Дім
«На Авдіївському напрямку українські захисники продовжують стримувати ворога, який не полишає спроб оточити Авдіївку. Українські воїни стійко тримають оборону, завдаючи загарбникам значних втрат».
«Російська армія отримала завдання захопити Авдіївку та Куп’янськ до президентських виборів у РФ».
«Сили оборони відбили 32 атаки армії РФ на Авдіївському напрямку».
На кожну таку новину в Тетяни свій дорогоцінний спогад.
2002-й. Вона в кабінеті Ігоря Козловського в Донецькому державному інституті штучного інтелекту, де він працює доцентом кафедри релігієзнавства. Прийшла в надії врятувати школу, яку вчергове мали закрити, бо не вистачало учнів. Єдиний шанс — спробувати перепрофілювати її в ліцей. У Тетяни ідея — чи з етнографічним, чи з історико-козацьким ухилом.
Саме там, у кабінеті Ігоря Козловського, Тетяна познайомилася з пластуном. Власне з тої зустрічі почалась історія авдіївського Пласту. Довгий час Тетяна була в Авдіївці єдиною виховницею. Потім виростила юначок до справжніх виховниць. Дві нині працюють у Всеукраїнському офісі Пласту. З 2002-го через авдіївський Пласт пройшли 120 дітей. І зараз пластова спільнота тримається разом, розвивається попри все — попри відстані, попри війну.
Жовтень 2021-го. На площі біля тепер уже зруйнованої школи №6 співають «Жадан і собаки». 60-річний чоловік витанцьовує під «Чотири роки, с*ка, без Кобзона!». Колись таку сценку неможливо було уявити.
Електромеханічний цех заводу. Тетяна з дітьми з театру «Дах школи №3» привезли виставу «Ромео і Джульєтта». Заводські чоловіки не соромляться сліз, так діти грають.
— З дитинства хотіла стати вчителькою, іншого для себе не бачила, — пригадує Тетяна. — Мені було років 12, а я збирала навколо себе тих, кому по 5–6 років, бавилася з ними, потім отримувала прочуханку за те, що вела їх кудись далеко на прогулянку в парк.
Тетяна заплющує очі — і перед ними з’являється зелена вулиця в приватному секторі, посеред якої стоїть пес. Вулиця завжди доглянута й жива, хоч і в старій частині міста. Тут хата її батьків, у якій потім жила вона з родиною. Тут уже дорослі діти купили ділянку, щоб побудувати будинок поруч. Але 2014-го виїхали в безпечніше місце. Багато горіхів, листя з яких восени утворювало рудий килим. І колись багато-багато абрикосів. Коли була дитиною, то знала, в кого з сусідів які — де великі й кислі, де дрібні й солодкі. Дітям дозволяли рвати будь-де.
Раптом інша картинка. На вулиці толока — сусіди допомагають будувати їм хату. Або закинутий будинок поруч із центральним ринком з дивною ліпниною, який чомусь завжди стояв порожнім і тим бентежив дитячу уяву. А ось уже дідусь веде її на авдіївський піщаний кар’єр. Той ще не перетворився на велетенське озеро, а складався з багатьох маленьких озерець, які згори нагадували крапельки. Вони йшли між ними до умовно свого. І так робили всі — ходили до своїх озер.
Половина жителів вулиці працювала на коксохімічному заводі, а половина, як її батьки — на залізниці в Ясинуватій. Вона і сама ніколи не уявляла себе поза Авдіївкою. Можливо, тому що жагу до великого міста тамував Донецьк. Можливо, тому що сама Авдіївка ніколи не була захаращеною та покинутою.
Вона не знає, що з її будинком на тій вулиці, де прожила все життя.
— Я не прошу фотографій. Для мене мій дім такий, яким був, коли я поїхала майже два роки тому, — каже Тетяна.
Залишити все
«Тут щось відбувається. Нас розвернули». Тетяні телефонував чоловік, який прямував у бік Харкова в справах. «Почалося», — трохи згодом прийшло повідомлення від друга, який служив у 25 окремій десантно-штурмовій бригаді.
У Всесвіту специфічне почуття гумору. На 24 лютого 2022-го Тетяна мала квитки в Київ. Збиралася на день народження онука й доньки. На 2 березня — квитки назад до Авдіївки. Традиційний щорічний маршрут.
— Я людина радше холоднокровна. Усі переживання в мене десь глибоко всередині. Тому вранці зібралась і пішла на роботу — в Народний музей історії міста Авдіївки. Вирішила, що ще маю час навести лад. Бо є правило, якого завжди дотримуюсь: якщо кудись їдеш, мусиш залишити музей в ідеальному порядку.
