Магніт
Пам’ять — дивна штука. Іноді це як марево. Іде київською вулицею, раптом помічає будинок з характерним трикутним фронтоном і ніби опиняється вдома на вулиці Володимирській, де виросла. І перед очима вже рідний балкон на другому поверсі, обплетений виноградом. З нього відрами збирали рожеві солодкі-солодкі рясні грона. Їли, робили сік, роздавали родичам. А під вікнами присадок, на якому мама вирощувала маки, велетенські, не червоні, а кольору сонця, що сідає над Азовським морем. Пройти повз неможливо, тому перехожі часто фотографувались біля них. А восени — біля рудих хризантем-дубочків.
— Кажуть, каштан — символ Києва. А я його тут не бачу. От де він? А Маріуполь весь у каштанах. Лівий берег — це ясені. Вони так гарно жовтіли. Листя з них падало густим килимом. Ми дітьми збирали його докупи і стрибали туди, — усміхається Олена Сугак. — А ще акації, що навесні будили п’янкими тепло-солодкавими пахощами.
Сльози котились по щоках, коли на київській барахолці вона знайшла ложки, точнісінько як ті, що були вдома, у Маріуполі. Чотири різні, не з набору, кожна зі своїм візерунком. Повернулася не у свою квартиру на не свою кухню, помила їх, виклала перед собою і плакала.
— Нічого не минулось, — каже вона. — Щоночі просинаюсь і шукаю, де я.
На якусь мить здається, що у квартирі мами. У будинку, якого немає.
З липня 2022-го за плечима залишились виїзд з Маріуполя, коротка зупинка в Запоріжжі, невдалі спроби облаштуватись у Дніпрі. Пошуки житла для п’ятьох людей і чотирьох котів, коли тобі кажуть: без дітей, без тварин, без старих. І ось нарешті Київ. Тут родина вже більше ніж два роки. Старша донька знайшла роботу, молодший син вступив до КПІ. Життя наче потроху налагоджується.
— Київ красивий. Тут добре було б зняти квартиру з видом на Дніпро, гуляти, ходити на екскурсії. А потім повернутися додому. Ніяк не можу звикнути, — зізнається Олена. — Тут усе таке високе. У нас був лише один 14-поверховий будинок на весь Маріуполь... Тягне додому, ніби там якийсь магніт.
Скарб
Пам’ять грає злі жарти.
Хотіла написати про вулицю Карасівську. Кинулась розбирати фото і не може згадати, де саме знімала. Хоча здавалося, підведи її до будь-якого будинку там, то впізнає його на дотик. Бо ж у кожного своя ліпнина.
Мабуть, оце забуття і лякає найбільше. Це як з рідною людиною, якої більше немає поруч, — боїшся одного дня не згадати рис її обличчя. Тому повертаєшся в спогадах, щоб укотре зафіксувати кожну зморшку.
Олена розповідає, як першою в Маріуполь проклала стежину її двоюрідна бабця. Рятувалась від голоду в рідній Переяславщині. Потім до неї приїхала 16-річна мама Олени і теж залишилась там, створила сім’ю, народила доньку. На тій самій Карасівській, де раніше було поселення греків-переселенців з Криму Карасубазар. Звідси і назва.
З правого берега доля їх перекинула через ріку Кальміус на лівий берег, де мама, зрештою, прожила майже пів століття, а Олена 27 років.
«Тут рідне все. Кожна шовковиця на старому базарі, кожна жерделя у балці та на Морському бульварі. Ляпінські гори, сквери, закинутий парк. Все».
— Потім ми вже своєю родиною переселилися на Купріна, а це околиці міста, далі траса на Запоріжжя і виїзд до приморських селищ. Працювала я в Приморському районі в пароплавстві, тож це теж мій район. У чоловіка в тих краях, на Новоселівці, ще й була спадщина — будинок 1890 року. У Слобідці (це такий старий район, що виник фактично на узбережжі) мені подобалося блукати, роздивлятися місцеві будиночки. Весь історичний центр міста пройшла вздовж і впоперек багато разів.
