Висушені скарби
Питання про те, як уберегти гербарій, висіло в повітрі відтоді, як ЗСУ звільнили Херсон, а росіяни почали щоденно обстрілювати місто. Коли наприкінці листопада професори кафедри ботаніки Херсонського державного університету Іван Мойсієнко і Олександр Ходосовцев нарешті потрапили в деокуповане місто, то постійно міркували над тим, як це зробити. Варіантів насправді було небагато, і кожен зі своїми "але": або спустити колекцію в підвал, або вивезти у відносно безпечне місце.
— Колекція зберігалась у головному корпусі університету, який розташований недалеко від Дніпра та ще й розвернутий обличчям до нього. Навколо приватний сектор, і будівля стирчить над ним. Якщо в неї влучить снаряд, то буде пожежа і гербарій може згоріти. А якщо не згорить, то його заллє водою під час гасіння вогню. І тоді зібрання вже не повернеш, — пояснює Іван Мойсієнко.
Тому підвал — не найкраща ідея. Але якщо вивозити, то з чого починати? Ніхто в Україні такого досвіду не мав.
Висушені під пресом рослини, прикріплені до аркушів паперу, що розміщені за певною системою, – так виглядає науковий гербарій. За цими аркушами, що зберігаються в спеціальних шафах, цілий світ — зліпок рослинного біорізноманіття в часі і просторі. Те, що є на планеті, і те, чого вже немає.
Коли Іван Мойсієнко з Олександром Ходосовцевим почали працювати з колекцією Херсонського державного університету в 1990-х роках, вона налічувала лише 2000 зразків судинних рослин, мохоподібних і лишайників, нині – 32 тис. Вона охоплює близько 70% видів лишайників і ліхенофільних грибів, які ростуть в Україні.
— Щодо даних по Херсонщині та прилеглих територіях, зокрема Криму, то це найрепрезентативніший гербарій початку 2000 років. У жодній іншій колекції матеріали з півдня України не представлені настільки системно і повно, — каже Іван.
А колекція лишайників, яку збирав Олександр Ходосовцев, — друга в Україні за кількістю зразків. 200 з них є типовими. Як правило, це найцінніша частина будь-якої природничої колекції. Типові зразки — ті, на основі яких описано нові види чи підвиди. Без них практично неможливо розібратися в систематиці будь-якої групи організмів. І втрата типового зразка була б не просто збитком для української науки, а світовою проблемою. Бо без них система окремої систематичної групи руйнується і на її відновлення потрібні роки досліджень.
— Якщо до судинних рослин і лишайників додати ще й тисячу зразків мохоподібних, які в нас є, то такий синергізм робить гербарій унікальним, — додає Олександр.
Зрештою, рятувальна місія відбулась у два етапи: спершу на початку грудня вдалося вивезти ті самі 200 типових зразків, а за місяць — решту колекції.
— Цікаво було пройти цей шлях, зрозуміти, як це робити. Бо коли ми спілкувалися з директором Інституту ботаніки, то він казав, що за 100 років наукових досліджень була лише одна подібна евакуація: під час Другої світової війни вивезли принаймні частину гербарію з Харківського національного університету ім. Каразіна. Проте як саме це відбувалося, ніде не зафіксовано. І треба розуміти, що тоді вивозили або Москва до себе, або німці до себе. По суті, в нас була перша справжня евакуація всередині країни, — каже Олександр Ходосовцев.
Звісно, ніхто не міг передбачити, що треба буде наважитися на цей крок.
Війна все витіснила
За два дні до повномасштабного вторгнення Олександр Ходосовцев поїхав до національного природного парку “Кам’янська Січ”. Це був перший експедиційний виїзд сезону “в поля” — у степові балки і на скелястий берег Каховського водосховища. Він і досі пам’ятає надзвичайну тишу, від якої дзвеніло у вухах. Усе живе навколо ніби принишкло в очікуванні.
