загалом, якщо притулок або реабцентр одночасно тримає корову, лисицю, вовка й лемура, при цьому кожного дня просить гроші, то ми відразу розуміємо, що лемура там не годуватимуть чимось спеціальним для лемурів. У цьому небезпека таких неспеціалізованих притулків. У них навіть не вистачає часу на компетенцію. А екзотичні види — це складні види зі складними харчовими потребами, вони не з нашого клімату, вони живуть у верхньому ярусі джунглів або, навпаки, внизу, у підстілці. Вони є джерелом інфекційної небезпеки. І тут виникає питання, чи існує в центрі конкретний протокол дій, карантин, чи є можливість обмежити контакти з твариною до одного кіпера. Це, до речі, не тільки екзотичних видів стосується. Достатньо взяти лисицю.
Якась частина щасливчиків поїхала за кордон. Скільки таких?
Мало, десятки тварин, якщо казати про великих. Дрібних, звісно, набагато більше. Направду основна маса після евакуації залишається в поганих умовах і некомпетентних руках. І треба розуміти, що навіть щасливчики, чекаючи на виїзд, можуть сидіти в тісних приміщеннях, зі збідненими умовами, у стресі через часті атаки в усіх регіонах країни. І якщо якась велика кішка, яка живе 12–15 років, або взагалі тварина, що живе 6–7 років, посидить так пару років, то в неї вже залишається ще менше здоров’я для подальшого щасливого життя. Ми, приміром, лише раз прийняли лева ненадовго на утримання, раз на транспортування. І пересвідчились, що все ж наші вольєри мають ведмежу специфіку. Тримати велику кішку в них безпечно, але це сильно ускладнює процес обслуговування. Тож зберігаємо свою спеціалізацію. Водночас ніколи не відмовляємо колегам з допомогою в пошуку місць.
А як мало б бути?
В ідеалі все має працювати як система. Евакуаційні команди, реабілітаційні центри, які можуть забезпечити перетримку, притулки, де врятована тварина житиме в гарних умовах. Щодо самого етапу евакуації, то тут усе ще багато аматорства. На щастя, уже менше амбіцій і спасіння заради спасіння, яке полізло на початку, коли всі всюди їхали, усі всіх приймали і байдуже, що далі.
Ще дуже важливо, щоб весь цей ланцюг працював за однаковими стандартами.
Бо тоді, куди не потрапила б тварина, їй всюди буде нормально. А в нас виходить, що якась одна організація врятувала, інша просто передала в наступний звіринець, десь перетримали в нормальних умовах, десь у поганих, хтось уміє оформлювати документи на виїзд тварини за кордон, а хтось ні. Для тварин це лотерея на кожному кроці.
Спробуймо зараз винести за дужки таку форс-мажорну обставину, як воєнні дії, і подивімося, що таке порятунок тварини. Це коли ти щось змінюєш не тільки в житті однієї тварини, а в самій системі. Або навіть якщо нічого не змінюєш, але робиш правильну кампанію, пояснюєш людям про гуманізм. Конкретна тварина врятована, усі дізналися про цю історію і замислилися: якось недобре, що тварину довелося рятувати. У справжньому порятунку має бути багато прагматичного. Хоча, звісно, від емоційного нікуди не дінешся.
Як з тим самим Ямполем. Люди ризикували життям заради старого ведмедя, до його порятунку долучилося багато організацій, витратили багато коштів на утримання, транспортування, лікування. У цій історії немає нічого прагматичного. Але вона знову ж привернула увагу, об’єднала людей. А все, що працює на цю синергію, теж корисне. Бо залишаються контакти і ми спілкуємося, приміром, з Європейською асоціацією реабілітаційних центрів, різними британськими організаціями по всьому світу, обмінюємося даними й досвідом. І це важливо, це про зміни у сфері.
А як працюєте ви в «Білій скелі»?
