Вдома він давно не жив – десять років тому виїхали з сестрою до Києва, жили кожен своїм життям. Дім лишався далеко, на сході, біля кордону. Вдома жили батьки. Спочатку померла мама. Потім тато. За будинком дивилась сусідка. Вони з сестрою іноді приїздили, жили кожен у своїй вогкій холодній кімнаті, думали продати його, сварились, ніхто не хотів цим займатись. Із сестрою вони сварились постійно. Насправді обом шкода було його продавати. Сусідка нібито шукала покупця, але робила це так, аби покупець не знайшовся. Зателефонував сестрі, запитав, чи вона поїде. Та погодилась. Але оскільки вони були посварені і не розмовляли, погодилась мовчки. Просто промовчала на знак згоди. Зранку він підібрав її біля дому, вона сіла, кивнула. Помовчали, почекали, поїхали на схід.
Виїхавши, довго мовчали, потім забивали мовчанку музикою. Музика нікому не подобалась, тому обоє почали нервувати. Зупинились на трасі, в якомусь селі, купили відро яблук. Яблука їли мовчки. А потім знову посварились. Він відчиняв вікна, вона просила не відчиняти. Одне слово, накричали одне на одного, вона розплакалась, як у дитинстві – завжди плакала, чим викликала підтримку старших. Що ти, – говорили старші, – малу ображаєш. Ти ж старший брат. Вона була молодшою за нього на два роки, себто не така вже й мала, але все одно. Далі їхали мовчки, він навіть на телефонні дзвінки не відповідав – щоби не говорити при ній, щоби вона не чула його голосу. Що у нас із нею спільного? – думав. – Вона ж зовсім інакше все робить. Вона навіть яблука їсть інакше. Лишалася година дороги. Він раптом зрозумів, чому нервує – думає про дім. Та й вона теж, він був упевнений, думає про нього. Тому і нервує, тому і свариться. Зупинилися в невеличкому селищі, коло базарчика, де жінки в літніх халатах торгували свіжою рибою. Покупців нікого не було, вони сиділи в машині й дивились на блискучу рибу й мовчазних жінок, що відгонили від товару лінивих серпневих ос. Зрештою, він не витримав, вивернув кермо, звернув на бокову вуличку, проїхав довгою липовою алеєю, виїхав до озера, зупинився на березі.
Вона відразу пішла купатися. Оскільки купальника не мала, то просто стягла через голову сукню й зайшла у воду в білизні. Пірнула, випливла, застигла посеред озера. Він стояв, спершись на капот, дивився на воду, дрібно побиту сонячними зламами, думав, як йому не хочеться їхати додому, як не хочеться слухати сусідку, слухати плачі. Думав, наскільки вони всі подібні – старші, ті, хто його виховував, серед кого він виростав. Схожі на рибу, яку ніхто не купує, але від якої слід відганяти ос. Стояв, думав, люто гриз яблука, ніби вони в чомусь винні. Сестра вже наплавалась і стояла по коліна у воді, дивилась на той берег, і він подумав – яка в мене сестра красива, я ж це завжди знав, а чомусь ніколи їй цього не говорив. Тут стежкою на берег вийшли два пасажири, ніби й не п’яні, просто якісь нещасні, побачили її у воді, а ось на нього уваги не звернули, не подумали, що вони тут разом, і один із них сказав щось їй у спину – коротко, але злісно. Зараз відіб’ю йому голову, – подумав він швидко, й уже відірвався від багажника, але вона повернулась і подивилася на них так довго й так упевнено, що пасажири якось замовкли, знітились, розвернулись і зникли за деревами. Вона підійшла, підхопила з трави сукню, легко її одягла, торкнулась його руки. Вибач, – сказала, й сіла на своє місце. Він завів машину, повернувся на трасу, пригальмував. Поїхали назад, на Київ, – сказала вона. – Не треба нічого оформлювати. Не хочу, щоби нас жаліли, плакали. Побудуємо потім новий дім. Добре? Добре, – погодився він коротко. Повернули ліворуч, погнали на захід. Білизна в неї була мокрою, волога проступала на білій сукні темними плямами. Так у березні темніє сніг, прогрітий знизу теплою землею – ще ніби й зима, але щось уже змінилося, стало трішки тепліше.