Цьогоріч у конкурсі WPP брали участь 3747 фотографів, що надіслали 57376 фотографій зі 141 країни. Світлинярі з шести регіонів (Африка, Європа, Північна/Центральна Америка, Південна Америка, Південно-Східна Азія/Океанія, Західна, Центральна і Південна Азія) змагалися у трьох категоріях: Singles (одне фото), Stories (історії/серії знімків), Long-Term Projects (довгострокові проєкти). Регіональні переможці отримають 1000 євро, набір техніки, участь у виставці та публікацію в щорічному альманасі. Невдовзі, 23 квітня, журі оголосить всесвітних лавреатів (категорії «Фотографія року» та «Історія року»); тут приз становить 10000 євро плюс камера. У 2023 році приз «Фотографія року» отримав українець Євген Малолєтка за знімок вагітної Ірини Калініної, яку виносять з пологового будинку в Маріуполі після російського авіаудару — жінка згодом померла. Журі наголосило, що фото «досконало передає людські страждання від вторгнення Росії».
Розмовляючи про цьогорічних фіналістів, варто враховувати специфіку World Press Photo. Це репортажна зйомка, яка стосується найзлободенніших проблем. Мистецькі пошуки і формальні експерименти не на першому місці. Тематика майже незмінна: війни, соціальна й гендерна нерівність, екологічні проблеми й наслідки глобального потепління, захист дітей, охорона здоровʼя, піклування про немічних, старих, людей з інвалідностями.
Звісно, найбільше нас цікавить висвітлення війни в Україні. Тут є чому потішитись: Євген Малолєтка знову вийшов у фінал з роботою «Російська атака на Київ» у категорії «Одне фото». Зробив його 24 квітня минулого року, коли Росія здійснила один з найсмертоносніших нападів на Київ: убивши 13 людей і поранив 90. На знімку Євгена — 65-річна Валерія Синюк, закривавлена, в почасти розідраному одязі, в стані шоку, сидить під стіною свого пошкодженого будинку. Вона спала, коли російська ракета вдарила по сусідній будівлі. Поруч з Валерією стоять працівниця ДСНС і поліцейський.
Коли це фото опублікували вперше, частина авдиторії критикувала автора — мовляв, показувати такі ситуації неетично; проте ясно, що тут немає жодної неповаги до жертви обстрілу, а, навпаки, співпереживання, і це фото точно передає жах російського терору, що триває вже пʼятий рік.
У категорії «Історії» в лідери вийшов цикл кореспондента The New York Times Девіда Гуттенфельдера «Війни дронів», присвячений ролі БпЛА в російсько-українській війні. Тут є наш воїн, що споряджає вибухівкою FPV, інший солдат, що стежить за небом з пікапа з кулеметом, палаючий будинок, підпалений російським дроном, цех для збірки «пташок» (усі робітники в балаклавах), військовослужбовці, що затягують вулицю антидороновою сіткою. А найпронизливіше фото — молода одеситка на імʼя Юлія Васякіна обіймає свого коня, убитого ударом «Шахеда». Знов-таки, не треба жодних пояснень: від російських горлорізів страждають і люди, і тварини.
Доволі несподівано наша війна зʼявляється в регіоні «Західна, Центральна і Південна Азія» серед довгострокових проєктів. Дієго Ібарра Санчес складає серію «Викрадена освіта» знімками з кризових територій, де загрожені школи, університети, дитячі садки: Сирія, Афганістан, Ірак; є й Україна. На одній світлині 16-річна житомирянка Дарія Кеченовська стоїть посеред свого ліцею, зруйнованого ракетним ударом. Дівчина хоче піти у військо, щоб захищати країну. На другому фото — солдат з батальйону «Арес» 129 бригади територіальної оборони дивиться з вікна дитячого садка на південний фронт у Донецькій області. Надто багато садків і шкіл опинилися на лінії вогню.
Той модус актуальності, в якому існує конкурс, викликав обґрунтовані побоювання, що нашу війну затьмарить, наприклад, конфлікт у Газі, який був темою № 1 у світових медіа останні два роки. У підсумку маємо дві згадки. «Надзвичайна допомога в Газі» Сабера Нуральдіна (EPA Images), категорія Singles — юрба обліпила вантажівку з гуманітаркою, і в «Історіях» серія Сахера Альгорри «Свідчення Гази» для The New York Times — низка емоційних знімків з вибухами, загиблими, роздачею їжі, зі схудлими дітьми. Можна було б, звісно, спитати, де світлини жертв терактів ХАМАСу, але достатньо вже того, що журі таки уникає тотальної переваги однієї теми.
Звісно, як будь-який великий конкурс, WPP стикається зі скандалами. Не обійшлося і без Росії: у 2024-му в журі брала участь російська фотографиня Марія Гельман, проти чого виступила Українська асоціація фотографів (UAPF), а торік узагалі вперше після початку повномасштабного вторгнення росіяни опинилися серед переможців. Михайло Терещенко, кореспондент пропагандистського агентства ТАСС, переміг у категорії «Історії» з циклом «Протести в Грузії» — іронічно, то були протести проти Росії. Причому Терещенко навіть не так званий «хороший русскій» — він свого часу фотографував знищення Маріуполя, називаючи це «звільненням». Організатори конкурсу відкликали запрошення Терещенка на церемонію нагородження в Амстердамі, однак лишили його серед переможців.
Якщо брати інші глобальні мотиви, то можна помітити, що одразу кілька авторів, незалежно одне від одного, зафіксували вихід на політичну арену покоління зумерів — народжені з 1997-го по 2012 рік, ці молоді люди виросли з інтернетом і смартфонами. «Повстання покоління Z у Непалі» Нарендри Срестхи (Непал, EPA) в категорії Singles — ефектна пожежа урядового комплексу в столиці Катманду, розлючені маніфестанти підвалили її після заборони соцмереж і вбивства кількох протестувальників. Ті заворушення призвели до зміни влади. Серія Луїса Тато (Іспанія, AFP) «Протести зумерів у Мадагаскарі» так само схопила момент прямої демократії восени минулого року, коли молодь скинула президента країни, звинувачуваного в корупції та авторитаризмі. Алекс Кент з The New York Times переміг у категорії Singles з фото «Пропалестинські протести в Колумбійському університеті» — виразною світлиною активістки зі спини, з акцентом на звʼязаних руках, а «Портлендські протести проти ICE» Яна Зоннемаєра (США) у тій самій категорії за візуальною насиченістю нагадують справжнє живописне батальне полотно.
Кліматичні зміни й погана екологія — це рефрен сучасного фоторепортажу — представлені найрізноманітніше. Найяскравіша, достоту сюрреалістична серія (в номінації «Історії») — «Весілля в повінь» Аарона Фавіли (Філіппіни, Associated Press) — пишна весільна церемонія в підтопленому через тайфун католицькому соборі, коли всі, від молодят до гостей, стоять мало не по коліна у воді. У «Спаленій землі» (Брайс Лоренцо, EFE, категорія «Історії») мешканці іспанської Галісії безнадійно борються з лісовою пожежею; в «Останніх мисливцях за дельфінами» Метью Абботта (The New York Times, «Історії») спостерігає за поселенням рибалок одного з Соломонових островів, який скоро зникне під водою через підйом рівня океану внаслідок глобального потепління; в чорно-білому «Місячному пилу» (Мохамед Махді, Єгипет, довготермінові проєкти) відображена боротьба громади за компенсації від власників сусіднього цементного заводу, що наповнює їхні будинки токсичним пилом; «Коли падають велетні» Халдена Крога для Daily Mail (одне фото) — розстріл родини слонів у Зімбабве. Так чи інак, журі відкидає те, що можна назвати «порнографією катастроф», віддаючи перевагу авторам, що показують зміни клімату очима людей, на яких ці зміни впливають безпосередньо.
Гендерна тематика представлена кількома потужними роботами. У першу чергу хочеться виділити «Суд жінок ачі» («Одна фотографія», Віктор Дж. Блу, журнал The New York Times) — дуже виразний чорно-білий знімок групи маянських жінок народу ачі у Гватемалі, які нарешті домоглися правосуддя щодо чоловіків, які їх зґвалтували. Протилежна за настроєм серія Шанталь Пінзі (Panos Pictures) «Фаріса́т: Доньки пороху» («Історії»). Пінзі сфотографувала жіночу трупу тбуріді (марокканська кінна вистава, традиція якої сягає XVI століття). У тбуріді трупи з 15–25 вершників скачуть синхронно і стріляють з гвинтівок, відтворюючи хореографію стародавніх військових парадів. Тривалий час це була суто чоловіча вистава; однак віднедавна туди допустили жінок. Шанталь показує їхні виступи як свято рівності й самореалізації.
Контрапункт до виру конфліктів і звершень — стримані, камерні роботи, радше екзистенційні, ніж злободенні. У цьому сенсі глибоко символічним є «Соціальний робот Емма» Паули Горнікель (Німеччина), переможець серед Singles для Європи: літня жінка сидить у кріслі навпроти маленького гуманоїдного робота. Ця машина — єдина співрозмовниця і компаньйонка глибоко самотньої фрау Вальтрауд. Просте фото поєднує ШІ, старіння й самотність. Не надто гучна робота, але, доводиться визнати, пророча.
Це далеко не всі переможці конкурсу. Але тенденції World Press Photo описані праці відображають доволі точно. Бо якщо, зокрема, 2023 рік, коли перемогло фото Малолєтки, був присвяченим Україні, то зараз увага журі розподілена між темами соціальних конфліктів, міграції, кліматичної кризи і реалізації протестного потенціалу нового покоління. Географія WPP розширилась, і ні в кого немає «монополії на страждання», а в об’єктив усе частіше потрапляють спільноти, в яких раніше взагалі не було шансів бодай якось заявити про себе світові.
Звісно, виникає питання, чи хоче все це бачити сам світ? World Press Photo виник 1955 року в цілковито інакшій реальності — без інтернету, з великим впливом друкованої преси. Зараз, серед девʼятого валу онлайн-зображень, може здатися, що такий формат приречений. Однак репортажна фотографія як жанр існуватиме завжди — доки людство створюватиме нові й нові конфлікти всередині себе і з природою.
Нагорода World Press Photo вагомо підвищує рейтинг фотографа в професійному середовищі, і виставки лавреатів щороку відвідують мільйони людей. Наскільки б масштабно не впливала мережа на уми, сам феномен фотографії як миті, в якій через драму однієї людини постає драма людства, не зникне ніколи. А фотографи World Press Photo дуже добре — краще за тих, хто працює в безпечніших жанрах — знають, як передати цю вічну трагікомедію людського буття, як розповісти цілу історію обмеженою кількістю кадрів, ба навіть одним кадром.
Цей текст створено за сприяння рекламно-комунікаційної групи Havas Village.