Темрява
«Я приїхала сюди з Маріуполя. Але на цей момент моє місто окуповане. І я знайшла новий дім тут, у Броварах», — каже фотографка Анна Чернобай двом дівчатам, які знімають сюжет для місцевого телебачення про її фотовиставку в краєзнавчому музеї.
Усі світлини Анна зробила в Броварах і околицях. Майже всі протягом останнього року.
«50 моментів, коли я дихала життям попри все», — написала вона у фейсбуці.
Пухнасте совеня в зеленому листі; чапля в польоті; веретільниця на шапинці гриба; ремез, який вилітає з гнізда; вуж, що вполював рибину; нориця з горіхом; хом’як у суцвітті; тендітні лимонниці; лисиця, яку захопили зненацька; розпечена куля сонця, яке сідає. І, звісно, хмарний Джокер.
— Тут все про світло, — каже Анна.
Світло «після темного маріупольського неба», яке не відпускало.
Вона ніби застрягла в тій фотографії з мамою біля рідного будинку, з тюльпанами у дворі, на яку випадково натрапила в якійсь групі телеграму навесні 2022 року.
Спочатку побачила її, потім діру на п’ятому поверсі, куди влучили уламки російської бомби, від якої загинули брат і невістка. А на передньому плані червоні квіти, такі безсоромні у своїй яскравості.
— Я дивилася на тюльпани, які раніше були для нас символом гостинності. На наш колись прекрасний двір, у якому майже все ми робили своїми руками. І квіти ніби промовляли: що б не трапилося, життя відроджується. Весна знову настала, і хтось любитиме її, як і раніше. Але мій погляд притягував паркан, під яким поховали брата, і мама, яка напевно ходила на могилу сина і теж дивилася на ці червоні тюльпани. І вони вже не тішили. Наша історія там закінчилася великою трагедією, яку неможливо змінити.
Відтоді Маріуполь відпускав Анну хіба в ліс.
— У мене не було теперішнього. Лише минуле. І я його проживала знову і знову щохвилини. Не знаю, чому мені не спало на думку з кимось поділитися цим. Мабуть, це характер. Я нікому не можу показати, що мені страшно, що мені боляче, що щось не виходить. І фотографія, похід у ліс — це спосіб бути собою. Хочу — плачу, хочу — не плачу. Цього ніхто не бачить. Можу говорити з тими, кого немає. Цього ніхто не чує.
Світанок чи ніч. Велосипед, фотоапарат, а навколо все, що дозволиш собі помітити. І години сам на сам. Те, що вже, напевно, не кожен може витримати.
— Я не боюсь цієї самотності. Точніше для мене її в цей момент не існує. Навпаки, я цілісна, я продовження того, що оточує. Моя рука подовжується, і я відчуваю ось ту гілку. Межа можливого і звичного стирається. Усе, що тривожить, болить, те, до чого ми звикли, те, як має бути — усі ці слова і сенси зникають. Це той момент, коли немає «треба», «повинен», «зобов’язаний». Просто ти є, ти дивишся вперед, і навколо всього так багато. Мені здається, що я починаю бачити повітря, його молекули. Важко словами передати цей стан. Але це реальність. Це те, що може бачити і чути кожен. Ми всі це вміємо. Просто коли ми були дітьми, нам ніхто не сказав, що це і є нормально. Це і є життя. Справжній світ сильно більший, ніж стіни твого будинку, звичної кав’ярні, бібліотеки. І важливо, як ми до нього ставимося, як відчуваємо, що дозволяємо собі робити з ним. А самотність я відчуваю, коли повертаюсь з цієї справжності, де відсутні якісь дивні обмеження, у світ, де маю вдавати, що приймаю його правила, де живу з людьми, які вдають. У цьому є штучність. Це теж мій світ. Але в ньому тільки частина мене. Мої душа і тіло прагнуть у природу, любов, де я можу творити.
Так колись у дитинстві притягувала річка Кальчик.
Світло
Співробітниця музею вмикає освітлення діорами.
— Тут зображена наша природа. Броварський район лежить між річками Трубіж і Десна. Ще є Дніпро. Тому в нас тут рай.