Там упакувала те, що могла. Відсунула від вікон те, що можна було.
— Наш музей уже вдруге потерпає від обстрілів. Уперше росіяни його зруйнували у 2015-му.
Тетяна сідала в потяг з передчуттям, що нескоро повернеться додому. Була до цього внутрішньо готова. Зрештою, останні три роки тримати хоч якусь рівновагу вимагало все більше і більше зусиль. Почало з’являтися відчуття, що всі наче приспані.
— З одного боку, від цих розмов, які чула вдома: про примирення, про росіян-братів, особливо коли це говорили колишні колеги-вчителі, — охоплювало безсилля, — зізнається вона. — Ти не можеш примусити людину мислити інакше. Але й немає механізму ані в місті, ані загалом у державі, щоб звільнити її, заборонити їй працювати в школі. З іншого боку, було дуже некомфортно приїжджати в Київ через сильний контраст. В Україні війна, а ніхто про це не думає. Війна — то на сході. Коли так казали, навіть не додаючи «України», то це дуже дратувало. Немає війни на сході. Війна триває в Україні. І я опинялась ніби в паралельній реальності. Люди не хотіли про це говорити, бо їм сумно, бо все не так однозначно. Для мене ця фраза — не штамп. Можливо, через це я дистанціювалася від багатьох, бо ставала непримирима в дискусіях. Мені казали: «Це війна на вас так впливає». А я відповідала: «Сумно, що вона впливає тільки на нас».
Початок
У лютому 2022-го Тетяна не мала відчуття, ніби втратила все. Це вона вже пережила у 2014-му. І коли довкола панікували, казала, мабуть, трохи цинічно, але: «Це нормально. Ви все зрозумієте з часом, ви адаптуєтесь».
— Майдан у Донецьку був потужний, особливим був і Майдан молитовний, — Тетяна дістає з пам’яті новий шматочок мозаїки.
Добратися туди з Авдіївки було вже складно, доводилося шукати об’їзні шляхи. Вона завжди рушала в Донецьк з відчуттям якоїсь неминучої небезпеки.
— Ти стоїш на площі Конституції і розумієш, що будь-якої миті може проїхати навіжений денеерівець з автоматом, — розповідає вона. — Попри це, люди збиралися на молитву. Але ж яка то була сила посеред цього всього оркостану! Мені приємно казати, що десь під тим велетенським прапором, розгорнутим на центральній площі Донецька, є я. У мене була гордість за всіх нас, хто на площі. Таким Донецьк можна було побачити зрідка. Але ж з іншого боку стояли й ті, хто жбурляв у нас будь-чим — камінням, яблуками, яйцями.
Серед них були і колеги Тетяни — учителі з авдіївських шкіл, їх привозили автобусами на антимайдан.
— Авдіївка завжди жила добротно. 20 хвилин автобусом — і ти в центрі Донецька. Донецьк — не знаю, що з нього зробили зараз, з 2014-го я там не була — у моїй пам’яті зелений, красивий, сучасний, динамічний. Авдіївка була як його спальний район. Частина містян зранку їхали на завод на роботу, решта — у Донецьк або Ясинувату. Увечері всі додому. За розвагами ми їхали в Донецьк. Одягалися в Донецьку, навчалися в Донецьку. У лікарню — туди ж. І тут раптом усі ці можливості зникли. Це був шок.
Коли тривала битва за Донецький аеропорт і все здригалося від вибухів, одна з форм моєї реакції була «завмри». У будинку жодного місця без вікон. Я постелила собі в кутку, поклала сухарі, купу книжок, помалювати. І проводила там більшість часу. Майже нікуди не ходила, та й не було такої потреби. Читала книги, переглядала альбоми.
Коли починалися сильні обстріли, то читала акафіст архистратига Михаїла. Закінчую його читати, закінчується обстріл. І в мене магія. Я всім радила. Людям таке потрібно. А як сутеніло, то я, як бобік, у тому ж кутку лягала спати. Просиділа так кілька місяців. Це була моя фортеця, хоч я розуміла, що стіни ні від чого не врятують.
Так, Донецьк від нас відрізали, але в цьому знайшлися свої переваги. Авдіївці почали їздити по всій країні, училися, мандрували. Це розширило горизонти і світосприйняття. Адже раніше в більшості людей не виникало потреби виїжджати. Це стосувалось всього. Навіть відпусток. Скажімо, всі, хто працював на заводі або був дотичний до нього, відпочивали на Азовському морі. Їх під будинком забирав автобус, привозив на море, а звідти так само організовано відвозив додому. День металурга, діти ходять на танці, спорт. Усе є, що треба. Так і жила Авдіївка.
