Ми дотепер об’єктивно і достеменно не знаємо - коли і як закінчиться наша боротьба за власну долю. Видається, що ті мільйони громадян України, які ще продовжують вірити у свою перемогу над сусідом-ворогом і на допомогу друзів-партнерів, плекають надію і намагаються робити все можливе, щоби зберегти себе і державу у сім’ї європейських народів.
Мені, одному з тих українців – ровесників закінчення Другої Світової війни - зовсім не байдуже якою буде наша держава після Перемоги і чи залишаться її громадянами мої онуки і правнуки. Хочу, щоби вона стала реально самостійною, сильною, демократичною і правовою.
Така її самостійність і сила значною мірою залежить від стабільності функціонування нашої правової системи, яка покликана утверджувати оптимально справедливий баланс прав та інтересів кожної людини, суспільства та інститутів державного управління. Цей баланс, як свідчить історія людства, є достатньо хитким і непевним.
Як правник за фахом вважаю, що маю підстави стверджувати, що правова система держави має декілька базових складових, які є «нервовою мережею» усього суспільно-державного організму. Такими складовими є: а) законодавчо-нормативне поле нашої спільної життєдіяльності – конституція, закони і нормативно-регулятивні акти; б) правосуддя, що складається з діяльності органів адвокатури, прокуратури і судової влади; в) система органів забезпечення правового порядку в суспільно-державних відносинах; г) система підготовки, відбору і допуску до професійної діяльності кадрів правників усіх правничих спеціальностей і спеціалізацій; д) корпоративний і громадський нагляд за функціонуванням кожного з елементів і всієї правової системи в цілому.
Результати практично усіх соціологічних опитувань, проведених останніми роками в Україні, засвідчують, що на думку переважної більшості опитаних громадян правова система держави в цілому та її окремі складові потерпають від певних негараздів: недоліків у сфері підготовки і добору кадрів правників, системної неузгодженості та дублювання функцій і повноважень окремих правничих структур, низького рівня довіри до їх діяльності з боку суспільства, корпоративної розпорошеності правничої спільноти. Наслідком таких негараздів стає нестабільна та неефективна діяльність всієї правової системи в цілому, що підриває міць суспільно-державного устрою.
Наведу декілька показників в якості аргументів для такого мого висновку:
- В Україні сьогодні є чинними тисячі законів і нормативних актів, які часто-густо дублюють одне одного, є неоднозначними за своїми приписами, заплутують правові відносини між громадянами і державою.
- За різними базами публічних статистичних даних в нас сьогодні функціонують близько 140 вищих правничих навчальних закладів (університети, академії), які щорічно випускають орієнтовно 15 000 правників (бакалаврів і магістрів). Для порівняння : у Польщі - 25, у Німеччині – 45, у Франції – 80, у Великобританії – 100, у США – 150. При цьому, в Україні наявність диплому про вищу правничу (юридичну) освіту, як правило, потребується/вимагається для понад 30 спеціальностей у різних сферах державного управління.
- У нашому державному класифікаторі професій міститься щонайменше шість найменувань різних правничих спеціальностей з приблизно 40 спеціалізаціями, що входять аж у п’ять правознавчих сфер знань і компетенцій. Єдина правнича спеціальність – адвокатська справедливо не включена до цього державного класифікатора, але, на мій обґрунтований адвокатський подив і нерозуміння, її самоврядна діяльність тим не менше все ж таки регулюється законом держави.
- У сфері державного управління України за різними офіційними і неофіційними даними нараховується від 12 до 24 так званих «правоохоронних органів», офіційно узагальнена групова назва яких мін є абсолютно не коректною за всіма етимологічними і морфологічними ознаками. При цьому, окремі з цих «правоохоронних органів» одночасно включені в інші структури правової системи: суди, прокуратуру, громадської і національної безпеки, досудового слідства (їх налічується п’ять), антикорупційні органи (їх налічується, здається, також п’ять), органи державного і місцевого управління.
- В Україні функціонує невідома нашому Міністерству юстиції (справедливості) кількість всеукраїнських громадських професійних правничих організацій, які за своїми статутами покликані утверджувати і захищати «верховенство права/правовладдя» та морально-психологічні чесноти у діяльності своїх членів. За моїми не офіційними підрахунками тепер функціонує не менше десяти таких ГО за різними «цеховими(хуторськими)» напрямками діяльності, які опікуються функціонуванням правової системи держави та які отримують суттєву підтримку від значної кількості міжнародних та іноземних гуманітарних фондів і організацій. На жаль діяльність цих організацій часто-густо розпорошена, не систематизована і не комплексна з погляду на єдність їх місії і завдань, що значною мірою знижує їх практичну ефективність.
Наведені аргументи, на мій погляд, засвідчують необхідність системного, комплексного підходу до розв’язання існуючих проблем. В першу чергу - щодо створення єдності правничої спільноти і правової системи держави у реалізації своїх функцій і повноважень.
Розуміючи, що викладені роздуми та аргументи щодо (не)ефективності функціонування правової системи держави в цілому та її окремих складових містять певні оціночні судження, висловлюю сподівання, що вони привернуть увагу читача і сприятимуть подальшим нашим зусиллям на шляху до Перемоги і вступу до ЄС.