«Оголосили хвилину мовчання — і все місто завмерло»
Як ти вперше зацікавилася темою пам’яті і як згодом це втілилося в громадську організацію «Вшануй», що фокусується на практиках культури пам’яті?
Професійний зв'язок з темою пам’яті почався під час журналістської роботи. Редактори завжди відзначали, що мені дуже добре вдаються пояснювальні історичні тексти, які редакції готували до річниць важливих для країни дат. Оскільки я виросла в містечку Лубни на Полтавщині, то пропустила всі події Революції гідності в Києві (я тоді ще вчилася в школі). Почавши ж робити матеріали про важливі дати Революції гідності й перших років російсько-української війни, я глибоко занурилася в історію цих подій. Приходила з роботи додому і ночами зачитувалася хроніками «Української правди» за всі дні Майдану 2013–2014 рр. І так для мене поступово відкрився цей пласт новітньої історії.
У вересні 2021 року почалася ескалація війни на сході України. І тоді я сказала собі: «Події 2014 року і початок війни я пропустила, якщо ж зараз станеться ще щось настільки важливе, не маю це проґавити». Єдине, що я вміла професійно — працювати з інформацією, тому в листопаді 2021 року приєдналася до «Армія FM» — мені було важливо допомагати війську бодай у такий спосіб.
Працювати з темою пам’яті я почала вже у 2023 році. Якось в Острозі я почула, як оголосили хвилину мовчання. Це був надзвичайно хвилюючий момент — я вперше в житті побачила, як ціле місто завмерло.
На початку 2024 року я познайомилася з медійницею та військовослужбовицею Іриною Цибух, що вже займалася темою пам’яті. Я розповіла Ірі про своє бачення розвитку культури пам’яті в Україні. Іра сказала, що це дуже класні думки, і показала мені, що за хвилиною мовчання як практикою пам’яті ще величезна площина тем, з якою можна і треба працювати.
Як ти шукала своє місце у професійному середовищі пам’яті?
Я почала з активного вивчення теми пам’яті. Зокрема, досліджувала практику хвилини мовчання й міжнародний досвід її застосування. Потім почала стукати в усі можливі двері — розмовляла і з ветеранською спільнотою, і з Міністерством оборони й іншими державними інституціями. Моя візія включала одразу кілька складників: це була інформаційна кампанія, технічна складова й залучення громадян. І всі, з ким я розмовляла, казали мені: «Катю, так масштабно, як ти хочеш, це ніколи не працюватиме».
Як з’явилася ГО «Вшануй», як ви почали організовувати хвилину мовчання щоранку о 9:00 спершу в Києві, а потім і в інших українських містах?
Ми почали з невеликої команди: крім нас з Ірою, було ще двоє людей.
Спершу просто проводили розмови й публічні виступи. Іра дала кілька інтерв’ю, в яких виклала наше бачення важливості хвилини мовчання й теми пам’яті загалом, прочитала лекцію у Veteran Hub. Потім вона поїхала на ротацію, після якої планувала повернутися до цивільного життя і повноцінно зануритися в роботу з темою пам’яті. На жаль, ця ротація стала для неї останньою — Іра загинула.
Спершу ми розгубилися — проте зібралися й зарухалися далі. Одним з перших важливих кроків стала петиція щодо проведення хвилини мовчання, яку ми подали в КМДА, де виклали своє бачення того, як ця практика пам’яті має бути організована. 1 жовтня 2024 року провели першу акцію «Стою за» — метою було зробити її максимально партисипативною та залучити якнайбільше людей до співтворення. Оголосили її одночасно офлайн (на майдані Незалежності) й онлайн. Повторили цю акцію 6 грудня — тоді до нас приєдналися вже кілька інших міст. З кінця грудня 2024 року проводили щотижневі акції.
Ці перші досвіди дали розуміння, що можемо долучати до нашої практики багатьох людей в інших містах, тож свідомо працювали над розвитком нашого ком’юніті. Сьогодні в цій спільноті дуже різні люди — це і члени родин загиблих героїв, і просто громадяни, що усвідомлюють важливість пам’ятування і хочуть долучитися.
