Пам'ятаєте перші години російського вторгнення?
24 лютого о п'ятій ранку мені зателефонував син із Харкова і сказав, що їх бомблять. Я схопилася, почала кричати, мовляв, швидко в підвал спускайся, а потім вибирайся в Ізюм. Він наступного дня останньою електричкою з Харкова і приїхав. Потім зателефонував колега – їхній будинок знищили, друзі задзвонили із сусіднього району – у них розбомбили село, де з незапам'ятних часів стояла військова частина. Почався потік поранених. 25-го росіяни почали гатити по Ізюму. Я пропонувала виїжджати, але мама і чоловік не хотіли, а я не могла їх залишити.
Багато містян не хотіли тоді їхати: ніхто не вірив, що місто рівнятимуть із землею. Росіяни ж руйнували школи, церкви, будівлі, що пережили обидві світові війни. Ізюм змітали з лиця землі, бо не могли обійти нашу гору Кременець. Росіяни, як і німці у 1941-му, у тому самому місці ставили понтони. Гора була усипана російськими трупами.
Ви втратили всю родину…
…Так, 1 березня о 12-й ночі ми спали в себе на четвертому поверсі, і раптом чоловік кричить: «Літак!» І таке відчуття, що прямо у вікно влітає. Бомбу скинув на площі, а ми трохи нижче живемо – перший будинок за міськвиконкомом. Хвиля була така, що мене відкинуло через усю спальню до дверей — чоловік витяг. Загалом ховалися у ванній, потім спустилися до підвалу, а далі перебралися до мами — у неї власний будинок, льох обладнаний. Тоді щодня бомбили через кожні півтори години — один за одним йшли літаки. На день начебто стало тихіше, а ввечері 6 березня заскавулів собака. Я зрозуміла, що наліт, і тут «град» поцілив просто в передпокій, де ми всі стояли: я, мама, син, чоловік і собака. Вижила лише я. Відкопала їх, не знаю, звідки взялися сили — розбита голова, вся залита кров'ю, ноги перебиті, але балки розкидала. Син помер у мене на руках, від внутрішньої кровотечі, мабуть.
Ми всі "очкарики", і всі окуляри цілі залишилися. Дивно так… Не знаю, навіщо вижила. Заповзла до хати, знайшла воду, залізла на ліжко, одягла куртку сина, шапку – і вісім днів так лежала: без вікна та даху, 10-градусний мороз, ракети літають цілодобово, тіла рідних лежать на порозі. Воду пила, ковбаски взяла у сина в рюкзаку. Пам'ятаю запах реактивного палива. Розплющую очі – навпроти шафа-купе вся в дірках, тобто я в сліпому кутку опинилася.
Хто вас урятував?
Якось почула голоси сусідів, закричала – вони мене витягли, помили, нагодували. Потім прийшов фельдшер, глянув на ногу — каже, лікар потрібний. А лікарню на той час уже розбомбили. Проте один хірург залишився. Сусіди посадили мене на машину, під бомбардуваннями відвезли до лікаря — Кузнєцова Юрія Євгеновича. Він з медсестрою мені по живому зашив. Пам'ятаю, кричали, мовляв, не думай знепритомніти, реанімувати нічим. Загалом, залатали і поклали до підвалу лікарні. Але мені пощастило, ще багато ліків залишалося, перев'язувальні матеріали тощо. Прокололи за повною програмою, бинтували, 25 днів просиділа у підвалі. Не знаю, звідки взялися сили все це перенести.
Тобто більшість складних операцій проходила в підвалах?
Так, там дуже багато людей з осколковими пораненнями лежало, з переломами. Плюс легеневі захворювання, адже в підвалах жили, а ще інсульти у старих. Завідувачка лабораторії, 82 роки, єврейка, її врятували в роки Голокосту, робила елементарні аналізи крові та сечі — те, що можна майже без реактивів.
Я клуб з розгадування кросвордів організувала в підвалі. Спочатку троє людей, потім п'ять, вісім підходили, ставили стільці. Вони бомблять, а в нас своє життя. Це відволікало, адже страшно, коли тремтять стіни, а на тебе сиплеться штукатурка. Я хоч на милицях кудись доповзу, а є ж лежачі. Молодий чоловік один був, Влад — перелом таза, руки та ноги. Стіною привалило — батька на смерть, а він вижив. Будинок їхній розбомбили, на городі штук вісім «хвостів» стирчить. Дружина його доглядала. Намагаюся їм додзвонитися, поки що не можу… (пізніше Влад з Анею вибралися до Польщі, зараз у Львові, де чоловік проходить курс лікування. — Ред.).