Але декому того простору стало мало, і люди чіплялися за будь-яку нагоду. З початком війни життя в місті змінилося. Було бажання щось робити, щоб змінювати громаду. Так я знайшла однодумців, команду, яка стала основою громадської організації «Сила ідей». Ми і до того всі щось робили, але не могли знайти одне одного. А після 2014-го це нарешті сталося. Не випадково назвали організацію «Сила ідей». Бо розуміємо, що кожна ідея, якщо вона вчасна, має силу.
Музей
До роботи в школі Тетяна не повернулася — не змогла. Тих, хто в колективі підтримував Майдан, була меншість, усі вони з початком війни залишили місто. Виїхали з міста й учні. У школі її більше ніщо не тримало. Але натомість у її житті з’явився Народний музей історії міста Авдіївки.
Це не була поважна старовинна будівля. Замість дерев’яних дверей — білий пластиковий ґанок, що залишився у спадок від попереднього винаймача приміщення — банку.
Його стіни навіть якби хотіли, не змогли б відлунювати кроки відвідувачів. І в куточку на стільці не сиділа доглядачка залу. Ба більше. Це були лише 140 кв. м великої зали. Але серце його билося. Іноді навіть здавалося, що зашвидко, як для Авдіївки. Саме через нього, вірить Тетяна, після 2016 року для багатьох відкрився шлях і до самого міста з непростим характером. Тут готувалися до першого фестивалю мистецтв «Авдіївка ФМ», тут збиралися запрошені з інших міст режисери, які погодилися приїхати поставити вистави з дітьми. Тут можна було випити чаю і навіть переночувати. А кабінет завідувачки виглядав як схованка, яку юні відвідувачі називали дитячою кімнатою. Бо в кожній коробці можна було щось знайти, з чим погратися.
— Це було наше місце сили, — каже Тетяна.
Точка збірки.
— Загалом усе почалося доволі давно з аматорського проєкту місцевого вчителя географії Юлія Войнаровича. Він водив дітей на Кавказ. Якщо порахувати, а я думаю, десь там, у Всесвіті, є така статистика, то, напевно, половина жителів Авдіївки хоч раз побувала з ним у мандрах.
Свої подорожі вони фільмували і знімкували. Тому фактично музей був архівом кіностудії документальних фільмів, яку створив Юлій Болеславович. Час від часу він мусив переїжджати з приміщення в приміщення зі всім своїм скарбом.
Якось я знайшла в архівах його листа до тодішнього мера. Його прохання мене дуже розчулило. Зараз уже дослівно не відтворю, але зміст був такий: «Я не вічний, і коли я піду, то музей зникне. Треба, щоб була людина, яка опікуватиметься ним». І тоді, у 2002-му, прийняли рішення створити музей. Назвали Народним музеєм історії міста Авдіївки, хоча по суті він таким не був. Це був такий собі клуб за інтересами, навколо якого згуртувалася спільнота.
У наступну свою інкарнацію він так само згуртував однодумців, у різний спосіб зберігаючи історію Авдіївки.
Чи думала я, що доля пов’яже мене з музеєм? Радше ні. Але коли з’явилася вакансія завідувача, я погодилась очолити музей.
У новому приміщенні, яке виділили для нього, стеля була зі слідами від осколків, вікна розбиті, чимось затулені й завішані ковдрами у клітинку. Тож спочатку музей треба було відмити, звільнити від пилу й уламків. А вже за кілька днів ми зі школярами дивилися там фільм «Зима у вогні».
Мені здається, що ми дуже вчасно його відкрили, бо в нашої молоді була потреба десь збиратися, щось разом робити. Такого місця вони не мали. І от воно з’явилося. Я мріяла створити щось сучасне, концептуальне — щоб люди приходили, спілкувалися, думали. Ніколи не хотіла збирати реліквії без історії, мисочки, які ні про що не розкажуть. Моє головне захоплення — діти і молодь. Мені з ними цікаво, ніколи не складно. І головне, з ними завжди можна щось вигадати. І багато що в музеї робилось з ними і для них.
Ми проводили не менше ніж три заходи на тиждень: лекції, зустрічі з письменниками і художниками, інтерактивні заняття. Після ремонту з нашої єдиної зали зробили виставкову. І показували там усе, що могли. Приміром, донька подруги, яка навчалася в Польському університеті ім. Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, привезла випускні роботи свого курсу. Тоді була і графіка, і кераміка, і скло, і картини.