«Пам'ять про військових не може існувати поза участю цієї спільноти»
Якими були твої перші враження про середовище пам’яті, до якого ти потрапила, коли почала працювати з цією темою? І що ти думаєш про взаємини між його ключовими суб’єктами, а також основні виклики та проблематики в спільноті пам’яті?
Моє занурення в професійну спільноту відбувалося поступово, у міру дослідження теми хвилини мовчання. До прикладу, вивчаючи кейс того, як цю практику впроваджено у Вінниці, я замислилася, а хто це взагалі робить? Так поступово зрозуміла, за що в цьому середовищі відповідають органи місцевої влади, за що державні інституції, як-от Український інститут національної пам’яті чи Міністерство громад та територій, а що роблять експертне поле й незалежні організації. Ми почали вибудовувати інституційні зв’язки — до прикладу, з Міністерством громад та територій розробили дорожню карту для хвилини мовчання, яку розіслали по різних містах і громадах.
Я також швидко зрозуміла, що, крім державних інституцій, у цьому полі є низка дуже потужних громадських організацій, що закривають багато задач, з якими держава не змогла б дати ради самотужки. Серед них я виділила б платформу пам’яті «Меморіал» та інституцію «Минуле / Майбутнє / Мистецтво».
Також важливим стекйхолдером середовища пам’яті є родини загиблих. У них дуже потужний запит на пам'ятування про їхніх близьких, проте часом їм бракує знань з цієї теми. Тож дуже важлива фасилітація та комунікація з боку фахівців середовища пам’яті.
Загалом професійне поле роботи з пам’яттю дуже активно розвивається в останні роки. Чого мені бракує, то це консолідації. Було б чудово, якби нам вийшло зібратися за умовним круглим столом, розподілити ключові задачі й подумати про те, як ми можемо підсилити одне одного заради спільної мети. Я розумію, що це звучить дещо утопічно. Проте країна від цього лише виграла б.
Питання не в утопічності такого бачення, а в тому, за яких умов це стало б можливим. Вочевидь, для цього щонайменше потрібні бажання й готовність усіх сторін процесу. Наприклад, аби держава в особі УІНП була готова віддавати належне громадським організаціям, що працюють з темою пам’яті, а не прагнула лише керувати процесом.
Ти права, для цього справді потрібна ціла низка умов: від політичної волі держави до готовності домовлятися та співдіяти. Наразі не виглядає, що ми вже там. Наприклад, держава не виявляє помітного інтересу до такої розмови із середовищем. Що з цим робити? Спільнота пам’яті з громадських організацій, окремих експертів і всіх зацікавлених у розвитку теми пам’яті може починати провадити цю розмову хоча б на локальному рівні — у місцевих громадах, з якими ми працюємо.
Не менш важливо залучати до цього процесу також спільноту військових. Тому що пам'ять про військовослужбовців і ветеранів не може витворюватись окремо від них і поза їхньою участю. Це сьогодні не якась окрема бульбашка — це повноцінний зріз суспільства. З ними треба працювати: пояснювати, слухати і чути їхню думку. Можливо, багато з них навіть не замислюються, якою може бути пам'ять про цю війну. І саме тому про це важливо говорити. До того ж це може бути важливою мотивацією в їхній військовій роботі. Колись Масі Найєм сказав мені: «Якщо я знаю, йдучи в бій, що в разі моєї загибелі про мене пам’ятатимуть, то мені набагато легше».
Єдине — розмова з військовими має бути не дидактичною, а відкритою та інклюзивною, такою, що спонукає їх ділитися власними думками й досвідами.
ГО «Вшануй» найчастіше асоціюють саме з хвилиною мовчання о 9:00. Які ще проєкти ви реалізуєте і як ти бачиш завдання в середовищі пам’яті на сьогодні?
Ми працюємо з різними практиками пам’яті. Зокрема, одним з ключових фокусів є робота з регіонами. Працюючи з акціями хвилини мовчання на місцях, я бачу потужний запит як від наших координаторів, так і від аудиторії. І це, звісно, спонукає нас із командою постійно думати, що ще корисного ми можемо зробити.