У 2022-му Олександр Ходосовцев і Іван Мойсієнко традиційно готувалися чимало часу провести в експедиціях на півдні України. Тривали проєкти дослідження старовинних лісів Миколаївської області та місцевих заповідних об’єктів. У планах була велика міжнародна польова експедиція Євразійської степової групи (EDGG), яку одного разу вже відклали через пандемію. І от нарешті вона мала стартувати в Херсоні, а далі рухатися аж до північної частини Сумської області. У ній зголосилися взяти участь 29 учених з 12 країн світу.
Навіть тоді, 22 лютого, коли Олександр Ходосовцев збирав матеріали в Кам’янській Січі, не було думки, що велика війна повністю зітре всі плани. А чимало заповідних територій опиняться або на лінії бойових дій, або будуть окуповані Росією. Як, власне, і сам Херсон.
— А вже за 36 годин усе почалося, — каже Олександр.
“Российские и Белорусские коллеги,
Как Вы спите? Как аппетит? Как пишутся статьи? Вы уже обрезали сад на даче? Пока Ваши орки обстреливают наши города и села. Убивают украинских солдат, женщин, детей, стариков. Но неужели даже это не выведет Вас на улицы? Неужели даже теперь Вы не бросите свои дела и не заставите Вашего безумца прекратить войну? Неужели Вы не понимаете, что Вы соучастники этого? Неужели Вы не понимаете, что мы здесь боремся и за Вашу свободу и если мы победим, то Вы сможете жить в свободной стране...”
Замість усіх запланованих проєктів Іван Мойсієнко, опинившись в окупації, писатиме листи вченим з Росії і Білорусі.
— Я не вірив, що почнеться повномасштабне вторгнення, настільки безглуздо виглядав цей вчинок Росії. Керівництво університету, мабуть, теж не вірило, тому підготовки якоїсь не було. Ми іноді проговорювали, що так може статися, але далі розмов не йшлося, — каже він.
Тож спочатку був шок, потім нескінченне відстеження новин, аби зрозуміти, що діється, далі участь у мітингах проти окупації. У березні в університеті оголосили канікули. Тільки за місяць заклад почав потроху повертатися до навчання, якщо були електрика і зв'язок. Щоб підтримати херсонських студентів, онлайн-лекції читали іноземні науковці. Приміром, Тобі Спрібіль з Університету Альберти розповідав про дослідження своєї команди з еволюційної біології симбіозів лишайників. Але це станеться трохи пізніше.
— А спочатку працювати було неможливо. Війна все витіснила. У Херсоні відчувалися безнадія і поразка, напевно, більше, ніж у Києві чи Львові. Люди були пригнічені, і я почав писати натхненні пости і репостив будь-які успіхи нашої армії. Плюс ми з колегами шукали інших способів, як бути корисними, — розповідає Іван Мойсієнко.
Так з’явився той лист до російських і білоруських науковців із закликом виступити проти війни. Він надіслав його на майже двісті мейлів зі списку розсилки якоїсь давньої конференції. На нього відгукнулися зо два десятки вчених. Кілька адресатів просили більше їм не писати. Одна людина відповіла, що дуже переживає через війну, але нічого не може вдіяти. І понад десять листів з формулюваннями на кшталт:
“...Мы не молчим. Мы поддерживаем нашу армию. Я надеюсь, что операция по ликвидации всех ваших бандеровцев и прочих неофашистов пройдет успешно и закончится скоро…”
— Це ж відповідали професори, кандидати наук. Важко було не дивуватися, — зізнається Іван Мойсієнко.
Після невдалих спроб достукатися до російських науковців народилась інша ідея.
— Ми вирішили, що маємо вести війну і проти російської науки. Оскільки українців фактично позбавили можливості займатися наукою, а наша наукова сфера дуже постраждала, то чому російські вчені в цій ситуації можуть бути членами різних організацій, асоціацій науковців, їздити вільно на конференції, отримувати кошти ЄС та інших країн на дослідження? — каже він.