Я переказую це Анні, яка, мабуть, знає вже всі закутки місцевої природи, а вона усміхається: «Кожен хвалить своє».
Колись вона не уявляла життя поза Маріуполем. Лише коли одна подруга переїхала в Київ, зрозуміла, що воно все ж існує. Проте для себе такий варіант не розглядала.
— У Маріуполі все моє. Мої друзі. Моє море. Усі хвилі, усі лелітки, усі бліки, увесь пісок, усі мушлі. Я їздила на Київське море. Але коли бачиш горизонт і те, що росте на тому горизонті, то не відчуваєш простір. Справжній простір — це коли ти бачиш вітрила, які губляться десь у далечіні, згори пливуть мінливі хмари, і це така хаотична рухлива картина. Твоя задача лише черпати з неї ідеї і стани. Ось така психоделіка. Я виросла в цих хмарах.
За рідним будинком відкривалися такі само безкраї поля. Встроми в землю палицю — і з неї наступного року виросте вишня, сміється Анна. Там соняхи, більші за сонце.
— Тут таких немає. Хоча я все одно кілька разів за літо намагаюся потрапити в соняшникові поля. Бо це мені нагадує про дім. Про запахи пригрітої на сонці акації і обліпихи. Про солоних бичків, якими була завішана лоджія. Це такі скриньки з моїми скарбами.
Ще в дитинстві Анна тікала від усіх на річку, за три кілометри від дому — спостерігала, дивилася на всі очі, вдихали все, що оточує.
— Ось чортополох. Що в ньому такого особливого? А я не могла від нього відірватися, він здавався дивовижно красивим. Або лобода. Це ж взагалі ні про що. Але коли вона ще тільки проростає, то її молоденькі листочки переливаються, як рожеві перли. Чи амброзія. Якщо забути про те, що це бур’ян і алерген, то перед тобою залишається рослина з мереживним листям. А перед рікою були поля, на яких жили ховрахи. Це було настільки цікаво. А тут уже вечоріє. З моря тягне солоним і трохи пахне медом. Цвітуть акації або піднімається сон-трава. Десь ковила, десь маки. Це ж Царство Небесне.
У якому все почалося.
— Думаю, я мала б стати ветеринаром, — каже Анна.
Але життя все склало прозаїчніше, мабуть, у чомусь цілком по-маріупольськи. Після навчання вона опинилась у відділі зварювання Головного спеціалізованого конструкторсько-технологічного інституту Азовмашу. І мріяла про одне: як звідти втекти і що зробити, щоб більше не бачити дим, який валує з труб.
Хотіла цього так сильно, що навіть придумала собі нову роботу — створити молодіжну організацію. Ще й переконала керівника, що вона дуже потрібна заводу. Зрештою, реалізовувала проєкти: від вечорниць до фестів міського рівня. Коли цей етап завершився, були інші проєкти.
Фотографія в цій історії з’явилась абсолютно випадково, як часто все доленосне. Був якийсь з ранків 2012 року, коли їй спало на думку бігти на рибалку перед початком робочого дня.
— Я вдягнула красивий костюм, бо ж була керівницею, склала зі собою красивий спінінг і погнала на море.
Вискочила на пірс, наловила неймовірну кількість бичків, які дорогою роздавала котам і людям. Потім усе ж вирішила піти додому переодягнутися, заскочила до спортивного комплексу, що над річкою. Там і побачила сон-траву.
— Я тоді всюди тягала зі собою нещодавно подаровану мильницю і не втрималася, сфотографувала квітку з краплинами роси. Тієї миті мені здалося, що я побачила в краплині цілий новий всесвіт. Це, напевно, і стало каталізатором.
Тіні
Камера хоч і була напівпрофесійна, але дозволяла робити красиву макрозйомку. Анна почала викладати світлини в мережу. І буквально протягом місяця її вже помітили професійні фотографи з маріупольської спільноти.
— Написали: «Приходь, будемо знімати весілля». Кажу: «Я ж знімати не вмію, взагалі нічого не знаю про фотографію». А вони: «Від тебе потрібне бачення». Подумала, що якщо так, то, напевно, в мене є талант. Ну бо як можна покликати на весілля фотографа, який не фотограф. І навіть не самоук, а самозванка.
