— Радий вас бачити, сер, — сказав я.
— Я ж просив звертатися на «ти» й називати просто Філіпом.
— Так… вибач.
— Слухай, — мовив він, — допоможи мені з дечим. Я чув, ти до біса добре вмієш винюхувати всіляке. Мене це, звісно, не дивує, бо я завжди цінував твою думку — ти ж знаєш.
— Звісно, допоможу, якщо зможу, — відповів я.
— Маю неприємне відчуття, що мною користуються, — сказав граф. — Ти ж знаєш, я обожнюю дивитися, як змагаються мої коні, що більше, то веселіше, і всяке таке. Так от, минулого року я погодився зареєструватися як власник у синдикаті… Ну, знаєш, коли вісім- десять осіб ділять витрати на всіх, хоча коні виступають під моїм іменем і в моїх кольорах.
— Так, — кивнув я. — Помітив.
— Так от… Я не знаю всіх інших учасників особисто. Синдикати створював один хлоп, який саме цим і займається — збирає людей і продає їм коней. Розу-
мієш?
Я кивнув. Уже бували випадки, що організатори синдикатів купували коней задешево, а потім продавали членам синдикату вчетверо дорожче. Маленький милий рекет, поки що цілком легальний.
— Ці коні не скачуть, як мали б, Сіде, — прямо сказав Філіп. — У мене стійке відчуття, що десь у синдикатах сидить людина, яка щось робить із кіньми. З’ясуєш для мене, що там і як? Тихо й акуратно?
— Звісно, спробую, — сказав я.
— Добре, — задоволено мовив граф. — Знав, що ти погодишся. Я приніс тобі список. Тут імена людей із синдикатів, — він дістав із внутрішньої кишені складений аркуш. — Ось, — розгорнув і показав. — Четверо коней. Кожен синдикат зареєстрований у Жокей-клубі, все офіційно, перевірені рахунки тощо. На папері ніби все гаразд, але скажу відверто, Сіде: я незадоволений.
— Розберуся, — пообіцяв я.
Філіп щиро і щедро подякував мені й за хвилинку-дві відійшов — поговорити з Розмарі та Джорджем.
Трохи далі Боббі Анвін, з блокнотом і олівцем, як годиться, допитував тренера середньої ліги, і той уже явно знемігся. До мене долинув голос Анвіна, у якому вчувалися північна агресія, напір і запитальні інтонації, як у телеінтерв’юерів:
— То чи можете ви стверджувати, що повністю задоволені результатами ваших коней?
Тренер озирався у пошуках варіантів утечі й переступав з ноги на ногу. «Дивовижно, — подумалося, — що він терпить усе це». Хоча коли Боббі Анвін не мав насолоди настрахати свою жертву під час особистого спілкування — то друкував ще дошкульніші шпильки. Писав Анвін багато, читали його охоче, і жокейська братія переважно недолюблювала Боббі. Між нами вже багато років панувало перемир’я. На практиці це означало, що він лише два рази на абзац використовував слова «сліпий» і «кретин», коли писав про перегони, де я програв. Припинивши бути жокеєм, я припинив бути мішенню для нього, внаслідок чого ми почали отримувати дивне задоволення від спілкування — наче сверблячку одне
одному чухали.
Побачивши мене краєм ока, Боббі нарешті відпустив нещасного тренера й розвернув свого хижого дзьоба до мене. Високий хлопець років сорока з незмінним виразом обличчя людини, яка народилася в кам’яному ланцюгу бредфордських терас: цей боєць важкою працею здобув свій статус і нікому не давав про це забути. Ми, здається, мусили б мати чимало спільного, бо я теж вийшов із похмурих провулків, але темперамент — річ, не пов’язана з оточенням. Боббі зазвичай зустрічав удари долі з люттю, а я — мовчки, що означало: він багато говорив, а я багато слухав.
— Кольоровий випуск у мене в дипломаті у прескімнаті, — повідомив Анвін. — Нащо він тобі?
— Просто цікаво.
— Та годі тобі, — не повірив Боббі. — Над чим працюєш?
— А ти розкажеш мені про свою наступну сенсацію до друку?
— Ясно, — відказав він. — Це справедливо. Але я хочу пляшку найкращого витриманого шампанського в барі для членів клубу. Після першого заїзду. Гаразд?
— А якщо організую ще й сендвічі з копченим лососем, може, отримаю якусь інформацію, яка не дійшла до друку?
Боббі уїдливо посміхнувся і сказав, що не бачить причин відмовлятися. І після першого заїзду дотримав слова.
— Ти це можеш собі дозволити, Сіде, — сказав він, жуючи сендвіч із рожевою начинкою. Руку застережливо поклав на пляшку з позолоченим горлечком, яка стояла між нами на барі. — То що ти хочеш знати?
— Ти їздив до Ньюмаркета… в маєток Джорджа Каспара… щоб написати цю статтю? — я вказав на кольоровий журнал, що лежав, складений удвоє, поруч із пляшкою.
— Так. Звісно.
— Тоді розкажи, про що ти не написав.
Боббі припинив жувати.
— На яку тему?
— Що особисто думаєш про Джорджа як людину?
Він відповів, навіть не дожувавши житній хліб.
— Я майже все сказав у статті, — Боббі зиркнув на журнал. — Джордж краще за всіх знає, коли кінь готовий до заїзду і до якого саме. Але людських почуттів у нього, як у каменюки. Він знає родовід кожного зі ста двадцяти двох коней у себе в стайнях аж від часів Потопу і впізнає будь-якого по ході́ навіть у зливу — що, в принципі, неможливо, — але при цьому кожного із сорока людей, які на нього працюють, Каспар кличе Томмі, бо не пам’ятає, хто є хто.