Тож почали писати звернення в різні інституції з вимогою виключити або зупинити в них членство росіян. Це викликало велику дискусію: науковці з різних країн влаштовували наради, вели довгі листування, хтось захищав російських учених і казав, що наука поза політикою. Але, зрештою, були й організації, що вжили жорстких заходів щодо росіян. Та сама Євразійська степова група.
— Вони нас підтримують, а з іншого боку банять російських учених, — каже Іван.
Приміром, EDGG припинила будь-яку підтримку російських учених. А публікації та участь у конференціях можливі лише в разі чіткого засудження агресії Росії та без державної афіліації.
Іншою важливою задачею в той період стала допомога через Українську природоохоронну групу заповідникам і нацпаркам, які чи не відразу потрапили в окупацію. Науковці збирали, приміром, кошти на корми для тварин зоопарку в Асканії-Новій або на виїзд природоохоронців з окупованих російськими військами населених пунктів, зокрема, із заблокованого Маріуполя.
Про евакуацію гербарію тоді не йшлося.
— Мабуть, це можна було зробити в перші два-три дні після вторгнення, але тоді про це не подумалось. Та й не можемо ми просто так вивезти колекцію. Треба мати розпорядження керівництва, вирішити питання, куди. А вікно можливостей дуже швидко закрилося. Місто окуповане, лінія фронту — все, — пояснює Іван Мойсієнко.
Оскільки ситуація виглядала дуже невизначеною, то вирішили хоча б найцінніші типові зразки сховати в підвальному приміщенні університету. Найбільше боялися тоді фізичного пошкодження гербарію або розкрадання. Кінець кінцем окупаційна влада могла просто викинути все це на смітник у будь-який момент.
Виїхати з окупації
Іван Мойсієнко виїхав з Херсона, проживши в окупації 48 днів. На деякий час він зупинився з родиною в Кам’янці-Подільському, де нарешті зміг повернутися до досліджень, зокрема, Подільських Товтр. Потім переїхав у Київ, де зараз вивчає старовинні Змієві вали.
Олександр Ходосовцев затримався в місті і провів в окупації 100 днів. Кілька разів на тиждень він на власний страх і ризик вибирався в університет, у свою ліхенологічну лабораторію.
— Усе те, з чим я працюю, було там. Я не можу, коли нема мікроскопів, коли ні з чим працювати. Якщо спочатку про якусь роботу неможливо було навіть думати, то потім вона, навпаки, відволікала від того, щоб не втратити розум. До того ж давала рятівне спілкування з іншими науковцями, — каже він. — Ну і взагалі, без цього мені просто важко існувати. Якщо ти вже 30 років працював, то хотілося б продовжувати. Було відчуття, що треба швиденько закінчити все те, що розпочав. Бо хто його знає, а раптом о п'ятій ранку за тобою приїдуть... або, або... Тому максимально хотілося все закінчити.
Колись коротка 15-хвилинна поїздка автівкою в університет перетворилася на величезну подію, коли треба планувати шлях так, аби обійти блокпости. Напередодні виходу потурбуватися про те, щоб телефон був чистий, нарешті дістатися до кабінету, попрацювати – і додому. Понад годину пішки в один бік, так само назад, і так, щоб ніхто не перехопив. Натреновані очі, які і раніше вихоплювали дорогою плямки лишайників, так, ніби нічого не сталося. Але спостерігати за тим, як поступово змінюється рідне місто і атмосфера в ньому, було важко.
— Найстрашніше стало, коли почали дзвонити різні люди і попереджати “до тебе прийдуть”, — розповідає Олександр Ходосовцев. Тому він вирішив виїжджати. Востаннє побував у лабораторії 30 травня. Тоді ж забрав з університету два свої бінокулярні мікроскопи — сховав, щоб не вкрали. Вивозити їх з Херсона через десятки російських блокпостів було небезпечно.
— Знаю історії, коли люди везли біноклі, а потім їх з біноклями не знаходили. А тут професор, доктор біологічних наук їде з мікроскопами. Можна тільки уявити, які б у них виникли асоціації. Подумав, що краще їх сховати в Херсоні, тільки б не опинитися десь у лісосмузі, — каже він.