Та перша зйомка виявилася дуже вдалою. Та й фотографія прийшла в слушний момент.
— Я тоді працювала в опозиційних до тодішньої міської влади проєктах і вже нічого не бажала про це чути. Мені хотілося зосередитися на творчості.
Це був саме той шанс. Анна занурювалась у світ фотографії.
А потім у Києві почався Євромайдан. У Маріуполі — мітинги на підтримку єдиної незалежної України, серед організаторів яких була і вона. Уже з березня 2014-го Анна почала допомагати українським військовим.
«Пасха 2014. Ми приїхали з капеланом, побратимами з руху і великодніми кошиками до воїнів 72 окремої механізованої бригади, які тоді стояли в полях під Маріуполем. Це були перші гарячі тіні великої бурі. На той момент місто частково контролювали так звані "народні республіканці". Команди на зачистку ще не було. Все висіло в повітрі... Ми приїхали, щоб показати: Маріуполь — не мовчазна тінь, не сірий тил, не територія зради. Що в місті є ті, хто тримає свій внутрішній фронт. Що любов до України — це не тільки зброя, а й жест підтримки, молитва, паска, людяність», — написала вона.
— Те, що відбувалося, не стало сюрпризом. Але це стало болем. Мені здавалося, що тільки я і моє найближче оточення розуміємо, що коїться. Коли місто захопило так зване ополчення, то це був просто бандитизм, інакше не назвеш. Збіговисько бандитів, алкоголіків і наркоманів. І в якийсь момент я зрозуміла, що не хочу і не можу так жити. Що це більше за мене. І я маю покинути цю територію.
Вона виїхала з сім’єю з Маріуполя в Київ після захоплення Новоазовська.
— Тут я і залишилась. Це було добровільне рішення.
У Києві Анна потрапила у військовий санаторій в Пущі-Водиці. Чи не одразу з’явилась громадська організація «Долоні Ангела», яка допомагала воїнам АТО подолати ПТСР і якою опікувалась Анна разом з іншими волонтерами.
Вони організовували для бійців заняття з арттерапії, іпотерапії, велопрогулянки, екскурсії, концерти, юридичну допомогу і консультації психолога. Анна вчила бійців основ фотографії.
— Я намагалася допомогти всім, наскільки вистачало моїх ресурсів, відповідальності й бачення. Мені здається, що всі свідомі люди розуміли: якщо хтось із чоловіків чи жінок служить, то їм потрібна будь-яка підтримка навіть не за дію, а за саме рішення. Вони встали і пішли. Я ж цього не зробила, а вони зробили.
Світло
«Долоні Ангела» виросли до всеукраїнського проєкту. А за два роки вичерпали себе. За цей час родина переїхала в Бровари, Анна народила доньку. І почала робити перші фотографії дикої природи. Її провідником стали птахи.
— Мені здається, що за ними я ховалась від світу. У доньки аутизм, ми дізнались про це з часом. І мені було з нею непросто. Ліс став єдиним місцем, де я могла побути на самоті. Приходила туди відпочити, іноді просто сиділа і дивилася вперед. Це було таке собі перезавантаження, не більше і не менше.
Десь тоді до Києва з майстер-класом приїхав фотограф В’ячеслав Міщенко, який знімає дику природу і творчістю якого Анна захоплювалася. Вона сходила на зустріч, отримала пораду з приводу об’єктива. А коли вже мала такий, то почала знімати.
Перша зйомка в природі пройшла неймовірно легко. Новачкам щастить, бо Анна натрапила на шишкарів, яких до того бачила в дитинстві на картинках.
— Вони тут тільки прольотом. І це така удача — опинитися в потрібному місці, мати чим сфотографувати, ще й знайти не голуба, не синицю, а шишкарів. Переді мною сиділи червоні самці та оливкові самочки і, не соромлячись, позували.
