ГоловнаСуспільствоВійна

Острів собак. «Декотрим людям заважають не так обстріли, як тварини»

— Щодня в мене страх божий, та коли-не-коли якась приємність, як-от нині, — каже Олена Вошун, засновниця благодійного фонду «Нікопольський притулок для тварин "Шанс на життя”».

Сьогодні з притулку для собак забрали 5-місячного Велетня. Тепер це трапляється зрідка: людей у Нікополі поменшало, прилаштовувати майже нікому, тоді як собак на вулицях, навпаки, усе більше.

От, приміром, того-таки Велетня і його брата Богатиря — двох щенят-дворняжок — підкинули в підвал багатоквартирного будинку. Там обидва захворіли на ентерит, відтак опинилися в Олени на лікуванні. Хоч у притулку ледь вистачає місця, у підвал вона братів не повертала.

— Собаки виростуть великі. А ви розумієте, що таке великі собаки біля багатоквартирного будинку? Це потруєні тварини завтра. Вони поки що добрі, а далі обгавкуватимуть усіх – і буде горе.

Як у тому горі не потонути, ще й витягти якомога більше собак? В Олени відповідь є: вони теж мають право на життя.

Ніби все просто. Але й непросто.

Фото: з фб-сторінки притулку

Забрати бідось

Її щоденний “страх божий” має багато облич.

Черговий приліт біля будинку, в який так і не встигла переїхати з родиною.

Або Рижуля, до якої Олена побігла, щойно оглянула вирву в сусідському городі, за п’ять метрів від дому. Рижулю та її доньку отруїли. Собаки вищали, лапи не тримали їх через м’язову слабкість.

— Мама дуже важка. Я її вичухую-вичухую, уже стільки сил вклала. Ну нічого, другий день їсть. Теж прогрес, — каже Олена.

Вона робить сама різні медичні маніпуляції віддавна: ставить катетери, крапає. Бо на лікування всіх у ветклініках зібрати кошти нереально. До фахівців везе тільки тих, кому необхідно скласти перелом або зробити операцію. Приміром, зараз хлопчик з ушкодженням таза чекає на візит до Дніпра. Треба тільки вибрати час, щоб було трохи менше тих, хто потребує крапельниць.

Фото: з фб-сторінки притулку

Фото: з фб-сторінки притулку

Фото: з фб-сторінки притулку

Фото: з фб-сторінки притулку

Хоч Олена і закинула приватну юридичну практику, яку до повномасштабного вторгнення примудрялася поєднувати з волонтерством, рук на все однаково не вистачає.

— У Нікополі залишилися крайнощі: або собачники, які не можуть виїхати і покинути тварин, або упирі, яких усе дратує, — злиться вона. — Війна нікого не змінює. Просто оголює все, що в людини насправді в душі. Ті, хто був добрим, стали добрішими. Людяні стали людянішими. Вони об’єднуються, допомагають. А скільки інших? Усе вилізло назовні.

Їй часто дзвонять: «Собаки гавкають, заважають». Тоді вона запитує: «Ну а вибухи не заважають? Нормально живеться з ними?»

— Більшість не розуміє простого: собаки теж живі створіння. Ну направте своє зло на щось інше, є на кого. Я ж усіх, хто заважає, не заберу, — каже Олена.

Якби вона тільки могла, то забрала б, певно, всіх. Місця в її серці вистачить, а от у вольєрах — ні. Кожного разу клянеться, що більше нікого не візьме. І все одно везе до притулку чергову «дитину». У середньому в притулку перебувають 300 собак у 130 вольєрах. Тому доводиться обирати.

Фото: з фейсбук-сторінки героїні

— Прилаштувань мало, а хворих, збитих, побитих, покинутих нещасних бідось дуже багато, — пояснює Олена. — Я беру тільки бідось.

Частину після лікування повертає на вулицю, якщо там є хтось з опікунів або хоча б людина, яка потурбується. Якщо нема, тварини залишаються в притулку — здебільшого старі, великі або хворі, що потребують постійного лікування.