Окрім того, працюємо над документом-опорою для загальноосвітніх шкіл, що міг би стати підказкою, як розмовляти з дітьми й родинами з дітьми на тему пам’яті, особистої втрати і досвідів війни. Як спілкуватися, як долати складні моменти, як соціалізувати дитину після втрати тощо. Ми вже опитали дітей різного віку. Один з головних інсайтів з відповідей: діти не сприймають офіційних заходів пам’яті з пафосними промовами. Натомість у них дуже потужний запит на чесність і відкритість.
Також у нас є проєкт «Поміж нас», що відбувається в Києві, Харкові, Миколаєві, Полтаві та ще низці міст. Це пам'ятні таблички на спинках лавок з написом: «Тут міг/могла сидіти той/та, хто віддав/ла своє життя за незалежність», така собі інтимна практика пам’яті, що працює в публічному просторі міста.
Ще одна тема, над якою я зараз багато думаю — це ритуал прощання з прапором. Йдеться, зокрема, про прапори на могилах військових, що відслужили своє і вже потребують заміни через зношеність. Дехто підкопує їх біля могил, хтось забирає на пам'ять. Але я, на жаль, бачила вдосталь прапорів і просто обабіч дороги чи на смітнику — і так точно не має бути. Мені хотілося б, аби практика прощання з прапором була більш продуманою та ціннісною.
«Пам'ять ніколи не існує у вакуумі — це завжди про людей, які щось роблять»
Якщо вже заговорили про важливість ритуалу: ти часто кажеш, що ритуал пам'яті має бути дією. Що ти вкладаєш у це поняття і чому дієвість є визначальною ознакою практик пам'яті?
Пам'ять — це справді дія. Якщо ти припиняєш практикувати пам'ять, ти випадаєш з цього контексту. Пам'ять ніколи не існує у вакуумі — це завжди про людей, які щось роблять, діють і через це утривалюють пам'ять про тих, кого вже немає. Саме тому важливо діяти, говорити, спілкуватися, практикувати тощо.
Під час хвилини мовчання ми також завжди наголошуємо на тому, що тут немає якоїсь єдино правильної дії. Доки триває ця хвилина, ви можете робити будь-що: стояти, сидіти, згадувати когось. Навіть якщо ви просто зупинитеся на цю хвилину і подумаєте про щось важливе для вас, це вже буде цінною дією. І навіть ця маленька практика вже є дуже діяльним способом вшанування.
Для українців щоденна хвилина мовчання стала універсальним способом вшановувати пам'ять про загиблих. Ми можемо думати про знайомих чи близьких нам людей, що загинули, можемо подумки називати імена. Можемо думати про живих дорогих нам людей, про те, куди сьогодні варто задонатити, кого підтримати і взагалі що цінного кожен може зробити для країни. Це може бути хвилина честі, хвилина гідності, хвилина пам’яті — кожен може закласти в це власні сенси, важливі для нього, які зроблять цю практику більш цінною та усвідомленою.
Але нічого з цього не станеться без початкової дії — зупинитися під час хвилини мовчання і подумати про щось важливе. Саме тому пам'ять — це завжди дія, і саме наші щоденні зусилля живлять і зміцнюють її.
За роки повномасштабної війни витворюють багато нових практик пам’яті. У чому особливість їхньої появи саме під час активної фази війни? Міжнародний досвід — до прикладу, після Другої світової — дещо інший.
На жаль, радянська реальність лишила величезний відбиток на наших поведінкових патернах. І, звісно, той факт, що досвіди Другої світової довгий час системно замовчували, має свої наслідки. І навіть після того День перемоги відзначали так, як це артикулювала держава — з усім цим «побєдобєсієм» і т.д. І саме тому наші сучасні практики пам’яті — це своєрідний спосіб суспільства сигналізувати ворогу, що це наші досвіди і ви їх у нас не відберете. Ми будемо про них пам’ятати. Це наш спосіб заявити свої права на власний ментальний простір, власну історію і власний шлях. Це про усвідомлення цінності власного вибору.
Ти знаєш, я думаю, що це направду історія про значно довший таймлайн, ніж радянський період. Це про довгу історію підрізання українського коріння, позбавлення мови, культури, історії. Про перервану родинну історію та суспільну пам'ять як спосіб упокорення. Нинішня ж війна створила потужний запит на ці речі як спосіб підсилитися через самоусвідомлення.