Спочатку Анна побоялася викладати ті світлини. До того ж здавалося, що людям це нецікаво, що їм потрібні або портрети, або мода чи фудфотографія. Але ж точно не птахи. Проте коли все ж наважилась опублікувати, то того ж дня отримала відгук від спільноти бьордвочерів: де зняли? чим? куди бігти, щоб їх побачити?
— З того моменту я зрозуміла, що можу приділити весь свій вільний час зйомкам дикого світу.
Ми стоїмо перед її світлиною з двома бабками-альпіністами на стеблині рослини, яка й сама нагадує богомола.
— Як це відбувалось, — сміється Анна. — У моєї доньки ріжуться зуби, а я думаю, як мені заробити гроші на таксі, щоб поїхати на одне знайоме болото. Бо мене туди тягне. Сіла за комп’ютер, заробила гроші, взяла таксі. А потім думаю: як же я на болоті без вейдерсів (забродний костюм для рибалки. — LB.ua)? Треба заїхати на ринок, купити. Бо якщо просто сяду на землі біля очерету, що я там побачу? Очерет. Комарів. Можливо, рибалок. Трохи вужиків і пару птахів. А якщо зайду у воду, то який світ мені відкриється? Геть інший. Такою була логіка. Я прибігла на те болото, залізла в нього — і почалось. Одна картинка змінювала іншу. Ось і бабки сушать крильця на стеблині. Подумки я вже розуміла, що хочу передати, який потаємний момент у природі змогла знайти. Треба тільки побачити світло, зловити його під таким кутом, щоб воно пройшло наскрізь і підсвітило їх. Потім залишається останнє — пирскнути водою, і в момент, коли полетять краплини, зробити знімок, щоб ця потаємність була магічною і з’явилось боке.
«Можливо, саме тому я фотографую: щоб ділитися тими місцями, де світ ще пам’ятає, як бути чарівним», — колись написала вона.
— Коли я знімаю макро, то всі вогні тимчасово пригасають, і я бачу цей маленький світ. Стійко лежу на землі, якою б вона не була; мерзну, відчуваю тілом шишки, але знімаю. Шукаю свою казку, де той грибочок, де той равлик, шукаю бліки. Тому що саме в тій тіні, коли пробивається світло, ми і побачимо життя.
Напередодні повномасштабного вторгнення Анна почувалася на вершині творчих сил. Але за місяць до припинила фотографувати. Бо іноді світло вмить перетворюється на безпросвітну темряву.
Темрява
— У мене було відчуття невідворотності. Я не могла відпустити його, але і фотографувати в ньому теж не могла. Мені навіть видавалося це зрадою. Сфокусувалася на тому, щоб створити хоча б ілюзію захисту. Але це нікого не врятувало. Зрештою моя родина загинула. Я не змогла захистити свою власну сім’ю.
У 2014 році, коли Анна залишала Маріуполь, їй заледве вдалося вмовити виїхати і рідних. Довго благала, ретельно добирала слова, поки не сказала брату: «Попри те, що ти старший, дослухайся і просто зроби це для мене». Тоді він послухався. А згодом повернувся в Маріуполь і наступні роки неодноразово докоряв сестрі, що вона дарма зірвала всіх з місця. Адже тієї трагедії, якої вона так боялася, не сталося, хоч сталася інша.
Напередодні повномасштабного вторгнення вона так само дзвонила брату і намагалася переконати, що треба їхати. У відповідь чула вже знайоме: «Анько, ну що ти починаєш. Пам’ятаєш, як тоді було?».
— І я не наполягла. Говорила, але вже не шукала слів, як тоді. Але ж могла б?
О 10-й вечора 23 лютого 2022-го вона дивилась у вікно і плакала. Помітила тепле світло фар на вологому асфальті й ніби побачила в цьому відображенні те, що буде на ранок. А далі все, як у всіх: вибухи, перелякані син і донька, сусіди, які стрибають в автівки. Врешті вони теж поїхали.
— Ми стояли з донькою біля вікна, і на наших очах збили ракету, її уламки падали з неба біля сусіднього будинку. І мені стало страшно, що в якийсь момент вона не відійде від вікна і це її погубить. А раптом її посіче уламками, а мене вб’є? Як вона виживатиме потім, куди потрапить? В інтернат? Кому вона буде потрібна? І ось саме через страх, що з нею це може статися, ми зібралися і поїхали.