Щомісяця Олена підбиває підсумки: скільки собак знайшли сім’ю, скількох випустила назад, в останньому рядку — скількох привезла.

— От і виходить: п’ятьох прилаштувала, п’ятьох випустила, а привезла в притулок 30, — зізнається вона.

І так щоразу: новенькі в плюсі. А після повномасштабного вторгнення все лиш погіршало.

Фото: з фб-сторінки притулку

Покинуті

23 лютого минулого року Олена робила те, що й зазвичай: поїхала в закинутий будинок забрати напівсліпу стару вівчарку, господарі якої померли. Побачила там ще одну собаку, безуспішно бігала за нею з помічниками по подвір’ю, захаращеному сміттям. Зрештою вирішила повернутися наступного дня.

А 24-го росіяни вдарили ракетою по військовій частині в сусідньому Марганці. 4 березня захопили Запорізьку атомну електростанцію, яку видно з протилежного боку Дніпра. А з минулого липня Нікополь фактично під щоденними обстрілами.

— Як такого можна було очікувати? Ми ні до чого не були готові, — каже Олена. — Не спали ночами, відстежували, куди що прилетіло. Мої котики-охоронці з притулку дзвонили і доповідали про всі вильоти-прильоти: «Іванівно, все добре, не бійся».

Собаки нервували, але ховатися навчились. Тільки бах — одразу в будки. Навіть дикуваті, які не можуть жити у вольєрах і зазвичай уникають людей, забігають до будівлі, туляться одне до одного і до працівників.

— До літа біля притулку було кілька прильотів, навкруги все розбомбили, — розповідає Олена. — Ми в осколках, але цілі, слава богу. І пожежа нас не зачепила, коли горіло. Зараз на цьому боці, тьфу-тьфу, тихіше.

Фото: з фб-сторінки притулку

Фото: з фб-сторінки притулку

Тварини на вулиці теж підлаштувалися. Хоч спочатку Олена лікувала багатьох з осколковими пораненнями – собаки ще були розгублені. Та й не тільки вони.

— Вибух. Машини летять по трасі, в них тікають люди з квадратними очима. І собаки біжать на різні боки, хто поперек дороги, хто проти руху.

Зараз поранені трапляються, але значно рідше. Головна трагедія в тому, що лави безпритульних поповнили домашні тварини.

— Нікополь — це мис. У нас майже з усіх боків берегова лінія, яку постійно обстрілюють. Звідти фактично всі повиїжджали, — пояснює Олена.

За останній рік місто покинула більш ніж половина населення. Багатьох собак господарі в кращому разі виставили за ворота або попросили приглянути сусідів чи родичів. У гіршому — так і залишили зачиненими у вольєрах.

— Скількох я забирала просто покинутих у дворі, прив’язаних, худющих. Дзвонила в поліцію, попереджала: «Я полізла діставати собаку, а ви як хочете». І дерлася через паркан.

За підрахунками Олени, в Нікополі зараз приблизно тисяча покинутих собак.

Фото: з фб-сторінки притулку

— Річ у тім, що бездомні в мене майже всі стерилізовані. А ці — ні. Бо багато людей і досі живуть стереотипом, що стерилізація зіпсує собаку. 90% кажуть мені: «Себе стерилізуй». І тепер до щенят від домашнього приплоду, яких завжди масово викидали, додалися численні хазяйські собаки — зі слідами від нашийника, дорослі і старіші, породисті і не дуже. От і виходить, що в нас стерилізація — нескінченний процес.

За місяць у притулку стерилізують 40–50 собак (і стільки само котів). Витрати фінансує швейцарська благодійна організація NetAP, яка знайшла Олену вже під час великої війни.

— Але і вони ледь витягують наші масштаби, — усміхається Олена.

За іронією долі, притулок ділить територію з міським стерилізаційним центром. Але той фактично не виконує свою функцію.