Росіяни на той момент уже окупували місто.
… І пішли далі. Їм на зміну прийшли бойовики з ОРДЛО та кадировці. Чеченці до лікарні не заходили, а денеерівці – це взагалі морок. Єдиному лікарю, який залишився, сказали, мовляв, ноги тобі зараз прострелимо, подивимося, який ти лікар. Я лежу, а один з автоматом підходить, рука на курку, піднімає ковдру, тицяє в ногу, а вона в лангеті. О боже, думаю, зараз вистрілить. Пропонували вивозити до Росії, до Бєлгорода. Лікар сказав, цю пацієнтку в жодному разі не можна чіпати, спеціально страху нагнав на них.
Блокпости встановили через кожні 50 метрів, одягнені як бомжі, у касках часів Другої світової. Один у кросівках, інший у якихось босоніжках. Збір блатних і зграя жебраків.
Мародерили?
Усі квартири перевіряли, будинки, виганяли людей з підвалів. Якщо було замкнено — збивали замок. У знайомої сусідка виїхала, потім повернулася за документами до свого двоповерхового будинку, бачить, усе упаковано, панельку знято варильну, посудомийну машину, дитячий одяг. Солдат за нею ходив з автоматом, а ця тітка Женя каже: хоч якісь речі залиште, холодно ж. Не дозволив, лише медалі чоловіка та свої документи забрала.
У нашій квартирі вікна та двері вибило, але вони і там почистили, речі якісь забрали, гелі, навіть труси мої, вибачте за інтимні подробиці. А в сусідів заклинило залізні двері, вони їх вибили і трикімнатну квартиру на тріски рознесли. Машини віджимали, зламували гаражі, офіси, оргтехніку забирали. Спиртне вимагали, їжу, дайте м'ясо, кажуть – а звідки в хрущовці м'ясо після місяця війни?
Поруч у нас селище циганське. Повиганяли їх на мороз, сказали, цигани — не люди, спалювали їхні будинки.
Росіяни, як знаємо, обстрілювали і цвинтарі, і церкви.
Я домовилася, що моїх поховають. Люди почали копати могилу, земля промерзла, а тут стали з вертольота обстрілювати цвинтар – людині руку відірвало. Алею афганців, і ту розбомбили. Меморіал полеглим воїнам Другої світової там стоїть — це нікого не зупинило.
Був якийсь період затишшя, коли волонтери викопували тіла на клумбах, на городах, біля під'їздів, усіх пофотографували, поховали та надіслали номери. На дальньому цвинтарі закопали, ближче до лісу. Я не знала, де мої лежать, під яким номером... Свідоцтво про смерть також не можна було отримати. Волонтерів не пускали, вони пропонували забрати поранених з лікарні, не дозволили ані їм, ані міжнародним організаціям. Якщо спочатку таємними стежками люди через ліс якось виходили, то на початку травня все перекрили. Автовокзал розбомбили. Розстрілювали евакуаційні автобуси, у мене подруга виїжджала з мамою, зять бабусю накрив тілом. Поранили, але живий, слава богу. Інша моя подруга, гінеколог Лідія Мединська, йшла приймати пологи до підвалу – прилетіло та вбило її. У завідувача банку загинули мама та брат зі всією родиною.
В один багатоповерховий будинок 9 березня влучили – хто каже, 50, хто – 60 людей під завалами залишилися, цілі родини загинули. Ніхто ж не рахував. Друг мого покійного першого чоловіка, вони разом виросли, там загинув, а поховали після Великодня, наприкінці минулого квітня тіло дістали.
За Ізюмом є велике село Кам'янка – від цього села залишилися два будинки. Неподалік нас Святогірська лавра — туди люди побігли рятуватися, а її теж бомбили. Такого навіть нацисти не робили.
Як люди виживали під окупацією?
Як виживали? Готували на багатті, добували продукти, воду, хтось дрова, інші варили. До мене в лікарню сусіди забігали, їжу приносили. Найкращі людські якості проявилися.
