Іноді навіть найближчі дорослі, яким ми довіряємо життя дитини, не можуть або не хочуть приймати рішення, що реально гарантують її безпеку. 12 років війни навчили на гірких прикладах: право батьків на вибір не завжди збігається з правом дитини на життя. Страх залишити дім, прив’язаність до звичного оточення, тривога за майно — все це змушує дорослих робити вибір, який для дитини може стати смертельним.
Коли ж ти працюєш Омбудсманом і бачиш ці ситуації щодня, розумієш, що без чіткого правового інструменту ми не можемо врятувати дітей від наслідків таких рішень.
Кейси: коли право вибору ставить життя під загрозу
Можу навести кілька реальних прикладів. До Офісу Омбудсмана надійшло звернення: 12-річна дитина разом із батьками залишалася в зоні активних бойових дій, попри оголошену евакуацію. Про це повідомив сусід родини. Нам вдалося встановити, що сама дитина хотіла виїхати, проте батьки категорично відмовлялися залишати небезпечну територію і змушували її залишатися під обстрілами.
Мій Представник у Донецькій і Луганській областях Дмитро Михальов звернувся до Національної поліції в Донецькій області. Попри відмову батьків спілкуватися з правоохоронцями, поліцейські, ризикуючи власним життям, змогли вивезти дитину з-під обстрілів. Хлопчика обстежили в лікарні, де він нарешті був у безпеці. Однак згодом батьки забрали сина, пообіцявши не повертатися в зону бойових дій, але знову привезли його туди та забрали телефон, фактично позбавивши можливості звернутися по допомогу.
Ще один показовий випадок стався у серпні 2025 року. До мене звернулася громадянка, яка на той момент перебувала за кордоном, із проханням допомогти евакуювати її родину з Донецької області. За її словами, її сестра з двома дітьми категорично відмовлялася виїжджати, наражаючи на смертельну небезпеку не лише себе, а й дітей. Так само не бажали евакуюватися і батьки заявниці — люди похилого віку з інвалідністю.
Для перевірки викладених фактів я направив лист до Донецької обласної державної адміністрації. У результаті з’ясувалося, що дітей вдалося евакуювати до Харківської області. Водночас їхні дідусь і бабуся категорично відмовилися залишати небезпечну територію, попри проведені поліцією роз’яснювальні заходи.
На жаль, моніторинг відкритих джерел показує і більш трагічні наслідки безвідповідальних рішень дорослих. Йдеться про випадки, коли родини після евакуації самостійно поверталися у зону бойових дій або залишали там дітей. Так, у жовтні 2025 року стало відомо про шестирічну дівчинку, яку батьки, евакуювавшись, залишили з бабусею у населеному пункті, де була оголошена обов’язкова примусова евакуація дітей. Під час обстрілу дитина зазнала тяжких поранень і була госпіталізована. З’ясувалося, що родина неодноразово поверталася на небезпечну територію після евакуації, а мати фактично залишила дитину, покладаючись на обіцянки бабусі «виїхати згодом». Наприкінці грудня матері повідомлено про підозру у злісному невиконанні обов’язків щодо догляду за дитиною, що спричинило тяжкі наслідки.
Тож що конкретно змінює цей Закон у правилах евакуації та захисту прав дітей?
Саме для того, щоб уникнути подібних ситуацій, і ухвалили цей закон. Він не позбавляє батьків права на виховання, не карає родини, він створює юридичну можливість для держави діяти там, де життя і здоров'я дитини опиняється під реальною загрозою.
Що змінює закон № 4779-IX?
- Обов’язкова евакуація за рішенням військових адміністрацій.
Військові адміністрації, за пропозицією військового командування, можуть оголосити обов’язкову евакуацію у примусовий спосіб дітей та інших категорій населення, які не можуть самостійно забезпечити безпеку. Це включає дітей, людей з інвалідністю та літніх людей.
- Супровід під час евакуації.
Батьки або інші законні представники мають супроводжувати дітей. Якщо вони відмовляються, поліція проводить евакуацію примусово, узгоджуючи дії з координаційним штабом.
- Відмова від евакуації.
У разі відмови батьків, інших членів сім’ї, родичів (баби, діда, повнолітніх братів, сестер, вітчима, мачухи), інших законних представників здійснювати супровід дитини під час обов’язкової евакуації, що зафіксовано поліцейським за допомогою відеозапису, евакуація в примусовий спосіб дітей у безпечні райони проводиться без супроводу таких осіб. Важливо зазначити, що в такому випадку відібрання дитини від батьків проводиться без позбавлення їх батьківських прав.
- Дії працівників поліції та органу опіки та піклування.
Якщо батьки не надають згоду на евакуацію дитини, працівники поліції фіксують за допомогою відеозапису їх відмову та проводять евакуацію дитини в примусовий спосіб у безпечні райони без супроводу законних представників.
- Як возз’єднатися з відібраною дитиною?
Водночас закон передбачає, що батьки або інші законні представники протягом шести місяців з дня відібрання дитини мають право звернутися до органу опіки та піклування з клопотанням про повернення дитини за умови підтвердження її подальшого безпечного проживання.
- Контроль повторного повернення.
Закон вводить пропускний режим у населених пунктах, звідки евакуюють дітей. Це дозволяє уникнути ситуацій, коли родини самостійно повертаються у зону бойових дій, підставляючи дітей під обстріли.
- Організація та забезпечення евакуації.
Евакуацію організовують обласні та Київська міська військові адміністрації разом із місцевою владою. За потреби залучають Національну поліцію та підрозділи Військової служби правопорядку. Тимчасове проживання евакуйованих забезпечує координаційний штаб. Закон набирає чинності наступного дня після опублікування, а Кабінет Міністрів має в тримісячний строк узгодити підзаконні акти для його реалізації.
Примусова евакуація — це крайній захід, але часто єдина можливість врятувати життя і здоров'я дитини
Діти не можуть залишатися заручниками страху або бездіяльності дорослих. Закон не про каральні функції щодо батьків — він про захист життя і здоров'я. Суспільство часто сприймає такі рішення як обмеження прав батьків. Але насправді це баланс між конституційними правами дитини на життя і здоров'я і правом батьків на виховання.
У війні пріоритет завжди має бути на безпеку. Реальна ефективність закону залежатиме від підзаконних актів: хто відповідає за дитину на кожному етапі евакуації, як батьки зможуть знайти своїх дітей і яку соціальну підтримку отримають діти під час переїзду.
Кожен кейс, який ми фіксуємо, показує, що без швидкої і чіткої реалізації закону діти опинятимуться під загрозою. Закон — це інструмент, який має працювати, щоб рятувати життя і здоров'я. І лише комплексна система контролю, супроводу та обліку зробить його ефективним на практиці.