Бомби влучили в задню частину театру. Туди, де в гримерних на третьому поверсі було розміщено жінок із немовлятами. Тих самих жінок, яких перевезли із розбомбленого незадовго до того пологового будинку. Та тих самих немовлят, які народились одразу після бомбардування. Страшний ланцюг подій вбивства дітей льотчиками росії, який просто не вкладається навіть в межі звичайного цинізму. Цьому досі не вигадали ніякої достатньо сильної назви чи аналогії.
Зараз все, що було фізичним доказом злочину – демонтовано. Завали розібрано та перетворено на бетонну подушку для будівництва дороги з росії в Крим. Тіла ексгумовано з-під завалів та ймовірно поховано в братських могилах в Старому Криму. Але точне місце досі невідоме: воно приховане росіянами, як і інші докази. Драмтеатр – єдине місце, де трупний запах витравлювали хлором та потім наново заливали бетоном. Аби сховати назавжди. Сьогодні в Маріуполі чи в росії - жодної згадки про трагедію. Перший рік повного мовчання, наче нічого й не відбулося. До чого росія доклалася, того вона й досягла. Маріупольці в окупації теж мовчать, намагаючись все забути. А росіяни вже і не знають, не хочуть знати. Наче нічого й не було. Проте було. Були літаки вбивць з росії, що злітали з аеропорту Приморсько-Ахтарська. Ті, що натискали кнопки після побачених написів “Дети”.
Найгірше, що ми ніколи не дізнаємось, скільки насправді загинуло людей в Драматичному театрі. Ніколи. Найстрашніше, якщо ми як Україна колись забудемо про цей страшний злочин росіян.
І не буде тут ніяких пробачень. Ніякого забуття. Маріупольці певні – ми знайдемо всіх. Помстимось всім. І ми не будемо перекладати питання відплати на долю. Тому що цей біль назавжди з нами. І він потребує не просто співчуття. Він потребує відплати. А відплата невідворотна.