Некопане море грибів
— Будь-яку невідомість я сприймаю як особисту образу й намагаюся усунути її, — сміється дослідник.
Так у 2017 році він почав заповнювати ентомологічну білу пляму, яка утворилася на карті в межах Херсонської області — фотографував комах і викладав дані на сайт Національної мережі інформації з біорізноманіття UkrBin (краудсорсингова платформа для накопичення й обміну даними про біорізноманіття в режимі вільного доступу. — LB.ua). А за кілька років виявив на жуках своєрідні гриби — лабульбенієві. Як з’ясувалося, цими мікроскопічними паразитами в Україні ніхто не займався, а єдина стаття була написана 150 років тому. Тож біла пляма — а точніше ціла чорна діра, жартує він — потребувала рук.
— Ентомологи займаються комахами. Мікологи — грибами. Грибами на комахах — ніхто. Бо це окрема історія, для якої потрібно володіти методами вилову комах, зберігання, визначення. Але як на мене, власне найцікавіше відбувається саме на перетині наук. Я зрозумів, що є некопане море — цілий клас грибів, якого ніколи не досліджували в Україні. А в Європі їх понад 500 видів, при цьому ще відсотків десять не відомі науці, — каже Руслан Мішустін.
За роки спостережень накопичилось чимало даних — на кандидатську дисертацію. Тож у перші дні окупації Херсона він перекидав на гугл-диск свої напрацювання й відкривав доступ до файлів профільним дослідникам. Домовлявся з ними, що в разі його зникнення більш ніж на два місяці вони опублікують дані.
По-справжньому страшно стало не тоді, коли всі рахували удари по захопленому росіянами чорнобаївському аеродрому. Квартира Руслана Мішустіна за 2,5 км від нього. Навпаки, коли звуки бойових дій почали віддалятися все далі й далі.
Розумієте, для нас це були звуки свободи, що зникала. Лякала саме тиша, — пояснює він.
Тоді разом з колегою Олександром Ходосовцевим систематизували знахідки. Під мікроскопом відділяли мікроскопічний гриб, що кріпиться до тіла комахи-господаря однією клітиною, поміщали його в мікрокраплину прозорого розчину, накривали зверху покривним склом, потім довго вишукували крапку в кілька десятків мікронів. Ця дослідницька рутина дозволяла принаймні не з’їхати з глузду.
Ще одне хобі
Розмотуючи цей моток, не знаєш, за яку ниточку смикнути першою. Приміром, за ту, що веде до мікроскопа, який Руслан Мішустін освоїв ще в п'яти-шестирічному віці, коли доводилося замість садочка проводити день у мами на роботі в лабораторії Херсонської обласної лікарні. Тож у молодшій школі хлопчик запросто відрізняв різні типи лейкоцитів. Потім у п'ятому класі вже не в Херсоні, а в Мінську, куди його вивезла мама, Руслан почав відвідувати гурток оранжерейного квітникарства. Запросив однокласник. У сьомому класі — гурток селекції та генетики, а в дев’ятому вийшла його перша серйозна наукова робота «Принципова схема малих селекційних конвеєрів». За рік після закінчення школи він отримав перше авторське свідоцтво на районований сорт сої. Її селекцію продовжив у білоруському Інституті генетики і цитології.
— Ще в школі я з жахом зрозумів, як багато знаю про рослини: їхню цитологію, гістологію, загальну біологію — і практично нічого про зоологію, — каже він.
Щоб виправити це непорозуміння, обрав собі хобі — колекціонував комах. А коли повертався в Україну, бо не мислив себе поза нею (повернутися було свідомим рішення, яке прийняв, щойно досяг повноліття), то подарував колекцію Білоруському державному університету. Вона налічувала більш ніж сім сотень екземплярів, зокрема й види, що були нові для Білорусі.
У Херсоні почав усе заново: збирав напівтвердокрилих Нижнього Придніпров’я, працюючи лаборантом на кафедрі зоології тоді ще Педагогічного інституту, а нині Херсонського державного університету. Тієї кафедри вже давно нема, та й сам Руслан Мішустін у 1990-х пішов з інституту — займався в тому числі ландшафтним дизайном. Але наука все одно наздогнала його.