Інші мікроскопи кафедри заховали співробітники, які ще місяць залишалися в окупованому Херсоні. Так вони їх уберегли.
Але вже в середині червня до університету зайшло нове окупаційне керівництво. Відтоді жодних звісток про університет. Лише одного разу колеги, які залишились у місті і не співпрацювали з окупаційною владою, обійшли будівлю навколо, щоб хоча б через паркан зазирнути, що там відбувається.
— Вони розповіли, що розбили нашу статую Афіни на площі перед головним корпусом, що є якісь люди, приймальна комісія, військові. А що відбувалося всередині, ніхто не знав, — каже Олександр. — Мучило питання, що з колекціями. Бо там залишилося надбання, яке не повернути в разі втрати. І це відчуття все одно не відпускало.
У Херсон Іван Мойсієнко і Олександр Ходосовцев повернулись тільки після деокупації міста і за допомогою небайдужих усе ж вивезли звідти гербарій.
Мовчазний свідок
Коло ніби замкнулося, коли разом з колегами Олександр Ходосовцев знову опинився в Кам’янській Січі дорогою до звільненого Херсона. Відколи він був тут востаннє – напередодні вторгнення, лінія фронту двічі пройшлася заповідною територією. А офіс і майно парку або розграбували, або знищили.
— Там були асфальтовані дороги, дамби, мости. Зараз така маленька колія, по якій можна їхати. Усе забруднене і розбите, світла немає, постійні обстріли. Фортифікаційні споруди, іржава техніка, безліч снарядів, сліди пожеж і вирви, зрубані дерева, сміття. І в степи вийти неможливо, бо заміновано. Ми деякі ділянки подивилися, узяли проби, на 5 хвилин нам дозволили виїхати на сам берег водосховища. Але думаю, навіть за десять років сюди не можна буде вільно потрапити, — каже він.
Іван Мойсієнко додає:
— Якщо уявити, що решта парку зазнала такого самого впливу, як та невеличка територія, яку ми побачили, то виникає апокаліптична картина. Однак ми сподіваємося, що вглиб степу пошкоджень менше. У будь-якому разі парк дуже постраждав і потребує підтримки.
І потрапити в Кам’янську Січ можна хіба що на онлайн-екскурсію, як та, що восени провів Іван Мойсієнко. Таку саму він влаштував, приміром, і на Кардашинське болото — єдине торфове болото на півдні України, щоб допомогти зібрати кошти на антидрон колезі-природоохоронцю. Те місце і нині окуповане.
І таких територій, які залишатимуться недоступними для досліджень, багато. Навіть якщо говорити виключно про Правобережжя.
— Фактично йдеться про територію, починаючи від Миколаєва вгору по течії Дніпра аж до Мар’янського (Дніпропетровська обл. — lb.ua), крім Херсона. Тому ті зразки, які були зібрані там протягом останніх 30 років, набувають ще більшої цінності. Коли ми створювали там об'єкти природно-заповідного фонду, то везли звідти матеріали, описували нові види, яких у світі є лише декілька локалітетів, — пояснює Олександр Ходосовцев.
Війна надзвичайно впливає на природу. І тоді гербарій перетворюється ще й на свідка злочинів проти неї.
— Це документ, який точно показує, що такі види росли на цьому місці, — додає Іван Мойсієнко.
А свідки теж потребують захисту.
Порятунок
Коли науковці таки дісталися до деокупованого Херсона, вони домовилися з волонтерами, які їх привезли, забрати в Київ хоча б 200 типових зразків з гербарію. Ті весь цей час лежали в підвалі університету.
Приїхали вчасно, бо нижні коробки почали підгнивати через вологість у приміщенні. Протягом року університет не опалювали, умови зберігання гербарію в підвалі, м’яко кажучи, не оптимальні. Це остаточно підштовхнуло до рішення евакуювати колекцію.