— Бо немає ловця. Чоловіки або на війні, або не хочуть влаштовуватися на роботу офіційно, бо ж треба пройти через військкомат. Нема ловця — місто не виділяє грошей на стерилізацію, оскільки неможливо провести собаку за документами. Зараз там є тільки працівники по двору і прибиральники. Ми кооперуємося: вони прибирають вольєри, а я годую і лікую собак.

Фото: з фб-сторінки притулку

Фото: з фб-сторінки притулку

Іноді здається, що Олена, як той Сізіф, штовхає каменюка на гору, а за крок до вершини та знову котиться долу. Тільки Сізіфа повторювати цю вправу змушувало покарання, а Олену — віра. Віра в те, що кожна істота на землі має шанс на життя, навіть геть збідована.

— За цей рік я вже розучилась усміхатися, настільки розчарована, — зізнається вона і виправляє себе: — Ні, я стала ненавидіти людей. Мені самій це страшно звучить. Я завжди їх любила, така вдача. І професію обрала відповідну. А зараз навіть спілкуватися нормально не можу, тільки заходить мова про тварин. Бо кожного дня бачиш найчорніше, що є в людях. Кожного дня забираю нещасних собак з вулиці. Кожного дня в мене отруєні, збиті і покинуті на дорозі, з кульовими пораненнями, бо дехто так розважається. Коли господарі виїжджають, а тварину залишають прив’язаною, вони ж фактично на смерть її прирікають. Як до таких людей нормально ставитися?

У день нашої розмови Олена саме повернула чергову стерилізовану собаку на місце відлову.

— Тамтешній охоронець питає: «Нащо ви привезли її сюди? Вона тут нікому не потрібна».

«А кому потрібні ви?» — не витримала Олена.

Фото: з фб-сторінки притулку

Фото: з фб-сторінки притулку

Нагуляні діти

Поки ми розмовляємо, телефонна слухавка починає гавкати спершу одним голосом, а тоді цілим хором. До мене долинає Оленине: «Тихо, тихо. Не треба ні з ким сваритися». Майже нічний спокій (на годиннику 9-та вечора) порушив Барюша, лагідно від Байрактар. Йому, зовсім маленькому, проломили череп, так він потрапив до Олени. Собаку оперували, видаляли гематому, осколки. Відтоді за рік з хвостиком «синочок» виріс до солідного 30-кілограмового пса. Але травма вилилась у напади неконтрольованої агресії.

— Я не можу його відвезти в притулок, він у мене вдома, — каже Олена.

Удома — це звичайна міська квартира, в якій мешкають її родина, 14 собак і семеро котів.

— Та в мене тут багато хто, — сміється вона. — Спинальники, трилапі — ті, які не виживуть у притулку.

Приміром, П’єроша — старенький з хворим серцем. Його Олена принесла з вулиці підлікувати поранену лапу. Потім відвезла в притулок, посадила у вольєр, а наступного дня побачила в конвульсіях — серцевий напад. Звісно, схопила собаку і привезла назад.

Фото: з фб-сторінки притулку

— Я їх тягну додому на лікування. Бо тяжких треба і вночі крапати, особливо коли вони малесенькі, — пояснює Олена.

А потім не може розлучитися з ними. Пандочка, Кенді, Міроша. Останньому Олена шукає сім’ю. І клянеться собі: «Лєно, ну не можна ж усіх тут залишити». Але ж він так гарно грається зі спинальником Джорджем.

Або доця Хлоя породи одіс, яка жила в купі хмизу, де тряслася від холоду. Спочатку вперто не йшла до рук, і тоді Олена пообіцяла: «Якщо підеш до мене, то вже нікому тебе не віддам». Наступного тижня собака підбігла і поклала на Олену лапи. Та мусила виконувати обіцянку.

— Чоловік уже звик. Жартує: це нагуляні мамою діти, — сміється Олена. — Хоча декого залишав він. Та сама Панда, вона була з ентеритом, після лікування я збиралася везти її в притулок. Але він закохався в її очі, сказав: ні, буде наша. Тож теж доклався.