— Світ комах такий чужий і водночас прекрасний. Це світ гротескних форм, якихось геть геніальних естетичних і технічних рішень. Оком ти цього не помітиш, але коли заглядаєш у мікроскоп, то перед тобою відкривається щось таке неймовірне. Подивіться макрофотографії тих самих клопів-мереживниць. Якщо цей світ доступний, то чого б у нього не зануритися. А якщо він ще й мало вивчений, то це взагалі окрема частина марлезонського балету, — каже він.
І ця вистава акт за актом триває попри все.
Три в одному
— Особисто я сприймав велику війну як невідворотність ще з 2014 року. Один мій знайомий сказав: «Ми чекали на неї, як на смерть близького, але важко хворого родича», — говорить Руслан Мішустін.
Ще до повномасштабного вторгнення його донька вступила до Закарпатської академії мистецтв. А дружина переїхала з нею до Ужгорода. Його ж у Херсоні тримала наукова робота. Але не тільки вона. Ще й те, що буквально пустило коріння в тамтешній землі, — підсніжники.
Тому ця історія трохи нагадує казковий сюжет про голку, що в яйці, яйце, яке в качці, качку, яка в зайці. Тільки голка в цій історії — гриб. Який на комасі, а комаха — на підсніжнику.
А все це на світлині, яку Руслан Мішустін підписав так: «Три в одному. Всі мої наукові інтереси одразу. Підсніжник, муха і ентомофільний гриб, який вбиває її».
Щодо підсніжників, то, звісно, ніхто не відправляв його за ними до лісу. Руслан Мішустін займається селекцією саме культурних форм рослини. Підсніжники знайшли його самі, коли він у 2010 році поїхав до Криму в експедицію, організовану біологом і ботаніком-любителем Дмитром Зубовим. Від нього він дізнався про сайт Шотландського клубу любителів кам’янистих рослин, популярний у просунутих квітникарів з усього світу і найінформативніший про альпійські кам’янисті рослини.
— Для мене робота має сенс, якщо я можу заповнювати якісь пробіли. Для когось «не знаю» — це табу. Для мене, навпаки, привід відчинити двері. Який сенс займатися хризантемами з їхніми 2500 роками селекції або гладіолусами, історія селекції яких налічує 600 років? Що нового я там скажу? Так само і з підсніжниками. Я нічого не створюю на основі підсніжника білосніжного, тому що не зможу достойно конкурувати з 200 роками селекційної роботи англійців, — каже він. — Але працюю з культурними формами на основі інших видів, не таких популярних в англійців.
У певному сенсі підсніжник — теж біла пляма. Руслан Мішустін і зараз залишається єдиним, хто в Україні займається селекцією цієї рослини. А дружина Тетяна — його спільниця у справі.
Тут у дослідника й об’єкта його інтересу є дещо спільне. Підсніжники з’являються раніше за інші весняні первоцвіти з тієї ж причини — щоб не товктися в конкуренції за місце під сонцем, поки листя дерев геть не затулить його. Для цього вони й навчилися витримувати морози.
Або ж, навпаки, починають квітувати останніми з квітів, обходячи в цьому навіть хризантеми.
— Казка «Дванадцять місяців» нервово палить, — сміється Руслан Мішустін. — Цвітіння осінніх підсніжників починається в жовтні. Спочатку гібриди й сорти на основі підсніжника Пешмена, потім Бурсанського, королеви Ольги, осінньої форми Ельвеза. І ось на Новий рік квітують останні з осінніх. А потім настає час півтора десятка весняних видів, гібридів і сортів на їхній основі.
Нині у світі зареєстровано кілька тисяч сортів цієї рослини.
— Ви добре роздивлялися фотографії підсніжників на моїй сторінці? Ось візьміть той букет, що стоїть на заставці й спробуйте знайти там два однакові. Таких там нема. Свого часу мене саме це і вразило: наскільки різною може бути, здавалося б, така проста і, на перший погляд, одноманітна рослина. Підсніжник абсолютно мінімалістичний, і в цьому є свій дзен. Але водночас може бути різна структура пелюстки: ребриста, горбаста, гладка, блискуча, іскриста. Може бути різний колір зав’язі, можуть бути різні плямки, рисочки. Зовнішні пелюстки можуть повторити форму внутрішніх або навпаки. Варіантів виявилось багато. А коли я дізнався, що є ще й осінні, то це полонило уяву. Адже разом з тим залишається багато всього, чого поки не створили, — каже Руслан Мішустін.