Її звичні маршрути вдома, ходжені-переходжені, тепер вміщаються хіба що у віртуальні альбоми зі світлинами. А єдиний доступний портал додому — її фотоархів. Той самий, який носила зі собою весь час, поки залишалась у блокадному, а потім окупованому місті. Там її Маріуполь, що як сивий добрий дідусь зі своїми історіями і казочками: притулишся до нього і відчуваєш силу.
Ось на знимці бруківка із Земської та стрільчасті вікна червоно-брунатного неоготичного будинку лікаря Гампера, захаращеного прибудовами нових господарів. Двоповерховий кінотеатр «Победа» ще до реконструкції, найстаріший в місті.
«Я взагалі не переглядаю свої архіви, бо три роки минуло, а легше не стає. Я з Черьомушок. Все у квітні 2022 згоріло... три покоління там прожило... сімейна хата, все майно... все пішло. І повернутися нема куди, і ніколи цього не буде(((».
«А я от відкриваю. Роблю дописи. У Маріуполя багата історія. Хочеться, щоб люди пам'ятали», — відповідає Олена в коментарях до фото.
Мереживо кованого козирка над дверима, тінь від якого павутинкою впала на стіну. Ще один 1899 року народження. І 1901-го. М’які завитки і листочки, вигадливі лінії — усі дашки не схожі один на одного, як сніжинки.
«В нас теж було таке мереживо. В батьківському будинку».
«Зараз нічого не залишилось, одні руїни, бомжі та собаки, а металеве мереживо розплавилось від обстрілів і вогню».
Крізь жовте листя каштанів, що ще не встигло злетіти з гілок, просвічується витончена, майже іграшкова червоно-біла водонапірна вежа.
«Скільки разів мої ніженьки тут проходили».
«Я дуже любила цей райський куточок».
Тепер ця ж вежа уся в снігу.
«А позаду цієї башні мій дім. Бачу свої вікна».
Сонце відблискує золотавим на спокійній воді Азовського моря.
«Моє море, найтепліше, найлагідніше, найулюбленіше... сумую».
Жовтий будинок, який ніби вдягнув здоровенного трикутного капелюха, жовті старі ясени, жовте листя долу, жовті фіранки в чиємусь вікні.
«Мій дім... Балкон сусідньої квартири. Зараз побачу сусідку... Зустріну вічно ремонтуючого “жигулі” у гаражі д. Колю, хтось вийде з під'їзду, побалакаємо))) Слава Богу, усі залишилися живі. А будинку вже немає».
Білосарайський маяк світиться білим на тлі блакитного неба.
«Безліч фото вдома. З кожної вилазки... А у мій комп, вірніше у кімнату, де він був, прилетіло».
Ще на початку повномасштабного вторгнення, коли не вірилось, що це надовго, а в місті не зникли електрика і зв’язок, Олена перенесла світлини на жорсткий диск. Отримала його буквально напередодні в подарунок за призове місце в конкурсі міської фотографії. А коли заповнила гігабайтами маріупольських вулиць, будинків, моря, то вже не розлучалася з ними.
— Думала, про всяк випадок, якщо щось прилетить, воно зі мною, — каже вона.
А тепер ділиться своїм скарбом. Викладає архів — то цілі райони, то вулиці, то окремі будівлі — у Facebook-групі «Маріуполь довоєнний». На обкладинці примітка: «Під назвою групи маємо на увазі до повномасштабного вторгнення росії на територію України та руйнування нашого міста». Її створив знайомий, який, як і Олена, цікавився історією Маріуполя.
— Але він не практик, йому не вистачало світлин. І от якось побачив їх на моїй сторінці, — розповідає Олена.
З цього все почалося.
У коментарях до фото — найкоротші оповідання про війну.
«Це як повітря. Я ковтаю твої фото. Як голодна. Дякую, що ти усе це зберегла».
Фотографія
Олена фотографує вже 20 з лишком років. Перший плівковий фотоапарат їй подарував брат тоді ще нареченого. Але місто потрапило в об’єктив і захопило його вже з появою цифрової камери. Фотографія природно переплелася з історичними розвідками.
Одного разу, приміром, потрапивши на екскурсію старим занедбаним цвинтарем, Олена взялася приводити його до ладу. Познайомилась з істориком, який досліджував кладовища, підтягнулися й інші.
