«Погоджуйся на 1500, інакше зріжуть ще кілька сотень років!»
Останній радянський мер Києва Валентин Згурський у спогадах розповідає, що наприкінці 1970-х у Матенадарані — вірменському сховищі давніх рукописів — виявили документи, де Київ як поселення згадують 2500 років тому. Та коли пакет документів з таким віком міста відправили на розгляд ЮНЕСКО, фахівці організації не погодилися з наведеною киянами цифрою.
Питання віку Києва розглядали у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі на площі Фонтенуа. Під час дебатів європейських фахівців Київ «молодшав» просто на очах. Тож коли дійшли до 1500-ліття, президент Академії наук УРСР Борис Патон, що був на засіданні, напівжартома порадив Згурському: «Швидше йди на трибуну й погоджуйся. Інакше зріжуть ще кілька сотень років!». Той так і зробив. Тож начебто так і з'явилося офіційне рішення ЮНЕСКО про святкування 1500-ліття Києва 1982 року.
Але є й інша версія. Згідно з нею, вік Києва визначали в Москві, яка 1947 року відзначила своє 800-ліття. Проти 1500-річчя Києва росіяни стояли горою — надто вже великою (майже удвічі!) виходила різниця у віці між двома столицями. Москва довго варила з українців воду й вимагала все нових доказів заснування Києва. Так могло тривати до нескінченності, але все вирішив дзвінок Володимира Щербицького, тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України, до Леоніда Брежнєва.
Обоє, як відомо, представляли дніпропетровський клан, і саме за протекцією Брежнєва Щербицький змінив на посаді Петра Шелеста, якого в Москві вважали занадто самостійним. Після прямого звернення Щербицького Москва погодилася накинути Києву кілька століть і дозволила святкувати 1500-річний ювілей. А Щербицький у мемуарах писав: «Відзначимо 1500-річчя за життя нинішнього покоління. А якщо нащадки вирішать, що ми помилилися, нехай собі відзначають інший ювілей».
Святкування в 1982-му: плюси, мінуси, підводні камені
«1980-ті в Києві — це доба остаточного занепаду комунізму. А коли система падає, то вона намагається “прописати” себе в історії», — каже Ігор Гирич. Тож святкування 1500-ліття Києва у 1982 році було потрібне не тільки Щербицькому, який, за словами Гирича, принагідно вибив з державного бюджету мільйон радянських карбованців. Воно було потрібне й самому Брежнєву.
76-річного Брежнєва вважали дуже старою людиною за міркою двадцятого сторіччя (згадаймо хоча б 54-річного «дідуся» Леніна!). Він хворів і фактично помирав. Навесні 1982 року Брежнєв востаннє навідав Київ, а вже 10 листопада замість концерту до Дня міліції радянським глядачам крутили «Лебедине озеро». Відтоді цей балет став знаком, що упокоївся черговий генсек або що відбувається зміна влади, як це було 1991 року, коли ГКЧП спробував відсторонити Горбачова.
До ювілею міста і приїзду Брежнєва Київ чепурили, як могли. До відкритого 1981 року музею Великої вітчизняної війни додали ще декілька знакових для СРСР об’єктів. Серед них — музей Леніна (нинішній Український дім) і Арку дружби народів (нинішня Арка свободи українського народу), більше знану як Ярмо.
Але все це були ідеологічні заходи. Між тим для розвитку міста також зробили чимало корисного. Зокрема, почали відновлювати об’єкти: Києво-Печерську лавру, Софійський собор, Маріїнський палац, Миколаївський костел тощо. Реконструювали Контактову площу, де відновили втрачений у радянський час фонтан «Самсон».
Андріївський узвіз виклали бруківкою і прикрасили ліхтарями під старовину, а над тисячолітніми руїнами Золотих воріт звели спеціальний захисний павільйон — умовний макет пам’ятки в натуральну величину. 22 травня 1982 року в Наводницькому парку відкрили пам’ятник засновникам Києва скульптора Василя Бородая.
Напередодні свята в Києві відкрили Палац реєстрації шлюбів, універмаг «Дитячий світ» на вулиці Андрія Малишка, Будинок меблів на бульварі Дружби народів (нині це бульвар Миколи Міхновського), готель «Братислава», кінотеатр «Київська Русь» на Лук’янівці тощо. А також декілька лікарень, пологових будинків, закладів освіти і спортивних центрів.
