"Все, що ми уявляємо світлом" (2024), реж. Паял Кападія
Індійське кіно тісно асоціюється з боллівудськими стандартами, однак в цій величезній країні існує й зовсім інша кінематографія. Ігровий дебют документалістки Паял Кападії став першим за останні 30 років індійським фільмом, який потрапив на Каннський кінофестиваль у 2024 році.
“Все, що ми уявляємо світлом” – це містична інді-драма, яка говорить про проблеми кастовості індійського суспільства. Її героїні – це сучасні індійські жінки, вимушені боротись з архаїчними суспільними устоями. Ця історія створена у стилі, подібному до фільмів Веса Андерсона. Вона з іронією, але не без любові розповідає про те, як це – жити в індійському суспільстві сьогодні.
“Пробач, дівчинко” (2025), реж. Єва Віктор
Комікеса Єва Віктор придумала цей режисерський дебют, коли передивлялась запоєм фільми під час ковідного карантину. “Пробач, дівчинко” – це розмовна інді-драма, яка переносить глядача в академічний світ Нової Англії та розгортає тиху і сповнену чорного гумору та пекучої іронії драму про сексуальні домагання в університетському середовищі. Це стрічка про значення підтримки та сестринства.
В цілому “Пробач, дівчинко” – це приклад феміністичного кіно в міленіальському драмеді, де через довгі та насичені діалоги проговорюються важливі питання прав жінок. Замість драматизування ситуації, режисерка подає тригерні теми через іронію та гумор.
“Погані дороги” (2020), реж. Наталка Ворожбит
Фільм про події російсько-української війни до повномасштабного вторгнення. Наталка Ворожбит їздила фронтовим Донбасом, щоб зібрати матеріал для роботи над сценарієм фільму “Кіборги”. В результаті з’явилися також “Погані дороги”, які спершу стали п’єсою, і лише згодом – режисерським дебютом Ворожбит. Це її польовий нотатник, що фіксує побачені чи почуті історії з війни, і у кожній з них розкрита жіноча доля на фронті.
П’яний вчитель підозрює військових у зваблені учениці. Медикиня везе обезголовлений труп коханця для його дружини. Журналістка стає бранкою навіженого ватажка бойовиків. Дівчина чекає коханого солдата до самого ранку. Всі ці історії складають великий калейдоскоп жіночої долі у війні.
“Що не так з Кевіном?” (2011), реж. Лінн Рейсмі
Проблеми материнства – цще одна важлива тема в контексті Міжнародного дня боротьби за права жінок. У фільмі Лінн Рейсмі героїня Тільди Свінтон весь час намагається зрозуміти, чому її син-підліток здійснив масове убивство. Щоправда, висновки цього фільму стануть неочікуваним роздумом про те, якою є роль матері у вихованні дитини.
“Що не так з Кевіном?” – це хитро складена психологічна головоломка, що маскує горор під трилер та дає неочевидні відповіді на звичні питання.
"Перспективна дівчина" (2020), реж. Еммералд Фіннел
Дебютна робота Еммералд Фіннел, яка принесла їй сценарний “Оскар” і досі лишається найкращої роботою молодою британської режисерки.
Історія заснована на тиражованому тропі rape&revenge, який обігрує тему згвалтування та помсти за нього. Однак Фіннел створює значно складнішу варіацію цього тропу. Адже героїня Керрі Міліган – це не жертва злочину, яка мститься. Вона мстить за подругу, яка стала жертвою насилля. “Перспективна дівчина” – це суміш чорної комедії та трилеру, який в неонових тонах говорить про сексуальне насилля, виправдання згвалтувань та жагучу помсту за ці злочини.
“З любов’ю, Тео” (2025), реж. Аліса Коваленко
Режисерка-документалістка Аліса Коваленко з початком повномасштабного вторгнення повернулася у військо, де вже була у 2014 році. Її документальна робота “З любов’ю, Тео” – це розмова з маленьким сином, якому режисерка намагається пояснити, чому мама не поруч та чому вона пішла на війну.