Фото: з фейсбук-сторінки героїні

31 березня 2022 року, якраз на день народження Олексія, мали переїхати в приватний будинок, який купили у 2021-му. Довго мріяли про це. На частині обійстя планували мініпритулок і реабілітаційний центр – для зовсім хворих і тварин, які потребують постійного догляду. Але переселення не відбулося.

— Дім на самісінькому березі колишнього водосховища, і там бомблять страшно.

У будинок прилетіло вже чотири рази. Прямим ударом зруйнувало і ту частину, де мали облаштувати зону для собак. Пів будинку просто розвалило. Тепер для Олени це «місце нездійснених планів і відкладених мрій».

А катастрофа, що накладається на катастрофу, навіть не дає часу вкласти все в голові.

«Мені дуже потрібні запаси води, щоб пережити наше нове пекло», — написала Олена у фейсбуці через тиждень після того, як росіяни підірвали Каховську греблю.

Без води

Коли в Нікополі вода вже зникла, у притулку вона ще якийсь час була.

— Ми розташовані біля очисних споруд, там не централізоване водопостачання, а свої запаси в басейні. Тож не відразу усвідомили, яка біда сталась, — каже Олена.

Але й ці запаси вичерпалися. Олені довелося на кожен день знаходити для собак 300 л води.

Фото: з фб-сторінки притулку

— Я ридала, бо не розуміла, як мені напоїти їх у таку спеку. Температура під 40°. Вони п’ють і п’ють, бо ж сидять у розпечених вольєрах. Але люди дуже допомогли. Привозили воду в пляшечках, бідончиках, каністрами, баклажками. І з Кам’янського, і з Дніпра. Коли це сталося, то я вже й забула, як страшно під час обстрілів. Це був шок.

Перший тиждень Олена з донькою Ірою тягали 20-літрові каністри звідусіль. Довелось вивчити розташування всіх джерел у Нікополі й околицях, їздити навіть за 35 км від міста. А коли нарешті пішов дощ, дістали 40-літрові каструлі, в яких колись варили кашу собакам, щоб зібрати дорогоцінну дощівку.

Потроху підвезення води в місті налагодили. Люди назбирали грошей для притулку на велику ємність (на куб води), а потім таку саму дав водоканал. Їх наповнювали – і цього вистачало на тиждень.

— Ми це пережили, навіть навчилися прати в пралці, — усміхається Олена. — За звуком мотора визначаєш, коли вмикається насос – і в цей момент доливаєш воду. Він вимкнувся – перестаєш. Багато лайфхаків з тих часів. Як одною мисочкою води помити голову, а потім у цій водичці попрати, ще й злити собакам, помити підлогу і, нарешті, змити туалет.

Фото: з фб-сторінки притулку

З серпня місто підключили до води зі старого русла Дніпра. Звичка відкривати кран уже повернулась, жартує Олена. Але просто виплеснути воду рука не піднімається.

— Так ми її натягалися, — каже вона. — І хоч цю бідну водонасоску фігачать щодня і після обстрілів вода часто зникає, але протягом доби все відновлюють. Наш водоканал робить подвиг з подвигів.

Утім ємності тепер завжди з водою — у притулку тримають запас про всяк випадок.

Фото: з фб-сторінки притулку

Частина душі

У тому, що Олена опікується трьома сотнями собак, є щось трохи від дива навіть для неї самої. Бо ж з котами завжди була любов і дружба, а собак вона панічно боялася, відколи в дитинстві на неї налетіла зграя. Та якось у подруги з’явилася маленька ши-тцу, виявилось, що до собак можна відчувати не тільки страх. А потім у життя Олени неочікувано прийшов Соломон. Звичайна дворняжка з людськими очима.

Його викинули на смітник за їхнім будинком, у лоток для труб тепломереж, захоплений котами. Двірничка тоді сказала: «Лєно, там таке красиве цуценятко. Я його перенесу у двір, годуватимеш?»

— Я побачила ті очі, а вони такі рідні-рідні, — каже Олена.