На початках це не було просто. Іноді молодь з нашої команди казала: «Це нікому не потрібно». — «Вам це потрібно?» — «Так». — «Цим дітям, які за вами вештаються, потрібно?» — «Так». Тоді цього достатньо. Мій шкільний предмет теж загалом нікому не був потрібний. Але в кожному класі знаходилась пара очей, які на мене дивилися із захопленням. І я дивилася в ті очі й розповідала. Оце важливо.
Зрештою, за рік музей відвідували до 5 тис. містян і гостей Авдіївки. Це дуже гарний результат. І це завжди був шалений ритм. Мені навіть іноді казали: «Може, трохи уповільнишся?» Але вже не можна було. Бо люди відчули потребу.
Фестивальний рух
2017-й важкий рік для Авдіївки. Чергова активізація бойових дій — обстріли, евакуація.
— А ми збираємо нашу молодь підкорювати Карпати, на тренінг з проєктного менеджменту проєкту «Будуймо Україну разом. Лабораторія відповідальності», — розповідає Тетяна.
Задача — запропонувати ідею, обґрунтувати, щоб потім отримати фінансування на її реалізацію.
— Наші вигадували, радилися, дискутували. Зійшлися на ідеї мистецького фестивалю, що, до речі, дуже здивувало багатьох учасників. Вони були сфокусовані більше на вирішенні якихось практичних, життєвих проблем, приміром, пропонували екологічні проєкти. А тут Авдіївка — фестиваль, — сміється Тетяна.
Саме цю ідею організатори й підтримали фінансово. Так 2018 року пройшов перший мистецький фестиваль «Авдіївка ФМ».
— Пригадую наш перший концерт на площі біля Палацу культури. Вона якась завелика для міста, перебита газонами. І щоб створити картинку, то на ній мав би зібратися весь коксохімічний завод. І коли в нас проводили День металурга або День міста — два наші офіційні свята, то там збиралося люду. А ми все ж пропонували нетипове для Авдіївки — і за форматом, і за змістом. Це було вперше, коли організаторами такого дійства стали не місто або завод, як зазвичай, а різні громадські структури, що об’єднали свої зусилля.
Наш фестиваль «Авдіївка ФМ» був повністю україномовним. Ніколи не забуду. Триває концерт, до мене через площу йде жінка, бачить бейдж організатора, обіймає і плаче: «Я так довго цього чекала».
Тоді ж ми познайомилися з Анжелікою Рудницькою, із Сергієм Жаданом уже були знайомі. Вони щирі, надійні друзі, які повірили в нас, які зробили дуже багато, щоб Авдіївка стала центром розвитку української культури, музики на Донеччині.
І коли ми починали фестивальний рух, то це було таке підсвідоме бажання додати життя в життя. Ми не хотіли, щоб над Авдіївкою тяжіло те, що це місто, де йде війна. Тут є люди, які так само живуть, розвиваються. Нами керувало бажання надихати. Ми ніколи не вчили, як треба, а пропонували свої можливості. Робили за принципом «для нас нашими руками», тому часто втілювали якісь власні мрії. Приміром, я завжди хотіла провести пленер — і ми його провели. Інший учасник нашої команди, Олексій, хотів, щоб у нас була рок-школа — і вона була. І коли хтось підхоплював наші ідеї, це тішило.
2021 року в Авдіївці відбулося п’ять фестивалів: уже традиційний «Авдіївка ФМ», сучасної п’єси «Передмова», вуличної музики, до Дня Незалежності, «РетроNEW осінь». Також ми почали реалізовувати особливий для мене проєкт «Алея муралів». У місті з’явилися стінописи Олександра Брітцева «Козак Мамай», «Мати Всесвіт», «Ріка життя», Романа Мініна «В капкані троянд», Юрія Пітчука «Слобожанка», Олексія Бака «Автобус 136». Авдіївка збирала навколо себе надзвичайно талановитих людей з усієї України, надихала і надихалася.
Усе, що ми тоді робили, у Пласті назвали б «Великою грою». Бо в Пласті навчання відбувається через гру. Це не забавка, а спосіб передати знання й навички. Так і ми грали в музейників, художників, музикантів. І що найцінніше — цю нашу гру підтримували й підхоплювали. Ми кликали кураторів, режисерів, митців, і вони їхали до нас.