Росіяни поставили свого мера – колаборанта, чоловіка з нашого двору, я його з дитинства знаю, на три роки від мене молодший. Колишній мент, звільнений з відділу боротьби з наркотиками. Схоже, людина, яка боролася з наркотиками, сама їх і поширювала.
Загалом не залишилося інфраструктури — ані лікарень, ані шкіл, нічого. Фото мого будинку надіслали — не можу на нього дивитися… Знайомі писали, що там усі грабували, фурами вивозили до Росії побутову техніку, унітази тощо. Паралельно плодили фейки. У нас за містом є міцне фермерське господарство — корівники з підігрівом з Нідерландів виписують, власник проукраїнськи налаштований, виїхав після окупації. Так писали, що в нього знайшли прапор Правого сектору, інструкції НАТО і план захоплення Донбасу. Це просто смішно – інструкції НАТО в корівнику.
Особливо цинічно, як відомо, росіяни поставилися до роздачі гуманітарки.
Гуманітарка – окрема історія. Під час одного такого аукціону небаченої щедрості якийсь чоловік почав обурюватися чимось – і його просто застрелили. Народ розбігся.
Іншим разом пограбували склад кондитерської продукції та роздавали дітям цукерки "Roshen" під виглядом гуманітарної допомоги. Хоча всім було видно, що це українські солодощі.
Одного разу молодий сусід по палаті прибіг: «Тітко Іро, російський офіцерський пайок будете?» Їсти не стала принципово, але переглянула дату на пакованні сиру: лютий 2020 року, термін зберігання — 12 місяців. І це офіцерський пайок. Іншим разом їхні солдати принесли крем «Бодяга» від синців, я його викинула — не захотіла, думаю, з синцями походжу. Коли почали складати списки на пайки, відмовилася – не треба від них нічого. І не всім, до речі, давали. Подрузі дзвонили — виходь на роботу за пайок.
З питною водою теж були проблеми — місто на горі, а колодязі швидко вичерпали, вони самі там теж паслися. Брали воду з Дінця, а в річці іноді трупи плавали.
Як вам вдалося вибратися з міста?
Увесь цей час знайомі намагалися мене витягнути, але їх уже на цей бік Дінця (у нас місто річкою розділене) не пустили, почали стріляти, змусили повернутися. А потім у їхній будинок щось прилетіло, все вигоріло, дверцята від холодильника на сусідньому даху опинилися. Вони дивом залишилися живі, вдалося якось вискочити з Ізюма, і кілька тижнів ми не мали зв'язку.
Потім у нашій лікарні чоловік шукав свою дружину приблизно мого віку. Повернувся до себе в село, де мешкають наші з мамою друзі, розповів. А мамина подруга плаче, наше прізвище називає, каже, мовляв, усі загинули. То я ж це прізвище у лікарні чув, згадує він. І вони за мною наступного дня приїхали та вивезли до села, кілометрів за 20 від міста. Тоді вже перев'язувального матеріалу не залишилося, лікар видав два бинти: пратимеш, сказав.
Тягли мене через міст на візку… 7 квітня це було. У селі відмили, відгодували, у теплу постіль поклали — тітка Рая, медик, мене перев'язувала. А за кілька днів з'явилися волонтери, які вивозили до Дніпра. Знову мене перетягли через Донець по підвісному містку, потім лісом, якимись козячими стежками. У Дніпрі подруга прийняла. Коли прийшла до лікарні ім. Мечникова, спитали – звідки. Сказала, що з Ізюма, так тихо довкола стало. Там у відділенні травматології трішки мене підлатали, адже п'ята зламана була, шматки м'яса вирвані.
А далі була Варшава?
Три тижні провела у Дніпрі, а тим часом друзі з Ізраїлю влаштували цілу кампанію в соціальних мережах. У результаті знайшлася моя двоюрідна сестра по батькові в Торонто, яка через місцеву єврейську громаду вийшла на громаду Дніпра. Я відновила документи з огляду на те, що народилася на Дніпропетровщині. У мене батько єврей, і по маминій лінії коріння, але там свідчень не залишилося. У самому Ізюмі єврейської громади не було, хоча кілька євреїв жили. Ще один знайомий є єврей – його контузило, сестру дружини вбили.