Так він почав робити перші кроки в селекції підсніжників — спочатку хотілося мати те, що було в інших колекціонерів, а потім настав час і для власних експериментів.
Евакуація
Наприкінці лютого 2022 року підсніжники в херсонській теплиці саме цвіли. Того сезону Руслан Мішустін зробив шість тисяч запилень.
— На жаль, ми трохи не встигли. Теплицю планували перевозити в Ужгород влітку. Навіть купили закинуту ділянку для цього, — розповідає він.
Тож довелося імпровізувати на ходу. Якщо залишити підсніжники в теплиці під плівкою, а самому поїхати, то вони просто загинули б без поливу. Тому чотири тисячі контейнерів з рослинами Руслан вирішив перенести у відкритий ґрунт, сподіваючись, що хтось з них виживе. Десяту частину колекції — найцінніші зразки — йому вдалося передати Тетяні з окупації. Під звуки вибухів він складав вегетуючі рослини з відкритим корінням у невеликі пакетики, щоб частинами транспортувати через водіїв знайомого перевізника.
— Принаймні на початку окупанти випускали таксі з людьми, які мали медичні покази. І ось таким чином я передавав рослини, а потім поштою вони їхали до Тетяни в Ужгород.
Через цього ж перевізника Руслану вдалося доправити в Ужгород маленькими партіями й усі матеріали для дисертації — а це півтори тисячі мікропробірок з комахами. Той самий мікроскоп довелося розібрати на частини й вивозити трьома різними машинами, аби він не викликав підозр через розмови про біолабораторії.
Зрештою, у кожного своя валізка з найціннішим.
Коли вона опинилася в безпеці, Руслан Мішустін і сам був готовий вибиратися з окупації. Оскільки російські війська тоді час від часу закривали блокпост через Василівку, який залишився єдиним пунктом виїзду, то автівки мусили стояти в чергах під обстрілами по кілька діб. Багатьох після цього розвертали назад. Тому порадившись з дружиною, вирішив рушати через Крим у Грузію. Це був довший шлях, але видавався безпечнішим.
— Своєю автівкою виїжджати було б справді ризиковано. Знайомий так застряг у фільтраційному таборі на три місяці. А про організований виїзд разом з перевізником у мене були позитивні відгуки. Я сподівався на краще. Усе ж на той момент мені був 51 рік, татуювань на тілі не мав, синців від приклада не було, у соціальних мережах відомо, що я біолог, у політичних рухах участі не брав. Тож імовірність, що все пройде більш-менш спокійно, залишалася доволі високою, — розповідає він.
Зі собою було мінімум речей, зокрема, жорсткий диск зі всією науковою інформацією. До того, що його можуть переглядати, він був готовий. Сподівався на те, що фотографії рослин і комах російських військових не зацікавлять. Попереду були десятки блокпостів, принизливі перевірки документів і тіла з роздяганням. На в’їзді в Нальчик усіх перевіряли особливо прискіпливо, зокрема соцмережі.
— Я їх почистив. Залишив тільки щось ботанічне. Ентомологію теж прибрав про всяк випадок. Бо дурнів багато, а дурні, які хочуть зайву зірочку на погони, ще й страшні. Ми ж це бачили. У нас, у Херсоні, розбомбили лабораторію з мікроклонального розмноження картоплі, тому що пробірки ж. Росіяни тоді навіть зробили репортаж про те, що ось дивіться, ми знайшли біолабораторію. А те, що вона видаляла віруси з картоплі й підвищувала сортність посадкового матеріалу, звісно ж, ніхто не сказав. Інститут баштанництва теж знищили, інститут зрошуваного землеробства, де були колосальні колекції, приміром, унікальна колекція сортів томатів. І я не впевнений, що їх можна відтворити. Люди ще навіть не усвідомлюють масштабу того, що трапилося, — каже Руслан Мішустін.
Дорога територією ворога викликала злість і гидливість. На питання «Навіщо виїжджаєте? Чому не залишились» мав підготовлену відповідь: чекають колеги в Європі. Про те, що планує повернутися в Україну, не казав. За дві доби Руслан Мішустін нарешті опинився в Грузії та видихнув.
