«Бачиш цих 110 людей? Тримай! Вони — твоя рота. Навіть вишкіл вже пройшли!» — урочисто оголосили мені пізніше. Ну а я що? Дають м’яч — пиздяч.
Про те, що саме 47-ма піде в «славетний» контрнаступ, тоді ще ніхто не знав. А коли дізнались, єдине, що я подумав: «Живим я з нього точно не вийду». Я і до того не особливо вірив, що виживу на війні. Задвухсотитись було для мене лише питанням часу.
Прийняти цю думку було легко, бо воювати за свою країну — це брати на себе певну відповідальність, зокрема і за наслідки для власного життя. Тож від участі навіть у такій карколомній двіжусі, як контрнаступ, відмовлятись я не збирався. Та й в принципі не міг, адже якщо ти — командир, то тягни за своїх до кінця. Ти — не британська королева в тронній залі, ти — просто один із товариства, і доля — на всіх одна.
Бути командиром узагалі в чомусь означає бути батьою. Тільки не таким, який сраку за тобою підітре, а таким, який десь вчасно підсрачника дасть, десь увійде у твоє становище, десь вчасно посварить, ну, а десь змусить повчити «домашку».
А домашки в нас — новоствореної бригади — було дохріна і трохи. Причому не тільки в Україні, але і за кордоном. Тільки якщо американські інструктори тебе реально чомусь вчили, то на Рівненському полігоні українські просто беззмістовно зайобували, аби ти пошвидше захотів втекти воювати на фронт — подалі від таких «навчань». Хоча, можливо, в цьому і був глибинний сенс, просто ми його не розуміли.
Та якими б наші навчання не були, а на одних технічних навичках та фізусі в бою далеко не заїдеш. Тут також потрібна яка-не-яка мотивація і знання такмеду. Наявність цих складових у головах моїх солдатів мене як командира роти хвилювала не менше, якщо не більше. Тож цим вже зайобував їх я: увечері міг показати фільм про «Донецький аеропорт», а посеред ночі зайти в бліндаж і кинути світлошумову гранату з криком: «У вас у всіх поранена ліва рука!».
Як реагували хлопці? Матюкалися, але турнікети крутили дай боже! Єдиний у роті, хто, зрештою, не зміг у потрібний момент накинути собі турнік, виявився я. Чому? Бо під час того самого «славетного» контрнаступу вирішив розмінувати собою більше мінних загороджень, ніж американський танк Wisent.
Було 9 червня 2023-го. Ми саме намагались обійти Роботине і Новопрокопівку зі східного флангу, щоб прорватись углиб оборони противника.
Перші 10 хвилин наш план ішов як по маслу, але далі масло закінчилось, почались проблеми з технікою: славетні Bushmaster клинили, і щойно ми перестали бити по москалях у посадках, як москалі з посадок взялись розбирати нас із ПТУРів. Плюс артилерія ворога просто влупила з усього, що у них було тієї ночі на озброєнні.
Bradley не стріляли, арта нас крила, навколо — мінне поле. Добрий вечір. Приїхали. Станція кінцева.
Та яким би поле бою не було, воювати на ньому завжди означає битись не за Україну, а одне за одного. Саме тому дивитись, як наш Bradley, що прямував за пораненими, викочується прямо на міни, я мовчки не міг. Зв’язок лежав, тож довелось просто вистрибнути йому назустріч і махати руками.
Саме в цей момент хтось у сусідній посадці з дуже великокаліберним кулеметом помітив мене. А вже за секунду я помітив свою праву ногу, яка просто бовталась на м’язі.
«Ніфіга собі!» — охрінів я не стільки від болю, скільки від побаченого. А це було пиздець як боляче!
З іншого боку, цей біль ніколи не зрівняється з болем від звістки про загибель побратима чи зраду коханої жінки. Тому коли відлітає нога — це не найстрашніше, що може трапитись у твоєму житті.
Та й у момент, коли вона відлетіла, я був зайнятий трохи іншими думками: як мінімум треба було передати командування боєм, як максимум — вижити. Тож я почав рухатись: спершу стрибав на лівій нозі, але наступив на «Лепесток», відлетів, впав на інший «Лепесток», знову відлетів, а коли нарешті приземлився, побачив ще й свої спалені руки.
«Якщо не здохну, то нарешті відісплюся», — сказав я собі і саме в цей момент помітив неподалік свого побратима Піро.
Ще до початку контрнаступу я попередив хлопців: «Якщо мене поранить, ніяких тирад у стилі Голлівуду: “Брось меня, браток” — не чекайте. Щоб мене витягли, я волатиму так, що перекрикуватиму арту, а у вас порепаються барабанні перетинки!». Власне, десь так і сталось.
«Піро, рятуй!» — закричав я з усіх сил, ну, а він, щоб врятувати мене, побіг просто навпростець по мінному полю. З його боку це була велика хоробрість, хоча, може, і велика дурість. Не знаю.
«Ну, все. Готово!» — відзвітував Піро, докрутивши на мені третій турнік.
«А четвертий де?» — не зрозумів я.
«Так у вас же з собою було тільки три. Свій не дам! Ви нас вчили: свої турнікети на інших у бою не накладати!» — впевнено відрапортував Піро.
«Давай крути четвертий! Потім намародьориш у тих, кому вже не треба!» — пожартував я у відповідь.
Як би там не було, Піро виявився справжнім красунчиком: саме завдяки його блискавичній реакції, правильним діям, самовідданості та хоробрості я фактично телепортувався з поля бою на «велику землю» — до Запоріжжя.