“З любов’ю, Тео” – це документальний лист материнства у війні. У дуже щемкій формі, з яскравою візуалізацією воєнних буднів, Коваленко стає голосом багатьох українських матерів, які пішли на фронт захищати майбутнє своїх дітей.
"Втеча у себе" (2024), реж. Нори Фіншделт
Фільм британки Нори Фіншделт заснований на автобіографічному романі письменниці Емі Ліптрот. Авторка створювала сценарій фільму спільно з режисеркою.
Героїня Сірші Ронан – це біологиня, яка повертається додому на Оркнейські острови після років лікування алкоголізму. Оточена суворої природою острівної Шотландії, вона починає згадувати травматичні події дитинства, які врешті призвели до проблем зі спиртним.
“Втеча у себе” говорить про важкий досвід залежності та психологічні фактори, які її можуть викликати. Ця скромна інді-драма, яка не отримала широку глядацьку увагу. Вона цікава акторським перфомансом Сірші Ронан, яка в кадрі проживає психологічні та фізіологічні наслідки залежності, створюючи реалістичне полотно трагедії жіночого алкоголізму.
"Стокротки" (1966), реж. Вера Хітілова
Артхаусна комедія на межі фарсу та епатажу. Дві Марії вирішують, що світ геть морально занепав, а тому вони вільни робити все, що їм заманеться: обманювати кавалерів, їсти досхочу, зривати бенкети. Однак всі спроби вийти за рамки соціально дозволеного приводять героїнь до роздумів про те, хто ж вони такі і яке майбутнє їх очікує.
“Стокротки” – це яскравий представник фільмів Чехословацької нової хвилі, напрямку у кіно Чехії та Словаччини, що був перерваний радянський танками під час окупації Праги у 1968 році. Роботу Хітілової хотіли знищити як таку, що “немає нічого спільного з соціалізмом та комунізмом” – однак фільм вдалось врятувати і навіть випустити в обмежений прокат. У сюрреалістичних “Стокротках” Хітілова у ритмі покадрового монтажу говорить про стереотипність гендерних ролей, жіночу емансипацію, та втрату моральних орієнтирів.
"Стукачка" (2011), реж. Лариса Кондрацьки
Канадійська режисерка українського походження Лариса Кондрацьки створила фільм, натхненний біографією американської полісвумен Кетрін Болковак, яка в 1990-х була в складі Міжнародної місії ООН в Боснії та Герцеговині та викрила мережу, що продавала жінок у сексуальне рабство.
Фільм Кондрацьки – це досить типовий детективний трилер в якому є всі хороші ознаки жанру: насичений саспесн, цікаве розслідування, харизматична детективка та дрібка екшну. Однак, користуючись цією формою, Кондрацьки розповідає страшну історію работоргівлі та сексуальної експлуатації під час війни та у повоєнному суспільстві, яку уможливлюють кругова порука місцевої еліти та міжнародних спостережних органів. Це дуже жорстке соціальне висловлювання, вдало загорнуте в оболонку жанрового кіно.
"День коли я стала жінкою" (2000), реж. Марзія Махмальбаф
На тлі останніх подій в Ірані особливо важливо говорити про іранське кіно, яке стало чи не головною формою культурного дисидентства під час режиму КВІР.
Робота режисерки Марзії Махмальбаф – це збірка новел, які розповідають про життя жінки, якій не пощастило народитися в ісламістській диктатурі. Перші місячні кардинально змінюють її життя, їзда на велосипеді може призвести до драматичних наслідків., а отримати свободу вона може лише в старості. Однак варто зауважати: “День коли я стала жінкою” – це не соціальна драма, що ставить за мету викриття злодіянь режиму; це тонке, натхненне роботами Фелліні кіно про жіночність там, де це вважають злочином.