Подумки ж Анна постійно була в Маріуполі. Разом з братом, його дружиною та племінником, мамою і татом, сестрою.
— Мені здавалося, що я втрачаю розум. А як ще, якщо там усе твоє, там твої близькі і ти взагалі ні на що не впливаєш. Усе перетворилось на якусь нескінченну серію дій і спроб вивезти їх звідти. Тут у мене пошуки рідних і друзів; тут групи, в яких ловлю новини; тут машини, які вже не можуть поїхати в Маріуполь на порятунок; тут уже наступні люди, які згодні; тут треба чекати на коридор. Тут друг, який їхав до своїх і хотів допомогти забрати моїх. Але не зміг. Потрапив у полон. Просто цивільний. Слава Богу, його вже звільнили. Або знайомий, з яким нас об’єднує фотографія, якимось дивом зміг вийти на зв’язок. Просив, як і всі тоді одного, — допомоги. І я знайшла машину, яка поїхала по нього і його родину. Автівка навіть приїхала, але в неї сіла інша людина. Спасіння прийшло, тільки не для того. Бо зв’язок поганий, слова випадають, комунікація порушена. У тих моментах велетенська кількість історій. І я не розумію, як ми змогли все це вмістити в себе.
А потім до неї додзвонився колишній чоловік. Розповідав про своє: щось про сусіда, щось про те, як вийшов на вулицю, а там свистять кулі. А потім між іншим: «А ти знаєш, що в тебе загинув брат і невістка? Ти що, не знала?». І далі знову про щось своє.
Російський літак скинув бомби, коли вони стояли під домом. Про те, що її племінник живий, Анні розповіла його дівчина.
— Він дуже переживав за неї, пішов рятувати, а це кілька кілометрів під обстрілами. А виявилось, що вона вже виїхала з батьками. Він додзвонився до неї, а вона подзвонила мені.
Це допомогло витягти хлопця з Маріуполя. Анна знайшла чоловіка, який приїхав по нього на мопеді, вивіз у село Бабах-Тарама, звідти в Бердянськ, а потім вже з іншими людьми він дістався до Запоріжжя.
— Брат з дружиною ще якийсь час залишалися під будинком. Через сильні обстріли їх неможливо було навіть перенести. Тоді не всіх поховали. Чиїсь тіла так і лежали на землі, і собаки розтягували їх. Когось вдалося поховати в цих «скотобійнях», бо як ще можна назвати тіла в мішках у загальному звалищі. Але люди і тому раділи. Бо ж собаки тоді не страшні. І це 21 століття. Я нікому не побажала б пережити це. Уявляти, як рідні лежать на вулиці. Умовляти сусідів відтягнути їх хоча б у магазин, а потім поховати від парканом. А коли бойові дії стихнуть, знайти когось, хто погодиться допомогти з ексгумацією. Можеш собі уявити, як ти про це просиш колишніх сусідів: благаю, відкопай мого мертвого під парканом, він там лише три місяці лежить. Які треба знайти для цього слова? А щоб відкопати, треба отримати дозвіл на ексгумацію. Для цього необхідно піти в певний заклад, де нескінченні черги і багато трупів. Але навіть після отримання дозволу ніхто не приїжджає. І треба знову йти в те місце і знову брати дозвіл. Мені надсилали фотографії з моргів. На це неможливо було дивитися. І ось нарешті хтось приїхав відкопувати твоїх рідних, щоб їх нормально поховати, відспівати. І ти думаєш, як зробити так, щоб мама цього не бачила. А потім ти розглядаєш ці світлини. По плямах крові розумієш, які були поранення. Я не знаю, скільки разів я померла смертю своєї невістки. І ти таскаєшся з тими знімками і відірватися від того всього не можеш. А скільки нас таких, розвіяних по світу, і кожен зі своїм болем?