Загалом, дякую єврейській громаді Дніпра, Кривого Рогу та Торонто і, звичайно, ЄА «Сохнут», котрі організували медичну евакуацію до Варшави. Їхала в супроводі військового медика з Кривого Рогу, доньки рабина — Мусі. Довезли до польського кордону, там зустріли представники «Сохнуту» і доставили до Варшави. Нині я проходжу реабілітацію в Ізраїлі. Мені надала притулок сім'я, якій я допомагала після російської окупації 2014 року.
Опісля ви спілкувалися зі знайомими, які залишилися в Ізюмі?
Звичайно. Коли мене вивозили, ще цілі будинки лишалися. А потім якщо навіть на верхні поверхи прилітало, тріщини пішли. А в підвал першого під'їзду нашого будинку домоврядник зайшла – і відразу ракета прилетіла. Їх завалило, довелося пробивати стіну до сусіднього під'їзду. Потім спеціально довбали стіни, щоб перебігати з під'їзду в під'їзд, не виходячи з дому. У моєму під'їзді ще кілька сімей жили — бабуся 80 років, інші люди разом якось виживали.
Дзвонив приятель із села Співаківка, куди мене вивезли. Поки їздив дітей провідати, його хату пограбували повністю, забрали машину, довелося втікати. Мама сестру має — у неї Альцгеймер, їхній будинок спалили, брат з Києва домовився, щоб їх переправили до Польщі.
Навіщо це все? Більшість з нас були російськомовними, Ізюм дуже багатонаціональний — свого часу в нас осіло багато вірмен, що втекли з Баку. Азербайджанці з Нагірного Карабаху тікали, осетини – від росіян, чеченська діаспора є. Яка там денацифікація?
Місто жило своїм життям, вирощували полуницю, збирали гриби, торгували, будували, дороги зробили, мости. Ніхто не кричав: «Путін, прийди!»
Як справляєтесь із цим величезним горем?
Росіяни стільки горя завдали. Не розумію, як можна вночі бомбити спляче місто, а потім говорити, що ми самі в себе стріляємо. Це я сама свій дім розбомбила, рідних убила, сама собі відрізала п'яту? І хтось у це вірить.
Не дозволяю собі входити в усе це, треба жити хоча б заради своїх рідних, щоб дочекатися справедливого покарання. Око за око, зуб за зуб. Розумію, що моє горе – це крапля в морі загального горя. Для мене це було найстрашніше — залишитися самій на цьому світі. Я одна в мами, і сина мала одного — 33 роки. Ось лежу я під гарним небом, наді мною шикарне сузір'я Оріона. Зірки – як лампочки, літають трасувальні снаряди, і ти думаєш: як так, п'ять хвилин тому в тебе було все, а тепер нічого. Лежала і думала, що ніколи не обійму онуків. Я ж жінка, мені хотілося бути молодою вродливою бабусею. У мене забрали частину життя, пам'ять моїх предків, жодної фотографії не встигла взяти. А там знімок 1920 року, де сім'я моєї бабусі по мамі Марії Давидівни та її батька Давида Марковича. А в подруги не залишилося жодного фото дитини — ні найпершої, ні шкільної, ні випускної, ні інститутської. Будинок просто згорів. Вони обірвали зв'язок усіх поколінь.
Мені не можна плакати. Я лише раз не витримала, у лікарні, у підвалі, неможливо це тримати в собі, розумієте. У медсестри своє горе, у мене своє, ми обійнялися, вона холодна, як льодяник, я гаряча, як вогонь. І сказали собі: ми маємо вижити… Заради тих, хто пішов — вони нас захистили, а ми маємо відбудувати квітучу Україну. І подивитися, як повз нас пропливають трупи ворогів. Я життєлюбна людина, тому боротимуся.
P.S. Зараз я ходжу вулицею з паличкою, але досі з ран лізуть тріски, лікарі постійно ріжуть і чистять, але це все дрібниці. Лікарю, який рятував людей у підвалі лікарні, вручили орден. Він заслужив. Після звільнення в Ізюм багато хто повертається, якщо є куди. Там дуже багато руйнувань. Була ексгумація, я обірвала всі гарячі лінії, але вийшла на слідчого, знайшла своїх рідних, дізналася про номери поховань, прокуратура надіслала інструкцію, як зробити ДНК-тест за кордоном. Його вже зробили та передали з волонтерами в Україну, чекаю на результати. В Ізюм повернутися поки що не можу, рани не дають взутися. Але це поки що.