Я погоджуюся, так і є.
«Індивідуальний вимір пам’яті — це те, як кожен може бути для інших і прикладом пам’ятання, і підтримкою на цьому шляху»
Як розвивається після 2022 року культура пам'яті в Україні і якою є роль інституцій, що працюють у цьому полі, а також суспільства та держави? Чи ми поступово перетворюємося на суспільство, для якого пам'ять стає вагомою та важливою частиною повсякдення?
Я тут говорила б трохи ширше, ніж про час після 2022 року. Адже тоді, на мою думку, вже було трохи запізно починати працювати із суспільною культурою пам’яті, навіть у контексті російсько-української війни, що на той момент тривала вже вісім років. Проте відчуття, що щось відбувається запізно, часом акумулює бажання прискоритись і зробити те, що варто було зробити раніше. Так, ми, можливо, пропустили перші роки поховань військових, перші практики вшанування тощо, проте саме це є однією з причин, чому зараз ми рухаємося так швидко.
З іншого боку, часом все ще є відчуття, що ми йдемо старою стежкою. Але в міру цього руху вперед нам відкривається новий шлях. Те, як нас учили пам’ятати колись, перестає домінувати над нами, і натомість ми вже можемо витворити новий спосіб пам’ятати про важливі для нас події та досвіди. Зокрема, ми потроху вчимося дивитись на смерть не лише як невідворотну втрату і привід для горювання, але і як на спосіб через пам’ятання про людину продовжувати її справи, мрії та цінності.
І саме тому я хотіла б поговорити з тобою про те, що я називаю індивідуальним виміром пам'яті. Про тих, хто на персональному рівні докладається до розвитку середовища пам'яті: через особисту втрату, через власну професійну практику тощо. Тобто про людей, що є прикладами того, чому практикувати пам'ять важливо. Що ти думаєш про важливість персонального виміру пам'яті для розвитку культури пам'яті?
Я думаю, що цей індивідуальний вимір пам’яті, цей персональний складник — саме те, що може показати і суспільству, і державі, якою може бути наша суспільна пам'ять, як ми можемо її проживати кожного дня на особистому рівні. Як ми можемо взаємодіяти з нею так, аби вона відчувалася справді живою та такою, що відгукується до кожного.
Пам’ятаю, як після ЧекаFest, який ми організували в пам'ять про Іру Цибух, до її мами, пані Оксани, підійшла знайома, що втратила сина ще у 2015 році, і сказала, що це була дуже гарна подія і вони з родиною також захотіли організувати фестиваль у пам'ять про сина. І це дуже простий, але потужний приклад того, як працює цей індивідуальний вимір пам’яті і як кожен може бути для інших і прикладом пам’ятання про дорогих нам людей, і підтримкою на цьому шляху.
Що для тебе пам'ять сьогодні? І якою ти хотіла б бачити культуру пам’яті в Україні?
Для мене культура пам’яті — це про вишиванку і про те, коли ми її надягаємо. Це про різдвяний вертеп і ходу із зірками. Це про українську їжу і родинний рецепт борщу. Це про те, як ми вітаємось і прощаємося. Про те, як ми живемо та співіснуємо з іншими людьми.
Зараз ми часто думаємо про культуру пам’яті у вимірі війни, у вимірі сьогодення. Але для мене це і про минуле, і зокрема про те, як ми пам’ятаємо про тих, хто загинув, захищаючи Україну, але водночас і про майбутнє. Про те, як ми будемо жити після завершення війни. Про те, як запам’ятаємо досвід ветеранів цієї війни та її свідків. Про те, з чим ми вийдемо з цієї війни: чи будемо згадувати її як жах, що врешті позаду, чи житимемо в очікуванні нової її фази, з військовими підприємствами та розумінням, що живемо в міжвоєнний період — між війною і війною.
Я багато думаю про це майбутнє і як ми будемо далі будувати своє життя. І чи зуміємо не наступити на старі граблі. І культура пам’яті для мене саме про це — як досвід, що вже відбувся і відбувається, може допомогти збудувати краще майбутнє.