Подолавши найважчу частину шляху, одразу їхати далі не було ні сил, ні можливостей. Тому він узяв невелику паузу полікувати нерви в Тбілісі. Питання, як це робити, не стояло в принципі — звісно, шукати комах з надією знайти гриби.
З цим теж усе елементарно. Купуєш флакон спирту для рідини-фіксатора, береш пляшку — і ємність для матеріалу готова. А прилад для швидкого збирання найдрібніших комах у нього був зі собою.
Два дні прогулянок в околицях Тбілісі — по озеру Кумісі й лісовому ручаю, а потім далі в Україну із зібраним матеріалом у валізі. Те, що там новий для науки вид гриба-паразита, Руслан Мішустін дізнається вже зовсім скоро.
Те, чого ніхто не бачив
Щоб відкрити щось нове, дослідник повинен опинитися в потрібному місці в потрібний час. Але місць багато, а дослідників мало. Зате є, приміром, аматори, які фотографують і викладають свої знахідки в мережі й так допомагають накопичувати дані з усього світу. Це має свої результати.
— Наприклад, у 2014 році лікарка з Туреччини виклала в соціальну мережу світлину підсніжників, яку зробила на прогулянці в лісі. Її помітив Дмитро Зубов, який побачив у рослинах щось особливе. За тиждень він був уже в Туреччині, а за кілька років у нього разом з турецьким колегою Їлдіз Конста та британцем Аароном Девісом вийшла публікація з описом нового виду осіннього підсніжника — бурсанського, — розповідає Руслан Мішустін.
Якщо говорити про Грузію, то його сподівання були зрозумілі.
— Тут арифметика проста. У Грузії цих грибочків, які є об’єктом мого дослідження, теоретично мало б бути десь 150–200 видів. Але на той момент знали лише про два. І як на мене, на тлі абсолютно недослідженої території будь-які дані мали цінність, — пояснює він.
Коли вже в Ужгороді він роздивлявся в мікроскоп свої знахідки, то на вусику однієї прибережної щипавки побачив старого знайомого — лабульбенієвий гриб. Але той одразу привертав увагу своєю незвичністю. Від інших видів його відрізняв характерний відросток. Тож припущення про те, що перед ним щось нове, виникло чи не одразу.
Уявіть себе людиною, яка першою побачила щось, що ніхто до цього не бачив. Так почувався я.
Для певності Руслан Мішустін вирішив порадитися з італійським колегою, мікологом Вальтером Россі, який описав понад 20 % видів цієї групи грибів. Той погодився з висновками, але сказав, що треба знайти більше екземплярів. Так почалися пошуки прибережних щипавок в Україні.
Руслан Мішустін звертався до знайомих: «Друзі, перевертайте шини, колоди й інше сміття на піщаних пляжах, там вони мають бути». На заклик відгукнувся одесит Євген Халаїм, співробітник національного парку «Тузлівські лимани». Він надіслав достатньо матеріалу, аби можна було провести остаточне дослідження.
Завершилась та грибна одіссея, яка почалася з виїзду з окупації, тільки зараз — наприкінці жовтня 2024 року вийшла стаття з описом знайденого спочатку в Грузії, а потім в Україні Distolomyces euxinus W.Rossi&Mishustin. Тож у світі стало на один вид гриба більше тепер уже офіційно.
— Коли описуєш новий вид, то біля назви стоїть твоє прізвище. Міняються політичні устрої, кордони держав, а воно залишається. Це, звісно, тішить его, — сміється Руслан Мішустін.
Та й в Україні біла пляма, та, що чорна діра, потроху заповнюється. Експедиційна робота, дослідження фондових ентомологічних колекцій музеїв та університетів, а також приватних ентомологічних колекцій дозволили знайти 127 видів лабульбенієвих грибів.
До речі, кожен наступний шукати все важче.
— Скажімо, я знаю, що вони мають бути на бджолиній воші. Але мені ще не пощастило натрапити на такий екземпляр. Або точно відомо, що пара видів грибів є на паразитичних мухах, які живуть на кажанах. Так само на жуках, які живуть у мурашниках. Проте всюди одночасно бути просто неможливо. Це як потрапити в дев'ятиповерховий супермаркет. У сезон туди привозять велику кількість різних товарів, а в тебе в кишені лиш твоя маленька стипендія, — жартує дослідник.
