«Слуга народу» вже давно не може самостійно забезпечувати 226 голосів за потрібні законопроєкти і змушена покладатися на ситуативну підтримку інших фракцій і депутатських груп. Протягом 2019-2024 років «Слуги» змогли без підтримки інших політичних сил забезпечити достатню кількість голосів лише 42 рази (2%), причому більшість таких випадків припадає на перші місяці після виборів 2019 року. Фактично це означає, що монобільшість працювала як самодостатній механізм ухвалення рішень дуже недовго. Уже незабаром для підтримки необхідних законів президентській фракції довелося регулярно залучати голоси інших політичних сил.
Щоб зрозуміти, як виглядають фактичні коаліції в парламенті, ми розглянули поведінку депутатів під час голосувань за реформаторські законопроєкти після початку повномасштабної війни.
Рисунок 1. Голосування депутатів за реформи, посесійно
Джерело: поіменне голосування за законопроєкти у Верховній Раді, Індекс реформ
У перші місяці вторгнення Верховна Рада продемонструвала безпрецедентну єдність, коли близько 315 депутатів почали голосувати разом. До цього кластеру входили 215 депутатів «Слуги народу», а також майже повністю групи «Довіра», «Голос», «За майбутнє», «Відновлення України», більшість позафракційних і навіть частина «Батьківщини» та «Європейської солідарності». Це була не політична коаліція, а єднання під час кризи, коли парламенту необхідно було швидко ухвалювати рішення в умовах зовнішньої загрози.
Однак уже до кінця 2022 року стало зрозуміло, що така консолідація була тимчасовою. Парламент почав повертатися до звичної моделі роботи. Аналіз голосувань показує, що у 2022 році депутати фактично розділилися на три великі групи.
Перша — стабільне ядро приблизно зі 110 депутатів, які системно підтримують більшість реформаторських рішень. До нього увійшли переважно представники «Слуги народу» разом із частиною депутатських груп «Довіра» та ПЗЖМ.
Друга — велика група ситуативних союзників, близько 140 депутатів, які голосують вибірково. До неї увійшли представники різних фракцій — частина «слуг», «Довіра», «За майбутнє», «Голос». Із цими групами можна домовлятися про голосування за окремі законопроєкти, але розраховувати на стабільну підтримку складно.
Третя група — пасивний кластер, до якого поступово перемістилися депутати опозиційних фракцій разом із частиною президентської фракції. Наприкінці 2022 року до цього кластера належали всі депутати «Європейської солідарності» (26) та «Батьківщини» (23), які дедалі частіше обирали неучасть у голосуваннях.
З лютого по серпень 2023 року, під час роботи 9 сесії парламенту, проблема стала ще очевиднішою: фракція «Слуга народу» почала голосувати врізнобій. Зважаючи на специфіку голосування за реформи, всередині фракції формуються декілька різних груп. Наприклад, 63 депутати зі «Слуги народу» почали голосувати за тією ж моделлю, що й опозиційні «Батьківщина» та «Європейська солідарність»: вони підтримували окремі рішення, але не забезпечували стабільної підтримки законопроєктів. Попри це, приблизно 120 депутатів продовжили системно підтримувати реформаторські законопроєкти: поряд зі «слугами» це «Довіра», «За майбутнє», частина ПЗЖМ. Саме ця неформальна міжфракційна група поступово починає виконувати роль робочої більшості.
До кінця 2023 року постійно підтримувала реформи лише невелика група із приблизно 95 депутатів. Усі інші голосували ситуативно, тобто підтримували окремі реформи. Цей ситуативний кластер налічував біля 300 депутатів, серед яких були представники всіх фракцій.
У 2024 році, під час 11 та 12 сесій, ситуація виглядала більш оптимістично: близько 250, депутатів із різних фракцій та груп більш-менш регулярно підтримували реформаторські законопроєкти. Тобто підтримка реформ стала ширшою, але парламент так і не сформував стабільної більшості.
З 2025 року розпорошеність під час голосувань знову посилюється. Стабільно реформи підтримують приблизно 100 депутатів (здебільшого «слуги» та представники «Довіри»), ще 150 голосують вибірково, а більше 140 взагалі ігнорують процес ухвалення рішень, і тому фактично випадають із роботи парламенту. Ця модель є актуальною і сьогодні.
Саме тому нинішні труднощі з голосуваннями за євроінтеграційні закони не є несподіваною політичною кризою. Де-юре коаліція існує, адже наразі у президентській фракції налічується 228 депутатів (у коаліції має бути мінімум 226 депутатів). Тож за умови повної мобілізації вони могли би самостійно забезпечити необхідні голоси. Проблема в тому, що де-факто голоси «монобільшості» давно не є гарантованими. Частина депутатів системно не голосує, а інша підтримує рішення вибірково. У результаті парламент дедалі частіше працює в режимі ситуативної більшості, коли голоси за кожне рішення потрібно збирати індивідуально.
Втім, труднощі з голосуванням — це не лише питання наявності коаліції. Значною мірою вони відображають глибшу проблему поступового позбавлення парламенту його ролі як інституції та перетворення його на інструмент для безумовного схвалення потрібних рішень. Однак в умовах війни та в контексті вступу до ЄС така модель стає дедалі більшою проблемою. Європейська інтеграція передбачає злагоджену та передбачувану роботу всіх гілок влади, де кожна інституція виконує свою роль. Саме тому і президент, і парламент мають діяти злагоджено — відкладати особисті політичні амбіції та пам’ятати про спільну стратегічну мету держави.
Авторки: Вікторія Виговська, Дарія Колодяжна, аналітикині «Вокс Україна»