— Там були поховання греків. А совєти ховали поверх них. І ми відкопували старі надгробки, реставрували їх, встановлювали. У нас була людина, яка досліджувала церковні книги, і ми почали піднімати з небуття імена наших першопрохідців. І мріяли знайти козацьке кладовище, — розповідає Олена.
Камера змінює оптику. Якоїсь миті починаєш усе більше звертати увагу на дрібніші деталі: старі ручки, ліхтарі, ліпнину, кахлі, вікна, плетіння кованих балконів, рельєф старих дверей. Як тих 110-річних, що вона сфотографувала на Фонтанній, 44.
Потім ці фото зведуть її з маріупольцем Ярославом Федоровським, який запропонує реставрувати двері. 2021 року задум втілився в громадський проєкт «Життя дверей має значення». Команда встигла відновити двоє: перші — червоні на Фонтанній, 44, другі — сині на вулиці Семенишина. Треті планували встановити 5 березня 2022-го.
Напевно, Олена фотографувала б свято, яке мали влаштувати на їхню честь. Але натомість довелося бути свідком і учасником зовсім іншої історії: вона знімала Маріуполь і в радості, і в горі, навіть тоді, коли його нищили російські війська, а посеред міста з’являлися на кожному кроці ворожі блокпости.
— Це треба було робити, щоб ніхто не забув, — каже Олена.
Згусток болю вона ховає в папці «Місто, якого нема». А з тих дверей уціліли одні на Фонтанній: червоніють на опаленому тілі будинку.
Літаки
Вони сиділи в коридорі, обійнявшись, прислухалися до гудіння назовні, яке було все гучнішим. Літак наближався. Далі вибух, щось задзвеніло і влетіло в коридор. Тиша. Знову гудіння, вибух. Розбита лоджія, вікна на кухні. Металевий осколок прошив вікна, шафу, двері і вийшов у коридорі. Кілька сантиметрів — і когось з них не було б. Як повірити, що все це не поганий сон?
Незадовго до повномасштабного вторгнення Олена з чоловіком були у своєму будинку на Білосарайській косі. Море бушувало так, що довелося викладати мішки з піском, аби захистити від хвиль. На душі царював неспокій. Олена навіть запропонувала забрати сюди дітей і котів: «Пересидимо, побачимо, якщо все гаразд — повернемося». — «Ну що ти переживаєш. Постріляють і замовкнуть».
Направду аж надто серйозно загрози ніхто не сприймав. Бо все це вже було. По-справжньому вони злякались у 2014-му, тоді виїхали з Маріуполя до родичів на Переяславщину, але дуже швидко повернулися.
— Страшно сказати, але ми звикли до війни, — каже Олена.
23 лютого 2022-го вона була в передчутті не поганого, а приємного. До неї звернулися з проханням провести екскурсію по Маріуполю. Наступного дня, коли російські ракети вдарили по українських містах, зідзвонилися: «Що будемо робити?» — «Перенесемо екскурсію на тиждень».
— Ми не вірили, що це може бути надовго, — зізнається Олена, яка 25 лютого ще встигла відсвяткувати свій день народження.
А потім уже ні зв’язку, ні світла, ні опалення, ні газу й лише невеликі запаси води. Збирали дощову, топили сніг, пили потроху, хоча іноді хотілося залити в себе ціле відро. Перші два тижні вони залишались у своїй квартирі. Але літаки змусили шукати надійніший прихисток, ніж коридор без жодної глухої стіни.
Того дня, коли перший російський літак пролетів над ними, він збив усі електроопори. Наступний скинув бомбу в сусідньому дворі, потім ще один в іншому. Після тих авіанальотів родина і наважилась тікати до Олениної мами. За кілька днів до того, в день відносного затишшя їм вдалося її провідати. Тоді там було відносно спокійно й усе ще ціле. У дві переноски посадили чотирьох котів і пішли. Дорога вже перетворилась на місиво, усі будинки навкруги горіли, десь не було поверху, десь під’їзду.