Щоб вивезти основну її частину, довелося заглибитися в бюрократичну тяганину: отримати згоду від керівництва університету і відповідний наказ, знайти місце, де гербарій приймуть, оформити необхідні документи безпосередньо для перевезення. Цей етап виявився наймаруднішим.
Приміщення для зберігання колекції погодився надати Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, куди офіційно релоковано Херсонський державний університет. Тож новою тимчасовою домівкою гербарію мав стати Івано-Франківськ. Гроші на евакуацію так само шукали самі науковці. За допомогою колег Дар’ї Ширяєвої та Олега Прилуцького вийшли на норвезький офіс GBIF, що є найбільшою мережею збереження відкритих біологічних даних про біорізноманіття, який і профінансував вивезення колекції.
Далі справа техніки і трохи фізичних вправ. Бо коли Іван Мойсієнко і Олександр Ходосовцев потрапили до університету, то зрозуміли, що окупанти вкрали не тільки чайники, мікрохвильовку, принтер з факсом, монітор і пачки офісного паперу. Драбини теж зникли. Тож діставання гербарію з верхніх полиць шаф нагадувало радше заняття фітнесом.
— Я піднявся на наш сьомий поверх. Світла немає, холодно. Ну і тут починаєш вигадувати, як то пакувати, скільки часу воно займатиме. Спочатку все було дуже повільно, але нарешті знайшов оптимальний метод – процес пішов, і за три дні я підготував для вивезення ліхенологічний гербарій на 700 коробок. Поки я напрацьовував методику евакуації мохів і лишайників, Іван Мойсієнко розробляв методику евакуації судинних рослин, — сміється Олександр.
Вони лежали в шафах на поличках, розкладені по систематичних групах. Тому їх не можна було просто так узяти і завантажити у фуру. Довелося шукати по всьому Києву пластикові контейнери необхідного розміру. Потім була окрема історія з тим, щоб усі ці коробки відправити в Херсон. Бо відділення пошти тільки відкривалися, існували обмеження на розмір посилок.
Зрештою Іван Мойсієнко разом з іншими співробітниками університету під звуки вибухів завантажили понад тисячу боксів з гербарієм у фуру, яка повезла їх до Івано-Франківська. Колекція прибула туди напередодні Різдва, зустрів її Олександр Ходосовцев з колегами.
А за кілька днів корпус з кафедрою ботаніки постраждав через черговий обстріл. У фоє, де ще недавно стояли рядочками коробки з рослинами в очікування на евакуацію, повилітали практично всі вікна.
Місія можлива
— Що дав вам цей досвід? — питаю в Івана Мойсієнка.
— Спочатку здається, що це неможливо. Як це – вивезти таку велику колекцію? Але все можна зробити, якщо маєш твердий намір, — каже він.
Цим досвідом Іван Мойсієнко встиг поділитися з працівниками Херсонського краєзнавчого музею. Його експозицію розграбували росіяни. На щастя, Музей природи, який розташований в окремій будівлі і є частиною краєзнавчого, не постраждав. Як і гербарій, який там зберігався, зокрема, історична колекція відомого ботаніка Йосипа Пачоського. Зараз вона теж у безпеці.
— На такі випадки мають бути покрокові протоколи: як діяти, що за чим евакуювати. Розроблені на рівні міністерств. Це могло б урятувати багато що, — упевнений Олександр Ходосовцев. — Коли ми порахували, скільки годин знадобилося на підготовку до евакуації гербарію, кількість людей, матеріалу, то якби така інструкція існувала, нашу колекцію можна було б вивезти до 1 березня, ще до повної окупації Херсона.
Тим часом гербарій завдяки зусиллям своїх кураторів і небайдужих, що долучилися до порятунку, попри війну, продовжує жити і навіть рости. Цього року до колекції мають додати щонайменше 5 тис. зразків, зібраних у Карпатах.
— Сподіваюся, що гербарій повернеться додому, — каже Олександр Ходосовцев.
Принаймні він уцілів і є що повертати.
