У сучасних кроскультурних дослідженнях уже з’являються більш нюансовані підходи до цього питання, і показовим прикладом є робота Марини Стародубської «Як зрозуміти українців. Кроскультурний погляд», яка пропонує складнішу, але значно точнішу інтерпретацію.
Україна в її аналізі постає як суспільство змішаного типу, в якому поєднуються різні форми колективізму, передусім фамілізм і компаньйонство, при цьому не формуючи широкої універсальної довіри. Йдеться не про колективність як загальну норму, а про її локалізовані форми, що працюють у межах близьких соціальних кіл.
Стародубська формулює це досить прямо: «в українському суспільстві співіснують різні типи колективізму — передусім фамілізм і компаньйонство, — при цьому рівень довіри до інституцій залишається низьким, а ключові соціальні зв’язки зосереджуються в межах “своїх”».
Це спостереження дозволяє уникнути спрощень. Довіра в українському контексті не розподіляється рівномірно і не функціонує як базове очікування до світу. Вона радше концентрується і вибудовується навколо конкретних людей, з якими є досвід взаємодії, спільності або принаймні рекомендації.
Саме тому межа між “своїми” і “чужими” є не лише культурною метафорою, а практичним механізмом, що визначає, як ухвалюються рішення, як будуються взаємодії і на що люди готові покладатися. В межах “своїх” діє логіка підтримки, іноді навіть безумовної; поза ними починає працювати інша модель поведінки, де важливими стають обережність, дистанція і потреба у верифікації.
Якщо врахувати ще одну важливу обставину, на яку звертає увагу авторка, а саме низький рівень довіри до формальних інституцій, стає зрозуміло, чому в Україні таку вагу мають горизонтальні зв’язки. Вони не просто доповнюють систему: часто вони фактично виконують її функції, заміщаючи те, що в інших контекстах забезпечують інституції.
У цьому сенсі питання про колективність потребує уточнення. Йдеться не про схильність до абстрактного “ми”, а про здатність формувати щільні довірчі мікроспільноти, в яких люди пов’язані не деклараціями, а досвідом і взаємними зобов’язаннями.
Якщо дивитися з цієї перспективи, групова терапія починає виглядати інакше. Не як універсальний формат, що просто дозволяє охопити більше людей, і не як модель, яку потрібно адаптувати до локального контексту, а як структура, що певною мірою накладається на вже знайому соціальну логіку.
Це не означає, що довіра в групі виникає автоматично. Навпаки, вона формується поступово, в процесі, коли сама група переходить із категорії “чужих” у категорію “своїх”. У цей момент змінюється і якість роботи: досвід перестає бути ізольованим, з’являється можливість співвіднести його з досвідом інших і витримувати інакше.
У Heal Ukraine Trauma ми прийшли до групових форматів не як до компромісу, а як до системного рішення, яке одночасно відповідає і на ресурсні обмеження, і на особливості соціального контексту. Сьогодні це стосується різних напрямів нашої роботи, зокрема груп підтримки для партнерів і родин військових, а також тренінгів для дітей, які допомагають працювати з наслідками травматичного досвіду.
Окреме місце займає програма групової кетамін-асистованої психотерапії, яка поєднує навчання фахівців, практичну роботу з пацієнтами в межах цього навчання, супервізію, а також розвиток самого підходу в Україні. Ця програма реалізуються за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», що дозволяє мислити не окремими інтервенціями, а довшою траєкторією: такою, де лікування, навчання, просвітництво і формування професійного середовища взаємно підсилюють одне одного.
І якщо повернутися до початкового запитання, відповідь, здається, полягає не в тому, щоб визначити українців як колективістів чи індивідуалістів. Вона радше в тому, щоб зрозуміти, як саме тут формується довіра: не як абстрактна норма, а як процес, що потребує часу, досвіду і взаємності.
І саме там, де цей процес стає можливим, група перестає бути лише форматом і перетворюється на середовище, в якому відновлення стає реальним.