— Це був жахливий день для нашого району. Люди, техніка — усе впереміш. Ти біжиш, коти вириваються, над тобою щось летить, десь вибухає. І ти не знаєш, чи падати, чи рухатись далі. Ти в стані стиснутої пружини, просто суцільний клубок страху.
Коли нарешті дістались до місця, мама Олени ховалась у комірчині, а всі вікна в її квартирі були розбиті. Якось закрили їх, розмістились у вузькому коридорчику вчотирьох з чотирма котами. Напруга не давала заснути, та зрештою втома взяла своє. Але знову літак.
Олена прокинулась від гуркоту і дзвону, зверху на неї впало щось важке. Міжкімнатні двері вилетіли від ударної хвилі, а вхідні металеві розчахнулися, так ніби їх забули зачинити на замок. Троє переляканих котів вистрибнули назовні, тільки один вкляк на місці. Бігали поверхами, заходили у відкриті квартири, кричали: «Муся! Філя! Нюша!». У відповідь тільки тупіт ніг і метушня людей, які намагались врятуватися.
Дочекавшись світанку, рушили назад додому. А там палає сусідній будинок, від дев’ятиповерхівки, що стояла навпроти, залишилася тільки стіна. Та їхній дім устояв, у його підвалі збиралися люди з околиць. Так почалося підвальне життя.
Руїна
Наступні десять днів ніхто не виходив назовні. В основному лежали, щоб не витрачати енергію та економити їжу: закрутки, трохи печива і солодощі, які змогли дістати зі зруйнованого оптового ринку. На них і вижили: закинеш у рот цукерку — і вже не так хочеться їсти. Мама Олени, яка пам’ятала, як малою бігла за батьком, що пішов на війну в 1943-му, ніби заціпеніла. Доводилося вмовляти її хоч трохи пити і їсти.
Уже потім, коли вдень ставало тихіше, виходили ненадовго на поверхню зібрати дрова, щось приготувати. На початку квітня вибиралися до колодязів і далі, за місто до джерел, вистоювали черги по дорогоцінну воду.
Але перше, що зробили, щойно змогли, — пішли шукати своїх утікачів-котів. Олена показувала фото, питала в людей, чи не бачили.
— Мені кажуть: «Ну є в підвалі якийсь чорно-білий кіт, і кішка десь забилась у куток». Думаю: «Це мої!». Хлопець побіг за котом. Я тим часом: «Муся, Муся». І ось вона вистрибує мені на руки — худюща, облізла. А цей хлопець уже тягне мого Фільку. Схопила їх, реву.
Найменшу знайшли за тиждень трохи далі, на проспекті Миру.
— Дійшли туди, там побита техніка, російські танки. Стільки людей загиблих.... Дивимося, наше маленьке лазить по трупах.
Але ж тепер знову всі разом.
Пам’ять — страшна штука. Іноді й хотілося б деякі речі забути, але неможливо.
Волонтери з Донецька привезли першу воду і хліб — по буханці в руки і по пляшці води. Вишикувалась черга, людей знімають на камери.
— Сволоти... А ця паляничка, боже, така ж смачна. Ми вже більше місяця не бачили хліб. Взяли її, і цілу одразу й з'їли. Бо суп звариш, але то лише назва така: трохи підмерзлої картоплі і цибулинка. Син тоді питав: «Мам, можна суп доїсти?». 17 років, постійно був голодний.
Маріупольський гарнізон все ще тримав Азовсталь, а в місті вже вповні хазяйнували окупаційні війська. Олена щойно вистояла чергу за гуманітарною допомогою: хлібом, консервою і водою. Це жахливе відчуття — брати подачки від ворогів. Чути постріли в повітря, якими відганяють натовп голодних людей, що напирає.
Дорогою додому сіла на лавку біля розбитого ПортСіті. Чоловік поруч щось шепотів, їй здалося, що просить цигарку. «Я не курю», — не повертаючи голови, відказала Олена. Але він продовжував шепотіти.
— Дивлюсь на нього, а його обличчя вкрите кіптявою, брови обпалені, губи потріскані, ледь рухаються: «Пити». Дала йому баклажку води, хліб, консерву. Чи живий він?
