З кінця лютого 2022 року військові ЗС РФ почали активно обстрілювати Ізюм авіабомбами. Одним з найтрагічніших днів для Ізюмщини є 9 березня 2022 року. Тоді росіяни розбомбили два пʼятиповерхові перпендикулярні один до одного будинки по вул. Першотравневій, 2 і Хлібозаводській, 3.
Навіть окупувавши місто, росіяни ще довго не дозволяли ізюмчанам шукати там рідних і забрати їхні тіла.
За інформацією воєнного відділу слідчого управління Головного управління Національної поліції в Харківській області, цей злочин росіян забрав 59 життів, які перебували в будинку по вул. Першотравневій, 2.
Станом на 9 березня 2025 року протягом слідчих дій загиблих за адресою Хлібозаводська, 3 ідентифікувати не вдалося.
Інна зі сімʼєю мешкала саме в цьому будинку.
Скидали авіабомби на місто
24 лютого 2022 року, у день, коли почалося повномасштабне вторгнення, Інна Осіпова, її чоловік і пʼятирічний син були вдома — у третьому підʼїзді будинку на Хлібозаводській, 3. Вони не виїжджали, бо і вона, і чоловік працювали й працюють у правоохоронній системі (подробиць редакція не вказуватиме за бажанням героїні та з міркувань безпеки. — Ред.).
«Також з нами жила моя мама і бабуся, яку я забрала до себе з іншого мікрорайону міста. Так ми і перебували вдома до того страшного дня», — каже Інна.
За її словами, Ізюм почали активно обстрілювати з різних видів озброєнь, у тому числі авіабомбами, наприкінці лютого – на початку березня 2022 року.
«Зазвичай вони робили це вночі. Це було так гучно. Так страшно. Час від часу ми спускалися до підвалу. В один з таких днів прийшли до сусідки на перший поверх. Мама та бабуся залишилися в моїй квартирі, бо в бабусі через нерви відняло ноги — спускатися з третього поверху вона більше не могла, мама залишилася з нею», — згадує жінка.
Уже 6 березня Інна побачила російську техніку на вулиці, паралельній Хлібозаводській, на протилежному березі річки Сіверський Донець. З того часу її будинок і навколишні опинилися під постійними обстрілами.
«Ми не могли вийти з будинку. Штукатурка сипалася, а стіни вібрували від вибухів, які не припинялися. Уже не було світла, опалення, мобільного звʼязку. Досі не знаю, як ми вижили», — розповідає ізюмчанка.
Почули гул і забігли до підвалу
Уранці 9 березня до будинку прибігли сусіди й повідомили, що з міста дають зелений коридор, тому треба швидко збиратися і йти до центру, звідки відбуватиметься евакуація. Інна згадує, що всі були одягнені, тому накинули рюкзаки й стали стрибати з вікон першого поверху.
«Навколо земля палала, вікон не було. Це було точно о 8:45, бо моя сусідка встигла зняти відео за пʼять хвилин до авіаудару. Мама крикнула, що не покине бабусю. Ми приймаємо рішення йти до центру. Але в якийсь момент підходить український військовий і каже, аби ми швидко бігли до підвалу, бо щось летить», — розповідає жінка.
Інна зі сімʼєю та сусідами (разом їх було приблизно 30 людей) зайшли до підвалу їхнього будинку. Чоловік посадив Інну на деревʼяну лавку, їй на коліна — сина, а сам стояв поряд. Наступне, що памʼятає жінка — це сильний удар.
«Таке відчуття, ніби хтось сів на плечі і тисне, а далі підіймає і несе. У цей момент у мене спрацював материнський інстинкт. Я розумію, що зараз впаду на свою дитину, тому виставила різко ліве плече, на яке і прийняла удар», — згадує Інна.
Евакуювали до Святогірська
Усе, що відбувалося далі — це спроби зрозуміти, що сталося. Через силу ударної хвилі Інна не чула нічого, крім криків сусідів по підвалу. Чоловіки намагалися вибити ломом вікно, бо вхід був завалений.
«Коли ми вибралися з підвалу, я повернула голову і подивилася на будинок. Тієї частини, де була моя квартира, більше не існувало. У той момент я попрощалася з мамою і бабусею. І ми всі пішли якимись вуличками до центру міста. Багато хто мав поранення — зламані кінцівки, осколкові поранення», — розповідає жінка. Інна з чоловіком теж постраждали від осколкових поранень.
Цей день і частину наступного сімʼя Інни та її сусіди пробули в підвалі іншого будинку. Звідти 10 березня 2022 року жінок з дітьми забрали волонтери «Словʼянського серця» та відвезли до свого штабу у Святогірськ.
«Це була страшна дорога. Водій сказав, щоб усі молилися. Усе навколо громихало, вибухало. На узбіччі бачили інший, мабуть, евакуаційний транспорт, покинутий», — згадує вона.
Чоловік Інни також встиг виїхати з міста. До штабу організації він прибув того самого дня, що й дружина, але на 20 хвилин пізніше.
Мама вижила. «Вона отямилася, а на руках сидів пес»
Але цей нелегкий день став щасливим для неї. Уже у Святогірську Інна почула, як дзвонить телефон, і на екрані було написано «Мама».
«Мама розповіла, що за пару хвилин до авіаудару її покусав бабусин пес і вона побігла за ним. У цей момент її віднесло ударною хвилею до ванної кімнати. Коли прийшла до тями, то побачила небо перед собою, а збоку — вулицю. На руках сидів пес. Мама відкрила на той час ще наявні двері й обережно спустилася вниз. Коли вона йшла, то російські військові прицільно стріляли перед нею та позаду неї, але вона продовжувала йти. Їй вдалося заховатися за будинком. За який час її підібрали українські трошники й евакуювали до Словʼянська того ж дня», — ділиться Інна.
Через декілька днів Інна забрала маму зі Словʼянська, усі разом вони поїхали до Дніпра.
Тіла бабусі не знайшли
Після деокупації Ізюма Інна шукала тіло бабусі. За її словами, вона сподівалася, що воно може бути серед інших у місці масового поховання.
«Я і мама здавали ДНК. Проте збігів серед ексгумованих тіл і фрагментів тіл немає. Ми через суд установили факт смерті. Бабуся не єдина, хто загинув унаслідок авіаудару. Сусіди вже потім розповідали, що в будинку були й інші загиблі. Проте чи змогли когось ідентифікувати, мені невідомо. Знаю, що ще під час окупації росіяни розрівняли мій і сусідній підʼїзди важкою технікою і не проводили ніяких пошукових робіт», — каже Інна.
У 2024 році будинок Інни демонтували за рішенням місцевої влади. Тепер про нього нагадують фото на телефоні. І трагічні спогади, які ще болять.
