Про спроби держави (на жаль, досить недолугі) втягнути питання української ідентичності в публічний дискурс і зробити з нього важіль впливу на суспільну свідомість і частину державних наративів у культурній спільноті активно говорять уже кілька років.
Питань тут справді багато. До прикладу, чому в Україні, котра після Революції гідності остаточно відійшла від ідеї етнічної нації до ідеї нації політичної, українська ідентичність в оптиці держави неодмінно мусить бути з означенням «національна»? Або ж як влада планує «витворювати» те, що давно існує — самоусвідомлення українців як частини політичної нації? І що взагалі держава розуміє під українською ідентичністю? Адже багаторазове повторення цього словосполучення майже не проливає світло на реальне державницьке бачення цієї ідеї (і це дуже нагадує випадок з іншою тезою — «про культуру як чинник національної безпеки», яку чиновники повторюють, немов мантру, але чомусь ніколи не пояснюють, що саме це означає).
Якщо на мить лишити ці важливі запитання за дужками і повернутися до вже згаданої постанови про схвалення Стратегії утвердження української ідентичності детальніше, то можна побачити наступне. Згідно з документом, «розвиток національної свідомості суспільства повинен забезпечуватися на основі суспільно-державних (національних) цінностей (самобутність, воля, соборність, гідність), на прикладах героїчної боротьби українського народу за утвердження суверенітету власної держави, ідеалів свободи, соборності, поваги до Конституції і законів України, соціальної активності та відповідальності за доручені державні та громадські справи, готовності до виконання обов’язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України».
Основними ж складниками державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності називають «національно-патріотичне виховання, військово-патріотичне виховання, громадянську освіту».
Завданнями операційного плану цієї стратегії на 2023–2055 рр. визначили формування патріотичної свідомості, поваги до державних символів, національних цінностей України, державної мови як національної цінності, оборонної свідомості та громадянської стійкості, сприяння поширенню українськомовного інформаційного та культурного продукту, популяризація історії України, захист культурної спадщини, та — вишенька на торті — власне формування та збереження української національної ідентичності.
Здавалося б, усе чудово: тут тобі і повага до державних символів, і формування громадянської стійкості, і захист культурної спадщини, що чекала на це довгі роки. Проте диявол завжди криється в деталях, і між рядків цього документа проступає, що держава на законодавчому рівні фактично розглядає ідентичність як щось, що можна зліпити, як коника з пластиліну — просто за бажанням або з міркувань політичної доцільності.
Так, на вже згаданому минулорічному засіданні Координаційної ради з питань утвердження української національної та громадянської ідентичності її співголова, заступниця Офісу Президента Олена Ковальська не лише звітувала про ухвалення Закону «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» (минулоріч ухвалили його останню редакцію), але й артикулювала намір держави зібрати під єдиною парасолькою (в тому числі і на рівні нормативних документів) усе, що пов’язано з темами ідентичності, самовизначення, національної пам’яті тощо.
Міністерка ж культури та віцепрем’єрка з гуманітарної політики Тетяна Бережна, що співголовувала на тому засіданні, підтвердила цю інтенцію, зокрема, заявила, що «через мистецтво, традиції, історичну спадщину та сучасний контент ми формуємо спільні сенси. Тепер настала черга об’єднати все це у спільну політику та план дій».
Якщо плани держави на «сучасний контент» можна зрозуміти, зокрема і запуск програми «Тисячовесна», що встигла наробити галасу ще до свого офіційного запуску (нагадаємо, левову частку бюджету проєкту — рекордні для української культурної сфери 4 млрд грн — з’їсть аудіовізуальний сектор — виробництво кіно- та серіальних продуктів), то нинішнє ухвалення ВР подання щодо року української ідентичності (за відповідний депутатський запит проголосували 226 нардепів) можна інтерпретувати саме як черговий крок держави зібрати під цю спільну парасольку все, що пов'язане з темою громадянської ідентичності.
Про деталі року національно ідентичності наразі відомо небагато, відтак запитань тут більше, ніж відповідей. Згідно з офіційною інформацією, ця ініціатива має посилити самосвідомість, культуру та громадянську єдність українців, що є ключовим для зміцнення держави. Мета проєкту — «зміцнити національну та громадянську ідентичність, яка базується на культурі, мові й цінностях. В умовах викликів важливо усвідомлювати себе частиною великої спільноти, формуючи емоційний зв'язок з традиціями та державою».