«Після 1982 року інтерес до Києва різко виріс, — пригадує Ігор Гирич. — Був такий Борис Рибаков, який намагався виводити історію московської території Русі з Києва. Рибаков навіть одержав звання Героя соціалістичної праці, а таке з археологами ставалося рідко. Низкою праць Рибаков доводив, що центром Русі була не етнічна територія Росії, а саме етнічна територія України. Але це було не з любові до українців, а через намагання віднайти “спільну вітчизну”, яку зараз шукає Путін».
«У “Вечірньому Києві”, — продовжує Ігор Гирич, — завели рубрику “До 1500-річчя Києва”. А слід розуміти, що до 1982 року з історії Києва не можна було прочитати нічого і ніде. Не було ані книжок, ані газетних публікацій, ані журнальних статей. А тут раптом пішла злива інформації. Це було незвично, як на ті часи, але позитивно. Для популяризації історії Києва багато зробив Петро Толочко (історик із проросійськими поглядами, який помер у 2024 році, — Ред.) Він і собі тоді зробив наукову кар’єру, і підіграв Щербицькому з датою заснування Києва. Але при цьому поширював корисну інформацію про місто. Згодом чимало людей прийшли в науку, читаючи його книжки. Тож дещо позитивне у святкуванні 1500-річчя Києва таки було».
Тож мінус у цьому морі позитиву, виходить, тільки один: 482 рік, який визначили датою заснування Києва, взятий зі стелі. Хай би якою хорошою подією було відзначення цієї дати, фейк є фейком. Але що тоді не фейк? І скільки — бодай приблизно — років може бути Києву?
Київ, він же Самватас, він же Данпарштадт…
Є дві методики визначення дати заснування міста або держави: або перша згадка в письмовому джерелі, або датування археологічних знахідок, каже Ігор Гирич. Але датування знахідок — надто непевна річ, додає він. Бо ніхто не дасть гарантії, що від моменту знайдення археологічних артефактів і до нинішнього часу місто існувало безперервно. А саме тяглість міста, тобто його історія, яка не переривалася, або ж безперервний зв'язок між минулим і теперішнім є критерієм, за яким визначається місто як таке.
«Тобто є, приміром, Кирилівська стоянка. Поселення часів пізнього палеоліту, яке існувало в районі нинішньої вулиці Кирилівської. Її у 1893 році відкрив археолог Вікентій Хвойка. Кирилівській стоянці біля 25 тисяч років. Але чи можна сказати, що й Києву також 25 тисяч років? Адже стоянка з її археологічними знахідками — це ще не місто», — каже краєзнавець.
Є ще й третій шлях, пов'язаний з порівняльним мовознавством. Наприклад, сходознавець Степан Наливайко (1940–2022) виводив деякі топоніми Києва з санскриту, тобто відносив людей, які жили колись на території Києва, до індоарійців другого тисячоліття до нашої ери. За логікою Наливайка, Києву може бути 4 тисячі років.
Ігор Гирич розповідає: «Історик Костянтин Тищенко (1941–2023), відомий поліглот і знавець мов, виводив Київ із ще давніших часів — із доби Ассирії та Вавилону, які існували у III–ІІ тисячолітті до н. е. Але ви маєте розуміти, що чим далі ми заглиблюємося в історію по шкалі часу, тим більше буде нічим не обґрунтованих припущень і тим менше реальної науки».
З мовознавчими студіями є ще одна проблема. Інколи незрозуміло, як різні народи називали те чи інше місто. Це для нас Київ — Київ, а от візантійський імператор Костянтин Багрянородний називав його Самватас, що зафіксовано письмово. Чому Самватас? Дехто знаходить у цьому слові скандинавські корені, а дехто — тюркські. А якщо вони тюркські, то чи не означає це, що Київ заснували хозари?
З іншого боку, Київ — це ще й, можливо, Данпарштадт або ж Данпарстадір, або ж «Дніпрове місто» чи «місто на березі Дніпра». Тобто якесь стародавнє місто на Русі, згадане в давніх скандинавських джерелах: двох піснях із «Старшої Едди» і в «Сазі про Хервьор і конунга Гейдреке». Топонім Danpr («Дніпро») був зафіксований у героїчних піснях вікінгів як територія розселення готів, тож Київ — готське місто?