Того ж вечора вмовила чоловіка хоча б подивитися. «Якщо вийде до нас, то заберемо», — торгувалася вона.

Мудра собака на причмокування Олени висунула писочок. Так в Олени й Олексія «народився» Соломон.

Олена і частинка її душі Соломон
Фото: з фб-сторінки героїні
Олена і частинка її душі Соломон

— Олексій — мій другий чоловік. У мене донька, у нього двоє дітей. А Соломуша — то наша спільна дитина, — сміється Олена. — Це любов усього мого життя.

З голосу чути, вона не перебільшує ні на пів мікрона, і шукати якісь раціональні пояснення марно, та й навіщо.

Коли Соломону виповнилося 7 місяців, далося взнаки важке генетичне захворювання — випали колінні чашечки. Далі було багато складних операцій.

— Собачники в місті кажуть, що дорожчого собаки в Нікополі немає, — каже Олена.

Після кожної операції вона буквально виношувала Соломона на руках. А вся родина спала на підлозі, аби тільки він не скочив випадково на ліжко і не пошкодив лапи.

Він розуміє мене з півслова, він усе знає. І це не собака — це частина душі.

Соломон зайшов туди сам і розчахнув двері іншим. Займатися безпритульними собаками Олена почала 2017 року, коли в Нікополі спалахнула епідемія африканської чуми свиней. Епіцентром визнали все місто, за протоколом, у ньому мали знищити тварин. Але на практиці призначили тих, ким можна пожертвувати задля галочки. Ними стали кілька собак на лікуванні в притулку при центрі стерилізації.

Фото: з фб-сторінки притулку

— Їх вирішили показово приспати. Лікарка Маша Дубінська підняла тоді всіх собачників. Зібралося близько двохсот людей, які штурмом узяли виконком і змусили мера вийти до нас, — розповідає Олена, яка була серед протестувальників.

Мер здався: пообіцяв не вбивати собак, а волонтерів пустити хазяйнувати в притулку. Усе, що відбувалось, Олена фіксувала в протоколі, який міський голова таки підписав. У ній говорив юрист: «Не хотілось, щоб це була фільчина грамота».

Так група волонтерів зайшла в притулок і почала наводити лад фактично з нічого. Бо складалося враження, що там з 2012 року, коли відкрили центр, жодного разу навіть не прибирали у вольєрах.

— Зрозуміло, ми швидко натягали туди собак. І поки їх було до п’ятдесяти, то я ще утримувала їх. А потім уже і працювати не встигала, і заробляти на притулок не встигала, — каже Олена.

До повномасштабного вторгнення притулок підтримували фінансово переважно нікопольці. Тепер багатьом з них потрібна допомога.

Фото: з фб-сторінки притулку

Не зупинятися

Щомісяця притулок потребує тільки корму півтори тисячі тонн, на зиму навіть трохи більше — 1,8 т. Тонну щомісяця привозить норвезький фонд NOR DOG.

— Минулого року благодійники самі знаходили нас. Фейсбук робив свою справу. Тоді пропозицій про допомогу було багато і різних. Хтось мішок корму передасть, хтось десять, хтось 500 кг. З миру по нитці. Європа нас від усього рятувала. Мені і ліки надсилали. Ми досі користуємось. Шприци, одноразові медичні серветки. Так розніжилися на цьому, бо ж завжди їх з бинтика крутили, — сміється Олена.

Фото: з фб-сторінки притулку

Зараз потік зменшився. Притулок підтримують переважно великі організації, з українських, приміром, UAnimals і Happy Paw. І, звісно, небайдужі з України та з-за кордону.

Але все одно постійно відкривають термінові збори на лікування собак. А про нові вольєри Олена тільки мріє.

— Собакам затісно. У загонах живуть по двоє, по троє. Багато хто бігає вільно. Це неправильно. Старі вольєри вже давно слід відремонтувати. До війни місто оновило тільки невелику кількість. Необхідно будувати нові, розширятися. А на це потрібні фінанси. І це ж не моя територія, а комунальна. Я не можу робити тут усе, що захочу, — каже Олена.

