Зранку прокидались, пекли свіжий хліб, потому приїжджала машина, вони все це вантажили, машина мчала в місто – розвозити ще теплі батони. Здавалось, що місто порожнє, але це було не так – у кожній норі, в кожному підвалі, на кожній станції метро хтось ховався. Грілися під ковдрами, ловили зв’язок, аби начитатись поганих новин, спали вдень. І всі чекали на хліб. Тож вони пекли, а коли приїжджала машина – швидко все це вантажили. Аня відходила вбік, діставала сигарети, курила. Тягати важке не хотіла. Місто велике, випеченого ними вистачало лише на пару військових підрозділів, все це видавалось безнадійним – нагодувати п’ятьма хлібами місто, яке добивали, наче велику довірливу тварину. Але вони все одно щоранку підіймались, ніби комусь щось пообіцяли, і тепер не могли відмовити. Та й робота заспокоювала. Єдине – запахи. Якоїсь миті Аня зрозуміла, що телефон її теж пахне хлібом. Дзвонити нікому не хотілось. Але все одно весь час нервово хапалась за телефон. Повідомлень було багато. Переважно малознайомі люди, які за неї переживали.
Іноді приходили знайомі, брали теплі батони, бігли додому. Якось зранку прийшла університетська подружка Ані, з малою, сказала просто поговорити хоче. Тиждень, – сказала, – сидимо вдома, ночуємо у ванній, як жаби, поговорити немає з ким. Тато їхній виїхав два тижні тому, щойно все почалось, і поки що не повертався. Малій було років п’ять, була серйозна, стримана. Погодилась пити чай і їсти бутерброди. Вдома, – сказала знайома, – не їсть. Вийшли на вулицю, на березневе сонце, сіли на лавку при вході, курили, говорили про харчування. Дитина має нормально харчуватись, – сказала знайома, – а в таких умовах це неможливо. І що робити? – Запитала Аня. Треба кинути курити, – відповіла знайома. Вона курить? – Навіть не здивувалась Аня. Я курю, – пояснила знайома. – Багато. А з нею все гаразд. Мала дивилась на них зі співчуттям. Але мовчала. Аня теж мовчала. Про що говорять із дітьми? – Думала розпачливо. Давайте всі сфотографуємось, – раптом запропонувала знайома. – Потім буде що згадати. Аня дістала телефон, всі повернулися до сонця. Твій телефон смачно пахне, – сказала мала, вже коли прощались.
Потім Аня час від часу показувала всім це фото. Три пари очей, засліплені сонцем, теплий, ще зимовий одяг, сіра стіна. Місто було таке, – говорила Аня, – що хотілося вимити вікна в будинку. По зимі міста взагалі трішки незграбні, як старий одяг, який довго носили. А ще це дивне відчуття, коли на вулицях нікого немає. Найбільше дивувались пси, яких виводили гуляти. Стояли посеред вулиці і не розуміли – а як гуляти, якщо нікого немає? І запахи змінились, пси це дуже добре відчували. І я добре відчувала.
– Страшно було? – Питали її.
– Та ні, – відповідала вона зазвичай. – Страшно не було. Бачиш яка я тут упевнена? А знаєш чому?
– Чому?
– Тому що я тут вагітна. Уже кілька тижнів. І вже про це знаю.