Прийшли до тітки чоловіка, яка жила неподалік із сином, його дружиною та їхніми двома дітьми, а там весь стояк вигорів і їх ніде немає.
— До кожної загиблої людини на вулиці нахиляєшся, заглядаєш в обличчя, шукаєш своїх. Перебігаю дорогу, бо відкрита місцевість, треба швидше її подолати. Бачу, якийсь чоловік теж біжить. Щось свистить, пролітає за сантиметри від грудей. Боковим зором помічаю, як він падає, наче підрізаний. Секунда якась. Йшла до двоюрідної сестри, а там моя тітка. Дізналась від неї, що з двоюрідним братом я більше не обіймуся. Вони ходили забити вікна у квартирі, переходили дорогу, почалась стрілянина. Тітка проскочила, а Віталік упав, руку відірвало. Закрила йому очі, прив’язала руку поясом, щоб цілий був. Поховати його змогли тільки через чотири доби.
Якось вони з чоловіком наважилися пройти містом. «Стільки вигорілих чорних коробок-будинків, розвалини, старого міста нема! Вулиця Куїнджі в руїнах. Драмтеатру нема! Проспект Миру... Можна сказати, його теж нема. Нічого нема, міста — нема! Тротуари і дороги всіяні снарядами, що не розірвалися, мінами, гранатами. Стоїть пошкоджена техніка. І трупи... Всюди трупи мирних маріупольців... Жах, просто жах. Всю дорогу ревіла», — потім напише Олена.
Виїзд
Коли ці спогади накочують, як хвилі у шторм, і від туги стає особливо тоскно, Олена йде до води, чи то на озеро Сонячне, чи на Жандарку. Як колись ходила на море, яке завжди лікувало. Згадує, як зустрічала на Білосарайській косі світанки на морі, а захід сонця проводжала на лиманах.
— Заплющ мені очі, привези — і я за запахом впізнаю це місце. Влітку солоний морський подих змішувався із запахом трав і терпким ароматом тини з лиманів. Наприкінці літа вони висихали і там з’являвся солонець, спочатку зелений, а потім міняв колір, утворюючи червоні поля. Ми збирали його молоденькі пагони. Якщо їх трошки проварити, додати часник, помідори — ось уже салат. Ловили креветку, після штормів збирали мідії, — розповідає Олена.
Сильний вітер пісок кучугурами намітав у двір. Сусідити з морем — це важка праця. Але зрештою життя у крайки води того варте. Море не тільки забирало, але й іноді виносило на берег подарунки. Після шторму можна було знайти, що хочеш: підкови, олов’яних солдатиків або старовинну мідну трубку фонендоскопа, чайники, ліхтарі. Олена зібрала цілу колекцію. Носила все це в краєзнавчий музей.
Білосарайка була тією соломинкою, за яку вони вхопилися і тоді, наприкінці квітня 2022-го, коли після зачисток російські війська відкрили місто на в’їзд і виїзд. Сусід по будинку скористався цим і проїхався найближчими селами. Так Олена дізналась, що їхній будинок на косі цілий. Бойових дій там не було, є світло, вода, ніби це десь на іншій планеті.
Коли почалися обстріли, вони запаркували машину під балкони за будинком і так уберегли. Автівку посікло уламками, але вона була на ходу, хоча й привертала до себе зайву увагу.
— Якось я почула розмови надворі. То були росіяни, які зливали з машин бензин. Я почала кричати: «Чого ви лізете?» — «А что, твоя?» — «Моя». Вони пішли.
Після того випадку чоловік Олени із сином зняли з машини колеса. Так вона і стояла. А коли кинулись, щоб їхати на косу, бензину в ній таки не було, а акумулятор сів. Із цим допоміг той самий сусід. Він заправив автіку і десь знайшов генератор. Усі скидались на паливо для нього, а потім заряджались.
Дві з половиною години замість звичних тридцяти хвилин, вісім блокпостів — і вони нарешті опинились на узбережжі. А там світло, комин, газ, інтернет. Там вони дізнались, що Україна ще є.
— Уперше за два місяці ми змогли помитися. Вода стікала чорна, шкіра, як луска в риби, злазила. Ми її міняли, як зміюки.