Інші притулки, з якими вона спілкується, так само переповнені. У Дніпрі, приміром, у прихистку для тварин «Друг» забирають із зони бойових дій усіх, кого можуть. Зараз у них 700 собак, а було колись 200. Нікопольський «Шанс на життя» теж приймав собак з Харкова, Бахмута.

Фото: з фб-сторінки притулку

Нас тоді вже обстрілювали, тому я була як остання надія. Брала найважчих. До обстрілів вони звиклі, а я хоч нагодую.

Так у притулок, приміром, потрапила кавказька вівчарка з пухлиною на 3 кг (її, звісно, видалили).

— Найдобріший, красивенний пес. Хочу забрати його додому. Він у квартиру не влізе, важить 80 кг, — сміється Олена. — Але чоловіка я вмовила.

Таких велетів важко прилаштувати.

— Усе через стереотипи. Мовляв, нападе, вб’є господаря. Начитаються всіляких дурниць. Ще в нас є гарнющий алабай, дуже боїться обстрілів, ховається, вивезти б його звідси. Але ж люди хочуть собаку, з якою не буде проблем.

Раніше шукати сім’ї для тварин допомагало сарафанне радіо. Але оскільки з міста поїхало багато мешканців, процес іде кволо. Тож коли Олені написала волонтерка з Польщі Аніта, яка зголосилася допомогти з прилаштуванням, це було так, ніби хтось почув її молитви.

Фото: з фб-сторінки притулку

Першою до Польщі поїхала Ніка, яка до того жила на ринку і фотогенічно таскала зі смітника пластикові тарілки та виделки у сховок. Знімок собаки виклала у фейсбуці Анастасія Князєва, власниця ще одного мініпритулку. Світлину побачили польські волонтери, які на той момент моніторили сторінки українських прихистків, вишукуючи тих, хто потребує підтримки.

Ніка першою, як каже Олена, витягла щасливий квиток. Наступними були чотири собачки-бабульки.

— Поляки люблять маленьких, стареньких, забирають їх, няньчать, лікують, — розповідає Олена. — Я їм дуже вдячна, бо тут у цих собак немає шансів. У нас переважно беруть породистих, ще й молоденьких. Або для охорони, щоб менше жерла і гучніше гавкала, що дуже сумно.

Спинальник Мультик від серпня минулого року живе в Польщі
Фото: з фейсбук-сторінки героїні
Спинальник Мультик від серпня минулого року живе в Польщі

З травня минулого року притулок евакуював до Польщі понад сотню собак. Зараз процедура ускладнена: слід знову оформлювати документи на тварин, а перевізники підвищили розцінки. Утім процес не зупиняється. Зараз до виїзду готові ще 15 собак.

— Мені вже 55, я хочу на пенсію, — сміється Олена. — Бо сил і завзяття, яких було вдосталь у 2017-му, вже нема.

Але здається, вона і сама не вірить у те, що каже. Тим паче, що на все чорне все одно знайдеться радість, яку творить сама ж Олена й ті, хто їй допомагає.

— Сьогодні Велетень поїхав у сім’ю — і ось ти щасливий. Рижулечка здихала, але ж почала їсти — і ти щасливий. Кожного разу розумієш: якщо покинеш тварину, то вона помре. Як її залишити? Як переступити через це?

Для Олени все просто — ніяк.

Допомогти нікопольському притулку "Шанс на життя" можна тут:

Карта ПриватБанку 4731 2191 2423 8217, отримувач Вошун Олена Іванівна

Карта Монобанку 5375 4114 0784 0979, отримувач Вошун Олена Іванівна

р/р UA61 305299 00000 26009050280108 в КБ ПриватБанк, МФО 305299, отримувач Благодійний фонд «Нікопольський притулок для тварин "Шанс на життя"», ЄДРПОУ 41469752

PayPal: [email protected]

Фото: з фб-сторінки притулку

Олена СтрукОлена Струк, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram