Кураторський проєкт для виставки в Польщі про Крим, яку задумав Український інститут, запропонувала Платформа культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво. У вступному слові куратори закликають подивитися на Крим не тільки як на південь, а й як на північ. Цю перестановку звичних асоціацій вони вже відпрацювали у 2024-му на Першій Мальтійській бієнале, де говорили про Одесу не як про південь колишньої Російської імперії, а як про північ Середземномор'я. А втім, якщо в контексті бієнале, що тримає у фокусі країни Середземноморського регіону, це позиціонування є цілком органічним, то у розмові між українськими художниками та польськими глядачами це зміщення координат працює більш умоглядно, адже для обох країн Крим є географічним півднем незалежно від колишньої імперської логіки.
Експозиція 12 робіт займає п'ять кімнат артцентру. Третина представлених артоб’єктів містить відео; на додачу є відеоексплейнер (стейтмент) кураторської групи та кінетична скульптура — рухливі медіа тут перемішані зі статичними (графіка, живопис, фотографія), і ця комбінація робить експозицію доволі динамічною.
Значну частину виставки куратори відвели темі кримських татар, про яку говорять художники і художниці з кримськотатарським корінням. Природно, їхні роботи просякнуті мотивами втраченого дому. Цілу стіну однієї кімнати займає відеодокументація нового перформансу Халіла Халілова та Влодка Кауфмана: ми бачимо, як художники розгортають і згортають смуги руберойду, що імітують килимові доріжки на сходах Замку Уяздовського. «Руберойд — дуже холодний, жорсткий, токсичний матеріал, — пояснює Халілов, — але він постійно супроводжував кримських татар на шляхах їхньої депортації і дарував тепло». Поміж стрічками руберойду сходами мандрує перекотиполе, розсипаючи гілки. Киримли називають цю степову рослину biñ baş, «тисяча голів» — прозора метафора народу, відірваного від коренів. Ця робота продовжує серію «кримських» перформансів Халілова та Кауфмана; наступний вони запланували на 16 квітня, напередодні річниці депортації, теж у просторі артцентру «Замок Уяздовський».
Друга (і остання) робота, створена спеціально для цієї виставки — інсталяція Севілі Наріман-кизи -lar. У кримськотатарській мові це закінчення означає множину. На тлі чорно-білого малюнка на стіні, що імітує фотошпалери «квітучого Криму», художниця розміщує три прозорі рожеві панелі, на кожній — бляклі малюнки, що зображають будівлю, дерева, обличчя. У їхній основі ракушнякові цеглини, з яких зводили помешкання татари, що поверталися в Крим у 1990-х. Це коментар про колажність пам’яті та забування як її неуникну частину.
Свого часу Севіля Наріман-кизи вчилася у студії El-Cheber Рустема Скибіна — він є ланкою, що поєднує покоління депортованих кримськотатарських митців з наступними поколіннями. На виставці представлена робота Рустема Скибіна «Кримськотатарська військова айдентика» — 12 шевронів з орнаментами, які Скибін зафіксував після консультацій з фахівцями, що спеціалізуються на воєнній історії Кримського ханства. Це не перший випадок художнього звернення до теми військових знаків розрізнення: наприклад, Євген Равський створив символіку для бригади, в якій служить, на основі історичної геральдики. За словами кураторів, деякі військові ЗСУ носять шеврони Скибіна — аби підкреслити особливе ставлення до звільнення Криму від окупантів.
Інсталяцію Еміне Зіятдін «Я — донька свого батька» кияни могли бачити минулої осені в галереї Garage 33. Вона складається з видрукуваних на тканині фото; найдавніше — 1914 року, із сімейного архіву; найновіше — 2020-го, його зробила авторка. Між тканинами — екран з обличчям художниці; на фоні води вона розповідає: «Я — донька степу». Відсутній батько постає тут символом травми родини художниці та народу загалом.
Серія картин Ельміри Шемседінової «Напружений горизонт» — це напівабстрактні, майже монохромні морські пейзажі, виконані олією, що імітує ефект акварелі. Цю серію художниця створила у 2022–2023 роках як спогад про ті етюди, які малювала на кримському узбережжі до 2014-го. Позбавлені деталізації та кольорів, роботи постають як бліда пам’ять про втрачені місця.
Слід зазначити, що роботи, створені художниками з кримськотатарським корінням, не виокремлені на виставці в особливий кластер, а перемішані з творами інших авторів, які народилися в Криму або мають тісний зв’язок з півостровом. Куратори не екзотизують голоси кримськотатарських художників і не протиставляють решті — утім різниця у сприйнятті Криму між цими групами очевидна.
Офорт Павла Макова «Сімферопольський пейзаж» — найстаріша робота на виставці. Маков створив її у 1988-му, ще під час СРСР. Дослідження міста є однією з ключових тем творчості Макова, і найчастіше він звертається до Харкова (місто ХА), який став головним місцем у житті художника. Однак Крим також міцно пов’язаний з його біографією: він жив у Сімферополі у 1970–1979-х (навчався у Кримському художньому училищі), потім у 1986–1988-х. Це місто постає в його офорті в образі брейгелівської Вавилонської вежі — символу культурної різноманітності й непорозуміння, — зібраної з дрібних деталей і символів, пов’язаних з Кримом.
Ще одна робота художника з покоління, яке формувалося ще в СРСР, — «Гурзуф.07» Олега Тістола. Трафаретне зображення пальми є одним з найупізнаваніших «знаків» цього митця (досліджуючи сучасні міфи, він навіть називав пальму національним деревом України). Це також символ Криму курортного — пальму завезли на півострів лише в кінці XIX ст., і вона росте лише на його південному узбережжі, де зосереджені найпопулярніші місця відпочинку. На виставці представили роботу із серії «ЮБК», полотно якої імітує бланк заяви на участь у фестивалі «Меморіал Куїнджі» — це був конкурс пейзажистів, який проводили в Маріуполі. Нині ім’я Куїнджі, який створив десятки видатних пейзажів Криму, асоціюємо перш за все зі злочинами російських військ (пограбуванням музею Куїнджі та руйнуванням пам’ятника митцю в Маріуполі), тож стара робота Тістола отримує нині новий пласт значень.
Картину «Чорне море» Романа Михайлова куратори також пропонують сприймати як політичне висловлювання. Якщо розглядати це абстрактне полотно як фігуратив, то чорне тут і небо, і море, а лінія посередині — умовний горизонт — відділяє чорне від ще чорнішого. Художник працює над серією «Чорне море» з 2014-го, найвідомішою з неї є, мабуть, інсталяція «Тіні» — чорні силуети військових кораблів, вирізані з обгорілого дерева.
Лінія горизонту важлива і для серії пейзажів «Моє море» Олексія Борисова, яка займає три стіни однієї виставкової кімнати. Він також працює над нею з 2014-го, коли припинив їздити до Криму через анексію. Тут є ідилічні спогади про кримські пляжі, є зелені чоловічки, є заклики повернути Крим. Різні за розмірами й темами роботи об’єднує єдина лінія горизонту і повторювані, як мантра, написи «Моє Море», «Мій Крим».
Навпроти — інсталяція Юрія Єфанова зі складною назвою «Я дивився на синусоїдний рух блакитних електронних хвиль, допоки не відчув їх запах». Художник народився в Криму, зараз живе у Парижі. Інсталяція містить анімаційну частину, що імітує табір «Артек» у Гурзуфі, де відбувається змагання зі стрибків у воду. Дія розгортається після звільнення Криму — за словами Єфанова, він мріє провести такий «фестиваль стрибків». Це єдина робота на виставці, яка, хай побіжно, згадує про потребу комунікувати з людьми, що опинилися в окупації і вже більш ніж 10 років є об’єктами російської пропаганди (зокрема і через табір «Артек», що став майданчиком мілітаризовано-ідеологічного виховання). Художник пропонує стрибки у воду як локальну традицію, що створить простір для діалогу.
Інсталяція «Сімеїз» Антона Шебетка звертається до історії квір-спільноти, що згуртувалася навколо нудистського пляжу та нічного клубу «Єжи» в Сімеїзі. Тут є відео, фотографії, зін, які можна роздивлятися, сидячи в шезлонгах, ніби на березі моря. Як і Єфанов, Шебетко також мріє повернутися в Крим — разом з Маршем рівності, який там зараз неможливий через гомофобні закони РФ. У його роботі Крим постає територією свободи, втраченим квір-парадизом.