За насиченістю фестивального життя Авдіївка стала набагато жвавішою, ніж багато інших міст і в центрі, і на заході України. Просто люди були до того спраглі, а їм ніхто не пропонував. Та й ініціативності не можна вимагати від усіх. А тут з’явилась ініціатива, у нас з’явилися прихильники. Спочатку небагато, але щирих. Зібрали групу активних учителів, ті зібрали групу активних дітей. А там, де є активні діти, там є і більш-менш активні батьки. Діти завжди були в нашому двіжі, волонтерили на фестивалях. Це для них був такий цікавий досвід. Стільки однодумців знайшли на Донеччині, варто було тільки почати.
Віра
А потім усе обірвалося. 2022 рік розкидав команду «Сили ідей» по світу.
— Троє з нас за кордоном. Олексій довгий час активно волонтерив в Авдіївці. Я і Женя Васильєва опинилися практично в одному місті. І якось за замовчуванням вирішили рухатися далі. Ми діємо методом малої закваски: робимо те, що можемо, там, де ми є, — каже Тетяна.
Минулий рік — це рік, коли вони в різний спосіб намагались об’єднати рідну громаду, розпорошену по містах і містечках України. Так, приміром, виникла ідея проводити зустрічі із земляками-переселенцями. Першою на карті подорожей стала Умань.
— Там ми презентували нашу авдіївську кашу. Так народився проєкт «Каша, що мандрує Україною», — розповідає Тетяна.
Ще з 2019-го команда «Сили ідей» записувала її рецепт і традицію приготування, зустрічалася з носійками цього елемента нематеріальної культурної спадщини з Авдіївки. Потім відкривала її самим же авдіївцям. Звісно, насамперед дітям. Тетяна готувала її багато разів, де тільки дозволяли обставини, розповідаючи, чому важливо зберігати спадщину своєї громади. У 2022-му технологію приготування авдіївської каші внесли до Національного переліку нематеріальної спадщини України.
— У нас була особиста потреба спілкуватися з жителями своєї громади. Я завжди кажу: не треба робити вигляд, що ви рятуєте людство; усе, що ви робите, робите для себе. Якщо від того хтось отримає задоволення і додатковий бонус, то ви молодці. Але насамперед нами керують особисті мрії та бажання.
Беремо казан на 6 л, готуємо кашу. Це по грудочці на три десятки людей, які прийдуть. Ми спілкуємося, згадуємо, граємо. Якщо чесно, то найчастіше на таких зустрічах люди згадують дитинство, молодість, вулиці міста. У нас не було багато того, що зшивало б громаду. Ми мали те, що сформувалося навколо заводу. Завод — годувальник, його так і називали. Пізніше те, що навколо війни. Каша стала тим, що було про людей.
Зараз у нових для себе місцях зазвичай кожен сам по собі. Багато хто каже, що не вміє інтегруватися, та й самі громади не завжди дружні до переселенців. Тому в нас ідея створити соціальні хаби для авдіївців. Ми хочемо показати людям, у чому сила об’єднання, і надихнути їх організовувати щось корисне для себе й тих, хто поруч. Гуманітарна підтримка, звісно, важлива, бо людям дуже важко. Але треба виходити на інший рівень — з гуманітарної складової до рівня розвитку. Люди цього прагнуть.
У кожній нашій громаді є активні авдіївці. Приміром, в Умані, куди евакуювали наших пенсіонерів, соціальна працівниця Тетяна об’єднала переселенців не тільки з Авдіївки. Вона проводить заходи, консультує, навчає, організовує подорожі, запрошує цікавих людей. Я таких натхненних людей бачила в Дубні, Трускавці, Кам’янському, Дніпрі, Павлограді. Спільна біда дала можливість авдіївцям дозріти до того, щоб узяти на себе відповідальність за інших.
Поки ми разом — ми спільнота, поки ми спільнота — маємо силу на відновлення. Можливо, хтось думає, що я ідеалістка, але вірю, що Авдіївка, хай зруйнована, але не зникне з карти України. Бо Авдіївка — це сучасна історія звитяги. Навіть якщо це буде меморіал на руїнах, то там зроблять дорогу й поставлять кілька пунктів гарячої їжі. Вона все одно буде. Я вірю, що є ще можливості для відновлення заводу. А якщо буде завод, то буде місто. Зрештою, є багато міст, де немає заводів, але вони якось знайшли в собі сили й розвиваються. І коли ми їздимо по громадах, говоримо про це. Людям припадають до серця наші мрії. Чимало авдіївців кажуть, що готові повернутися на руїни й відбудовувати рідне місто. Ми хочемо все ж почати говорити і про відновлення, нам треба сіяти цю думку, цю віру. Ми повернемось — і Авдіївка житиме.