Батьків Анна змогла вивезти наприкінці травня. Ця поїздка завдовжки 780 км коштувала трьох тисяч доларів. По-перше, важко було знайти водія, який погодився б вивезти лежачу людину: тато Анни після кількох важких інсультів не підводився. Тож потрібна була не просто легкова автівка, а мікроавтобус. А мікроавтобуси прискіпливіше перевіряли на блокпостах, ба більше, був ризик, що його просто відберуть на військові цілі. Такого перевізника Анна зрештою знайшла. Але спочатку довелося вивезти маму з татом у Бабах-Тараму, там орендувати будинок і чекати три тижні своєї черги, поки за ними приїде водій.
Евакуювати сестру їй не вдалося, хоч зробила безліч спроб. Вона жила неподалік від Азовсталі і туди категорично відмовлялися їхати. Сестра пережила цей час у підвалі свого будинку, який частково вцілів. А потім росіяни, які і знайшли її там з чоловіком, вивезли їх у Донецьк. Далі фільтраційний табір — і нарешті вони опинилися за кордоном.
Світло
Анна вже навіть не згадає, звідки знову взялося бажання фотографувати.
— Це просто була втеча від себе, від минулого, в якому застрягла. Я не могла вибратися з Маріуполя. Усе, що з ним пов’язано, уся пам’ять, усі друзі, усі загиблі залишались зі мною. Ще пів року тому мені було дуже важко. Я потребувала, щоб хтось послухав мене. Просто простягнув руку і сказав: «Хочеш, я з тобою поговорю?». Я сказала б: «Давай».
Порятунок вона знову шукала в лісі, він став її особистим психологом. Тому фотографії звідти вона і називає світлом.
— Загалом усе найкраще мені дав ліс, — сміється Анна.
І військового капелана, якому вона нарешті змогла виговоритися. Вони познайомилися в Пущі-Водиці у військовому санаторії в часи її волонтерської діяльності. А через десять років зустрілися знову.
— Я довгий час трималась за минуле. Мені здавалося, що важливо те, що я знаю, те, що пережила, бачила. Не вигадане кимось, а те, що точно трапилось. Ми розмовляли, і саме від капелана я почула, що не повинна тягнути на собі пам’ять, як черепашка чи равлик. Оцей кам’яний дім з усім своїм болем. Я можу дозволити собі його відпустити. І я знайшла в собі сили відмовитися від того, чим тримав мене Маріуполь. Зараз я кажу про нього, як про минуле. Я тільки дуже хочу потрапити на могилу свого брата. І я хотіла б поховати поруч з ним свого батька, який помер на Новий рік. Відвезти його в дім дитинства, до його матері, до брата, де його все. Був час, коли я хотіла зустріти в темноті наших проросійських сусідів і багато що їм сказати. А тепер розумію, що нікому нічого не винна. Я маю бути там, де я є. Розвиватися, жити, любити, народити ще одну доньку. Оцього я прагну, і це те, що я маю робити.
Останній рік увечері та вночі Анна ганялась за Місяцем. Усе почалося із сича, який сидів на гілці сухого дерева і дивився прямісінько в об’єктив. А поруч з ним на небі висіла біла півкуля з тьмяними плямами морів.
Відтоді її колекція портретів Місяця поповнювалась усе новими і новими — за хмарами і на чистому небі, то в тій фазі, то в іншій, то на побаченні з Юпітером, то в трикутнику з Венерою, то зі спалахами від роботи ППО.
Ніяк не вдавалося вхопити лише перший місячний день.
— У цьому кадрі немає нічого особливого з технічного погляду, але такий день буває тільки раз на місяць. А місяців лише дванадцять. Тобто лише 12 можливостей. І мені постійно щось заважало, якийсь небесний кінець світу — то дощ, то сніг, то хмари. Я годинами вперто чекала, бігала з місця на місце. А це не метри, а кілометри.
Проте знову і знову намарно. Загалом одинадцять невдалих спроб. Тільки на дванадцяту Всесвіт нарешті зглянувся. І ось він позує їй, темний Місяць з тонкою золотою ниткою з одного краю — світло, яке буквально народжується з темряви, для тих, хто достатньо терплячий і, напевно, вже до того готовий.