Коли тварина приїжджає в реабілітаційний центр, то її треба безпечно прийняти, бо ми відповідаємо за безпеку персоналу, санітарну й інфекційну безпеку. Далі в нас правило таке: ми взяли тварину — і все, ворота зачинилися. До неї не можна просто так приходити, гладити, годувати, навіть рятівникам, тобто тепер усе відповідно до наших внутрішніх правил. Ми повністю забезпечуємо раціон, підстилку, вольєр, обслуговування. Це складніша історія з погляду краудфандингу, бо він краще працює там, де йдеться про спасіння. Воно має швидкий фідбек. Але, з іншого боку, нам не треба видавати щодня все більш екстремальне спасіння, щоб збирати гроші на евакуацію. Ми працюємо вдовгу і для збору коштів спочатку пояснюємо донорам і підписникам, що порятунком справа не закінчується й основні витрати на тих, хто прийняв тварину до себе. Це краще розуміє західна аудиторія, але і в нас поступово змінюється думка. У нас навіть є постійні українські меценати, наприклад, PlayDuck charity, що об’єднує ІТ-спільноту для допомоги тваринам, або компанії, що готують суші й постійно постачають нам рибу.
Ми завжди стараємося підписувати договір з власниками про те, що вони більше не заводитимуть ведмедів, не будуть використовувати їх у цирку, не прийматимуть конфіскованих тварин. В ідеалі хотілося б, щоб було так і історія мала красиве завершення. Але війна ці правила переграла. І зрозуміло, що тварини, які постраждали від війни, у пріоритеті, незалежно від подальших дій власників. І ми розуміємо, що більшість звіринців, у яких вони були, продовжують розмножувати диких тварин у неволі, показують це в інстаграмі й так буде далі.
У «Білій скелі» ведмедям добре. Чим ви керуєтеся, коли віддаєте тварин далі, зокрема, за кордон?
Спочатку дивимося на умови, які можемо надати тварині. Якщо запропонували місце краще, ніж у нас, а ми розуміємо, що зможемо врятувати ще когось, то це аргумент на користь того, щоб віддати тварину. Але ще варто брати до уваги її фізичний стан, вік. Ямпіль мав складні нюанси зі здоров’ям, і за кордоном для нього більше можливостей і немає війни. Мені було дуже шкода розлучатися з ним, але я знаю, що ми все зробили правильно. Для нашої найстаршої ведмедиці транспортування занадто ризиковане. А наших наймолодших ведмедів ми готові віддати. І якщо до нас звернеться хтось з Німеччини і запропонує забрати Чаду, ми скажемо ні. Бо вона може не пережити довгу дорогу. Якщо до нас прийдуть і скажуть: забираємо Любу й Михасика, у нас є багато гектарів і прекрасні умови, то ми відповімо так. Завжди на першому місці має бути благополуччя тварини. Ми все ж для них стараємось. Важливо пам’ятати, для кого ти це робиш і що суть не в тому, що тебе назвуть суперрятівником або супервласником притулку. Питання в тому, що буде з твариною, яку ти врятував чи взяв, і для чого ти все це робиш.
А є хоч якісь натяки на те, що всі ці історії зрештою обернуться на правила?
Поки я не бачу цього. Хоча ми постійно спілкуємося про це з міністерством і зоозахисними організаціями. Зоозахисні рухи розділені, і їм не вистачає фаховості. При цьому є своє радикальне бачення, і воно добре звучить у кабінеті, а коли ти пишеш законопроєкт, то його розвертає то Мін'юст, то Мінекономрозвитку. А Міндовкілля таким чином просто каналізує енергію активістів, щоб вони не морочили голову. Востаннє ми обговорювали варіанти, як написати законопроєкт про зоологічні парки. Міністерство написало своє бачення зоопарків у комплексному законопроєкті, що охоплював одразу багато сфер. Вони просто переклали перші дві сторінки відповідної директиви Ради ЄС. Хоча до неї додається мануал на багато десятків сторінок, де прямо написано — не сприймайте директиву дослівно, а користуйтеся мануалом, щоб адаптувати під національне законодавство. І в такому сирому вигляді воно стало законопроєктом. Тож знову все зависло.