Завершує експозицію кінетична скульптура Віталія Кохана «Кипарис». Темна металева піраміда, поєднана гайками, відсилає до ще одного символу туристичного Криму. Скульптура розташована в окремій затемненій кімнаті, вона повільно обертається навколо своєї осі. Останнім часом Кохан активно працює з темою меморіалізації війни і шукає нову мову для неї. Це змушує згадати, що кипарис також є символом скорботи й обов’язковим елементом кримських (і не тільки) некрополів. Зокрема, він частина нещодавно встановленого в Києві Меморіалу пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, створеного за старим проєктом архітектора Ірфана Шемседінова, який мріяв про цей меморіал у Криму. Кипарис Кохана нагадує кипарис Шемседінова. Роботи Ельміри Шемседінової (онуки Ірфана, яка привезла в Київ його напрацювання) розташовані на виставці поруч зі скульптурою Кохана.
***
Образ Криму, витворений виставкою, об’єднують мотиви горизонту, води, моря. Цей колективний образ — це образ втрати. Для когось це втрата дому, родини, коріння, пам’яті; для інших — втрата місця літнього відпочинку, улюблених краєвидів, звичних способів проявляти себе. Це Крим переважно знелюднений і тривожний, хоч і з ностальгійними й оптимістичними нотами в окремих проявах.
Розрахована на закордонну аудиторію і створена на замовлення Українського інституту, ця виставка за призначенням є інструментом культурної дипломатії. І вона добре виконує цю функцію, транслюючи всі правильні наративи: давня історія Криму, що сягає глибше, ніж претензії РФ; репресивна російська присутність, яка виражається через депортації, утиски, мілітарну індоктринацію, яка навіть море перетворює на синонім небезпеки; символічне маркування Криму як території України. Утім глядачці з України важко (та й чи потрібно) перелаштовувати оптику, намагаючись побачити проєкт очима польської публіки. Натомість легко побачити, які теми оминає ця майстерна розповідь про Крим.
У ній Крим проявлений через (трагічне або ідилічне) минуле і (бажане) майбутнє, але не (реальне) сучасне; він постає скоріше як простір і територія, ніж як населення — незручно російськомовне, яке, хай не поголовно, масово раділо приходу Путіна і навряд чи чекає на звільнення від нього. Чи не спрощуємо ми розмову про майбутнє, коли уникаємо питання, чи вважаємо ми всіх цих людей «нашими»? Або розмову про минуле, коли говоримо про злочини росіян, але забуваємо про байдужість українців? На цій виставці легко забути, наприклад, що це громадяни України конфліктували з татарами, які поверталися, через «самозахоплену» землю; що 2014 рік не закрив наглухо кордон з Кримом (це відбулося лише у 2022-му); що прайди досі зустрічають опір в Україні.
Чи потрібні всі ці теми на виставці для закордонної аудиторії? Не впевнена. Але є відчуття, що загалом виставки «на замовлення» втрачають якийсь важливий зв’язок з реальністю; що, пропонуючи послуговуватися різною мовою «для них» і «для нас», ми відчиняємо двері для позиції «не на часі» і так втрачаємо час. Тож образ втрати, який домінує на виставці, виходить далеко за її межі.
***
Паралельно з виставкою «Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим» ЦСМ «Замок Уяздовський» відкрив ще одну, «Цей кіт був намальований під час війни» — це колективна виставка про візуальне зображення різних воєн, яка поєднала польську й українську кураторок (Анна Лазар, Лада Наконечна) і зміксувала українські роботи з творами художників від Німеччини до Мексики. У той самий час в іншому варшавському музеї — Музеї сучасного мистецтва — українське мистецтво можна побачити на виставці «Жіноче питання 1550–2025». Роботи Марії Башкірцевої, Алли Горської, Тетяни Яблонської, Влади Ралко, Kinder Album, Сани Шахмурадової, Лесі Хоменко й інших українських художниць роблять спільне висловлювання разом з творами Артемізії Джентілескі, Софонісби Агніссоли, Анжеліки Кауфман, Тамари Лемпіцької, Фріди Кало, Луїзи Буржуа, Трейсі Емін, Агати Богацької і багатьох інших. Очевидно, польські інституції, принаймні у сфері сучасного мистецтва, мислять Україну частиною спільного культурного простору і включають її митців до складних висловлювань. Можливо, ми теж вже можемо дозволити собі менше обережності у спільних розмовах?
Виставка «Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим» організована платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво на замовлення Українського інституту за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну». Куратор(к)и проєкту — Катерина Семенюк, Оксана Довгополова та Алім Алієв. Виставка триватиме до 28 червня 2026 року.
Цей текст створено за сприяння рекламно-комунікаційної групи Havas Village.