Якийсь час вони приходили там до тями, хоча це було непросто. Азовсталь обстрілювали без упину з неба і з моря. Будинок здригався від вибухів, а по дорозі їздили автівки з позначкою Z. Тоді обхідними стежками, щоб оминути блокпости й вимоги пройти принизливу фільтрацію, вони вивезли з Маріуполя рідню.
Попри все здавалося, що звільнення ще можливе, що вони його дочекаються. Але одного разу до будинку прийшли російські військові, вимагали документи на всіх повнолітніх членів сім’ї. А потім на блокпосту під час перевірки паспорта сина Олена почула: «О, скоро 18. В окопы пора». Для них це стало останнім дзвіночком — залишатись не можна.
Друзі, які на той час уже виїхали в Дніпро, допомогли прокласти маршрут. Головне було подолати пропускний пункт, який окупаційні війська облаштували у Василівці. Того літа там були величезні черги із сотень машин. Росіяни навмисно пропускали невелику кількість автівок, штучно затримували людей і використовували їх як живий щит.
Родина Олени жила в машині на узбіччі траси шість днів. Липень, розпечена машина, і в ній п’ятеро людей з чотирма котами. Тоді рятували місцеві, які привозили їжу, воду, вологі серветки. Попереду була перевірка речей і гаджетів.
Свій фотоархів Олена про всяк випадок напередодні виїзду виклала на хмарний диск і дала доступ другові. Жорсткий диск з фотографіями Маріуполя, цілого і поруйнованого росіянами, лежав під обшивкою машини. Чоловікові Олени довелося розібрати автівку, щоб вийняти з неї всі уламки, тоді й змогли заховати диск.
— Бо ж на тих фото була ще й російська військова техніка, яка проходила по косі і з моря. Я фотографувала її з балкону й відправляла по вайберу другові в Київській області. А він уже надсилав далі, куди треба.
Усе це Олена перед виїздом видалила з телефона. А коли син почув, що на блокпосту перевірятимуть гаджети спеціальними програмами, то вирішив наостанок глянути ще й ноутбук мами.
— Відкрив якісь папки, а там усі ці фотографії, вайбер, усе на світі... Уже на блокпосту ми віддали речі на огляд, але сонце сідало, зміна не схотіла з ними вовтузитися, тож пропустила нас далі, на Запоріжжя. Отак пощастило.
Історія триває
За понад два роки в Києві фотоархів Олени виріс. Тепер у ньому багато київських вулиць, старих і нових будинків, дверей, природи. Але крізь них усе одно просвічується Маріуполь.
— Хочеться додому. Розумію, що це вже не той Маріуполь, і перед очима хрести і стихійні кладовища, — каже вона.
Але що зробиш, коли частина душі — в місті Марії, а частина — біля моря на Білосарайській косі.
Уже в Києві Олена купила собі вживану повнокадрову камеру.
— У мене є така мрія, що я приїду в Маріуполь і напишу нову фотоісторію. Хоча там вже багато чого не залишилось. Тільки море.
Чи не щодня Олена викладає в групу нову порцію світлин рідного міста, такого, яким вона його знала. Кожен у тих фото знаходить щось своє.
Розчахнуті ворота до старої будівлі школи № 1 — колишньої Мар’їнської жіночої гімназії, заснованої в 1876 році.
«Я до війни працював сторожем 10 років».
«Ми одні з останніх, котрі вийшли з укриття».
«Моя школа, которой уже нет...»
Дерева кидають довгі тіні на внутрішній двір будинку.
«Дім, підвал якого прихистив нас на страшні 20 днів березня 2022».
Незрушне обличчя кам’яного маскарона. Кудлаті голови левів Будинку з левами архітектора Віктора Нільсена.
«Какие удивительные фотографии! Неужели мы просто жили, а вся эта красота была рядом?»
«Була».
Альбом на майже 150 світлин Центрального району.
«Неідеальне, але найкраще місто в світі. Ніби вдома побувала, відчула улюблений травневий запах: каштани і кульбаби, молода трава і морський бриз».
Фотографій все більше, коментарів до них теж.
Так історія продовжує жити. Поки є кому її слухати й оповідати.