Надія на диво
Та робота над описом нового виду, зізнається він, дуже допомогла — відволікала від новин і думок про те, що залишилось у Херсоні. Майже відразу після деокупації міста Руслан Мішустін поїхав додому. Відчуття від побаченого були гнітючими.
— Ніби побував на згарищі. Усе недоглянуте, закинуте, — каже він.
Але підсніжники продемонстрували стійкість — більшість вижили. Чого не скажеш про цикламени й іриси-онкоцикли. Навесні наступного року Руслан Мішустін знову повернувся до рослин, аби вивезти підсніжники. Тоді Херсон обстрілювали з артилерії, але принаймні не було скидів з дронів, як зараз, що зробило б цю місію фактично неможливою. З цієї причини Руслан з Тетяною не наважилися просити когось із сусідів доглядати за підсніжниками, третина з яких і досі в Херсоні.
Нова домівка для підсніжників, яких вдалося евакуювати, — ділянка, заросла ожиною та бузиною. Разом зі старими сливами й вишнями вони утворювали непролазне дрібнолісся. Два роки пішли на те, щоб її розчистити, і цей процес ще триває.
У Херсоні Тетяна з Русланом мали теплицю: заглиблену на два метри, на сотку площею, стіни й підлога з бетону, а згори прозора плівка. Узимку теплиця майже не вимагала опалення, а влітку зберігала прохолоду. Вони жартома називали її альпен’яма.
В Ужгороді зробити таку саму поки що не можуть — не дозволяють ресурси. Тим часом підсніжники ростуть просто неба, а це суттєво ускладнює роботу з ними.
— У теплиці немає бджіл, які неконтрольовано запилюють підсніжники, а тут на відкритому повітрі на кожну квітку треба вішати ізолятор. І тому немає можливості проводити масове контрольоване запилення.
Наразі Руслан Мішустін працює з найбільш перспективним і цінним матеріалом.
— Селекція підсніжників — це гонитва з часом. Цибулинками вони розмножуються швидко. Але якщо ми хочемо отримати гібрид, то потрібно починати з насінини. Посіяна зернинка зацвітає і дає наступне насіння через чотири-п'ять років. А якщо потрібне друге гібридне покоління, то помножте це на два. За таких умов що більше сіянців, то краще. Пам’ятаєте, як називалася моя перша наукова робота? Принципова схема малих селекційних конвеєрів. Ти маєш на цей конвеєр кожного року щось запускати, щоб кожного року в тебе щось було на виході. І рано чи пізно кубик випаде шісткою нагору — тобто ти отримаєш потрібний результат, — пояснює він.
Через повномасштабне вторгнення й переїзд підсніжниковий конвеєр уповільнився. Це відкинуло його на кілька років, але то дрібниці. Тим паче, що нещодавно Руслан Мішустін отримав те, чим пишається, — підсніжник з двома квітками на кожному квітконосі.
— Ця форма притаманна білоцвітам і деяким дрібноквітковим видам нарцисів. У підсніжників такої не було, а я це зробив.
Десь там, на ділянці в Ужгороді, кристатний підсніжник квітує просто зараз.
— Щоразу, коли дивишся в мікроскоп, якщо ти в цьому зацікавлений, то очікуєш на диво, — каже Руслан Мішустін. — Селекція приваблює мене тим самим. Це теж життя в очікуванні дива. Поки чекаєш, коли підсніжники зацвітуть, тобі є заради чого жити.
На щастя, вони постійно, не гірше за гриби, підкидають нові задачки. Порівняно недавно в підсніжників виявили відтінковий ген. Це запустило активну селекцію на відтінок зовнішніх пелюсток — персиковий, абрикосовий чи рожевий. До того ж триває міжнародна гонка зі схрещення генів, які дозволять зробити підсніжник жовтим. Руслан Мішустін включився в неї п'ять років тому. Ще п'ять років йому треба, щоб отримати бажане. Тож попри всю невизначеність нинішнього моменту, є маячок, який десь там підсвічує жовтим. Сьогодні мати такий — то вже велика перевага.
А на питання, яке мучить від початку, то кого ж у ньому більше: селекціонера, міколога чи ентомолога, — Роман Мішустін знову повторює: усе найцікавіше на стику. Схоже, цей моток не розмотаєш, за яку ниточку не смикни. Та й не треба.