Ми бачимо перспективу в тому, щоб розробити стандарти для зоопарків, обмежити утримання в приватних руках і рухатися до європейського законодавства. При цьому не вийде просто сказати: забороняємо утримувати чи розмножувати диких тварин. Бо дикі тварини — величезна категорія, і якщо левів утримувати вдома погано, то що робити зі страусиними фермами чи акваріумними рибками? Заборона на розмноження теж надто складна в реалізації і створить проблеми швидше зоологічним паркам з племінними програмами, ніж звіринцям під рестораном.
Усе дуже непросто. А якісь позитивні тенденції є?
Як я вже казала, історії зі спасіння диких тварин доволі яскраві, цікаві й привернули увагу великої кількості людей. І людина бачить їхній фінал, як якийсь ведмідь поїхав у «Домажир» чи звідти в Німеччину або Нідерланди. Він ходить по великому лісовому вольєру, як це гарно. І рано чи пізно в голові цей пазл складеться: ну не має воно виглядати так, як у нашому місцевому звіринці. Тобто спочатку людина помічає просто умови й не помічає проблеми в розмноженні, неправильному утриманні.
До того ж велика кількість людей виїхала за кордон. Вони бачать, якими можуть бути реабілітаційні центри, правильні зоопарки, і навіть бачать там наших тварин. Усе це знаходить відгук. Коли люди мають гарний приклад перед собою, то цей моральний зсув відбудеться. Зараз я не кажу про рептилій, комах, папуг, тут усе ще довго буде так, як воно є. Але сподіваюся, лояльність людей до поганих звіринців і контактних зоопарків у віддаленій перспективі, коли стрес і емоції стихнуть, піде на спад.
По правді, коли минув цей перший напад активізму «ми всіх врятуємо, включно з левами», люди ж замислилися. А потім трапився 2023 рік, 2024-й — і ми вже бачимо коментарі: «А чому ви повертаєте тварин у звіринці на деокупованій території? Знову будемо рятувати?», «А навіщо розмножуєте тварин?», «Чому хвалитеся новими завозами з-за кордону? Почекайте, ще ж війна не закінчилась, а ви минулого разу нікого із своїх тварин не забрали». І нехай поки що переважають коментарі із серії «як добре, що відроджується наш улюблений звіринець», але все одно вже є й інші.
Що ще важливіше — ми привернули до себе увагу за кордоном. Показали, що в нас багато пасіонарних людей, які допомагають тваринам.
Якісь притулки з’являються, нехай вони зараз не відповідають усім стандартам, але зрештою підтягнуться. З нами почали активніше спілкуватися, обмінюватися матеріалами. З’явилася міжнародна фінансова допомога. Звісно, що від деяких проєктів увесь вихлоп — це п’ять додаткових кліток для п’яти додаткових врятованих тварин. Але інколи це системна допомога. У цьому сенсі мені дуже імпонує підхід Міжнародного фонду захисту тварин IFAW, на гроші якого ми змогли перекласти стандарти роботи реабілітаційних центрів і поширити знання серед колег. Або італійська ліга проти вівісекції LAV, що одразу визначилася з допомогою нам і деяким ветеринарним проєктам на певний термін, а не одноразово. Це знову ж про зміни.
Ну і війна, як прожектором, підсвітила проблему, пов’язану з тим, що в нас велетенська кількість тварин у приватних руках, з некомпетентним утриманням, некомпетентним розмноженням, контрабандою. Бо ми фактично така сіра зона в цьому плані. І якусь кількість тварин іноземці прийняли до себе, але їхня зацікавленість дуже швидко просіла. Бо розмноження тварин у неволі триває, а вони хочуть бачити, що ми щось робимо з першоджерелом проблем. І, може, комусь це здається неважливим, але як ми з цим впораємось — теж гачок, за яким вони перевіряють і нашу готовність приєднатися до Європейського Союзу.