Він їй зателефонував зранку, щойно все почалося. Сказав – давай зустрінемось. Вона відчула, що відбувається щось важливе – і з ними, і з усіма іншими. Прибігла на зустріч схвильована, заплакана. Він довго їй щось говорив, заспокоював, пояснював. Я нікуди не поїду, – весь час повторювала вона. Все вірно, – погоджувався він, – ти все вірно говориш. Потім дістав із кишені ключі. Я, – сказав, – вивезу маму, їй не можна тут лишатись. Дочекайся мене, незабаром повернусь. І, якщо можна, поливай у мене квіти, хоча б час від часу, добре? Вона погодилась, хоча і здивувалась – і тому, що в них удома є квіти, і тому, що не покликав її з собою. Дім його стояв за річкою. Була це дев’ятиповерхівка, в доволі доброму стані. В перші дні війни під’їзд спорожнів. Вона приходила, підіймалася сходами на п’ятий поверх, заходила до його квартири, якийсь час звикала до чужого повітря. Квартира була велика і захаращена. Ремонт востаннє тут робили ще у дев’яності. І меблі купували тоді ж. На стінах і на поличці було кілька жіночих фото. Погляд у жінки на фото був прискіпливий і не надто щирий. Фото, до речі, теж були з 90-х. Загалом, квартира відверто відлякувала. Єдине, що викликало довіру – це квіти. Було їх багато і стояли вони всюди. Квіти їй сподобались і вона взялася їх поливати.
Минув тиждень, потім другий. Потім минув місяць. Вони листувались. Але про повернення він не писав, про маму читати їй було нецікаво, тому вона поступово перестала відповідати. Він нервував, нагадував про себе, намагався посваритись. Вона ліниво сварилась у відповідь – без інтересу, скоріше, аби не видаватись зовсім байдужою. Десь на другий місяць він написав – я маю облаштувати мамин побут, лише потім повернусь. Та можеш узагалі не повертатись, – написала вона. Він образився. Потім написав: знаєш, якщо все так складається, можеш не поливати ці чортові квіти: я ж знаю, що ти це все робиш заради мене. Я роблю це не заради тебе, – відповіла вона. А заради чого? – Здивувався він. Заради того, – відписала вона, – що їх треба поливати. Після цього він більше не писав. За тиждень вона знову пішла до нього додому, пройшла порожнім парком, вивернула на порожню вуличку. Звернула увагу на балкони – завалені барахлом, прогріті на сонці, схожі на черевики, які давно ніхто не чистив. Спустилась до річки. Мостом переходив гурт дітей. Кольорові, яскраві, крикливі. Кричали одне на одного. Але від їхнього крику ставало якось спокійно. Зайшла до квартири, скинула кросівки, взула мамині капці. Капці були тісні і незручні. Полила квіти, вийшла на балкон. Внизу лежав ринок. Людей було мало, але люди були жваві – грілись на сонці, прицінювались, торгувались. Несподівано прийшло повідомлення від нього. Писав щось примирливе, пропонував не сваритись.
Я і не сварилась, – відписала вона.
Він, очевидно, не знав, що сказати іще, тому замовк. Потім написав знову.
Як там квіти? – Запитав.
Ростуть, – відповіла вона.