Які конкретно події та заходи відбуватимуться в межах цієї ініціативи, наразі невідомо. Згідно з офіційними повідомленнями, «планують культурні, освітні та інформаційні проєкти, спрямовані на виховання патріотизму та усвідомлення приналежності до Української держави».
Попри те, що це рішення має символічний, а не законодавчий характер і «спрямоване на консолідацію суспільства в умовах війни та внутрішніх політичних викликів», воно чіткий маркер зацікавленості держави в системній роботі, так би мовити, з настроями та думками суспільства.
Серед публічних осіб, що адвокатують тему року національної ідентичності, голова наглядової ради Українського культурного фонду, професорка КНУ ім. Шевченка Наталія Кривда. «Ця ідея народилася в середовищі громадських активістів та освітян і з часом отримала підтримку експертної спільноти, платформи IDEM, Міністерства молоді і спорту та народних обранців. Я дуже радію, що національна ідентичність виходить за межі академічних обговорень і визнається ключовим фактором національної безпеки. Тепер важливо, щоб це було не лише рішення, а жива практика нашого щоденного життя. І наше спільне завдання — наповнити його змістом і конкретною роботою! Далі буде!» — прокоментувала ухвалення цього рішення у своїх соціальних мережах Наталія Кривда.
Що саме на рівні «не лише рішення, а й практики» передбачає запровадження року національної ідентичності, достеменно незрозуміло. Але з досвіду попередніх кроків влади в цьому напрямку можна передбачити, що програма заходів у межах ініціативи включатиме різноманітні дискусійні та «стратегічно-сесійні» події, а також круглі і не дуже столи, де спікери різної компетентності намагатимуться винайти велосипед, тобто «утвердити національну ідентичність». Якщо ж ініціатива не має міжнародного донора, як-от «Тисячовесна», то, найімовірніше, все це відбудеться ще й коштом платників податків.
Питання, до чого ця діяльність буде ближчою — до спроб осмислити, як змінюється суспільна свідомість українців під час великої війни, чи до намагань «витворити» ідентичність — залишається риторичним.
Проте сама думка про те, що ідентичність можна «наговорити» під час круглих столів, а згодом презентувати це суспільству як готовий продукт, може бути надзвичайно шкідливим вірусом, який легко здатні підхопити українські чиновники всіх рівнів. Адже думка ця зваблива настільки ж, наскільки й згубна: по-перше, це дуже спрощений погляд на світ, коли замість шукати спільні знаменники та відповіді на складні запитання їх намагаються просто придумати, сконструювати. По-друге, ідея впливу держави на самовизначення громадян через культуру, науку, історію, пам'ять тощо може здаватися такою, що відкриває майже безмежні можливості для впливу на їхню свідомість, переконання, цінності, електоральні вподобання. Спокусливо, хіба ні?
Ідентичність настільки всеохопна й водночас не намацальна тема, що в неї можна упакувати буквально все, що завгодно. Проте водночас вона надзвичайно сенситивна, і спроба інструменталізувати її або просто нефаховий підхід до неї можуть наробити великої шкоди.
З одного боку, неприхована інтенція держави сформувати єдину систему з таких чутливих тем, як культура, історія, національна пам’ять та ідентичність, нагадує «план керувати світом, не привертаючи уваги санітарів». Так, робота з подібними сенсами (навіть з маніпулятивною метою) — це справді рівень майстерних нейрохірургічних операцій, просто напнути лікарський халат чи вивчити кілька медичних термінів тут не вийде. З іншого боку, це може бути значно небезпечніше, аніж видається. Такі «лікарі» здатні наробити чималої шкоди, якщо пустити їх до реальних пацієнтів чи дозволити керувати цілою сферою. Тож не варто думати, що вигадування чиновниками велосипеда під час круглих столів про ідентичність є безпечною забавкою. Адже проїхатися на цьому ровері невдовзі запропонують кожному з нас.
Цей текст створено за сприяння рекламно-комунікаційної групи Havas Village.