«На землях, де з часом постав Київ, і скіфи мешкали, і сармати. Можливо, також і готи, бо є відомості про Данпарштадт… Хоча Михайло Грушевський вважав, що Київ заснований в антську добу, тобто коли вже існували протослов’яни, можливі безпосередні пращури українців. Це приблизно VІ–VІІІ ст. Але якщо брати письмові джерела, тобто перші згадки про Київ, то йдеться, очевидно, про VІІ–VІІІ ст.» — каже Ігор Гирич.
«З варяг у греки» через Поділ
А що, до речі, із норманами, себто вікінгами або варягами? Чи могли вони бути засновниками Києва? Ні. Якщо нормани й змішалися згодом з елітою, яка правила Києвом у дохристиянські часи, то прийшли вони не на порожнє місце. От що говорить про появу норманів «Повість минулих літ»:
«І вибралося троє братів із родами своїми. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля (…) І було у Рюрика два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, [тамтешні жителі], сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді…».
Легенду про Кия, Щека і Хорива Ігор Гирич вважає вигадкою, вказуючи на те, що в міфотворчості багатьох етносів фігурують три брати (інколи з сестрою), які виступають засновниками міста чи держави. А от нормани на наших землях — не вигадка. «Зимівники норманів були вздовж усього шляху “з варяг у греки”, від Ладоги до Чорного моря. Київ був однією з таких точок, де вони мали свій осідок, де вони могли перепочити, а потім пливти далі. І, скажімо, київський археолог Михайло Сагайдак вважає, що на Подолі могла бути така варязька стоянка», — каже краєзнавець.
«Але це не означає, — додає він, — що інші частини Києва були варязькими. Бо на території міста від часів Зарубинецької та Черняхівської культури знайшли кілька десятків поселень. Усі вони маленькі, але їх дуже багато. Тобто могло бути так, що на Подолі жили варяги, а, скажімо, на Куренівці — слов’яни. Хоча, на думку давніх істориків, Київ заселявся з півночі, з місця, де стояла Йорданська церква. Там знайдене поселення, значно давніше за Поділ. Але в кожному разі тогочасне місто — це умовність. Ми можемо тільки гіпотетично казати про якісь речі, пов'язані з Києвом».
Зарубинецька й Черняхівська культури, згадані Гиричем, — це пласт археологічних знахідок, що охоплюють, зокрема, період І–ІІ ст. н.е. Зарубинецька культура старша, Черняхівська — ближча до нас за часом. Обидві пов’язані з зародженням праслов’янської єдності. Київські знахідки цих культур є дуже чисельними на противагу знахідкам V століття, яких якраз обмаль. Тобто базувати припущення, що Київ був заснований у 482 році, саме на таких знахідках дивно. Логічніше виходити зі знахідок І–ІІ століття нашої ери, і тоді вийде, що вік Києва — біля двох тисяч років. Такої думки дотримувався український історик і археолог Михайло Брайчевський (1924–2001). Але Ігор Гирич воліє покладатись на першу письмову згадку про Київ. Такою є згадка у «Повісті минулих літ» і датується вона 862 роком.
«Виходячи з цієї дати, впевнено можемо сказати, що станом на ІХ століття місто вже існувало. Був князь як очільник київської території. Хоча найкраще, тобто найбільш вірогідне датування — це коли до одного знаменника сходяться лінгвістичні, археологічні, археографічні та інші джерела. Так дата заснування отримує значно більше достовірності», — каже він.
Гирич згадує, що за Хрущова, у 1962-му, не відзначали, але згадували про заснування Києва — повідомляли, що цього року, мовляв, місту виповнюється 1100 років. Тому й було так дивно через якихось 20 років, у 1982-му, перескочити до 1500-літнього ювілею…
Що ж, Київ вміє дивувати, і не тільки плутаниною в датах. Ми не знаємо напевно, скільки «стукнуло» сьогодні нашій столиці — 1164 чи 1544 років, але справжня любов не залежить від віку.