«Вогні великого міста» (1931), реж. Чарлі Чаплін
Безсмертна класика світового кіно. Німий фільм, який зняли вже у звукову еру, тому що Чаплін до останнього вірив у перемогу візуалу над звуком.
Щемка й дуже смішна історія про волоцюгу, який рятує сліпу квіткарку і закохується в неї. А та впізнає його після низки перипетій, коли зір повертається. Чаплін згадував, що створив це кіно під впливом історії про осліплого циркового клоуна, який певний час вдавав зрячого, аби не травмувати маленьку доньку.
«Вогні великого міста» — це одна з кращих комедій у німому кіно, яка показує геній Чапліна як сценариста, актора й режисера, а також майстра візуального гумору.
«Монті Пайтон і Священний Грааль» (1975), реж. Террі Гілліам й Ерік Айдл
«Монті Пайтон» — це культова британська комік-група, яка зробила абсурдний гумор модним і ввела його у світ телебачення.
Без сенсу переказувати сюжет цієї сповненої сюрреалізму та сатири історії, яку «Монті Пайтон» створила за десятками переказів про найпопулярнішого міфічного персонажа англійської історії — короля Артура. «Монті Пайтон і Священний Грааль» — ідеальний спосіб познайомитися з піонерами абсурдного гумору в кіно. Тим більше, що у квітні фільм вийде на великі екрани, а серед акторів дубляжу — український стендап-комік Василь Байдак, чия творчість великою мірою натхнена «Монті Пайтон».
«Пропала грамота» (1983), реж. Борис Івченко
Поки в Британії 1970-х на всю губу розважалася група «Монті Пайтон», в радянській Україні літератор-шістдесятник, а також модний тоді сценарист Іван Драч зібрав в оберемок гумор й іронію Гоголя та Квітки-Основ’яненка, авантюрно-любовну лінію роману Олекси Стороженка, живу мову Марка Кропивницького, а також безліч народних небилиць — і створив з усього цього козацький комедійний бойовик усіх часів і народів.
Працюючи над цим джерелом народних жартів, режисер Борис Івченко явно надихався чи то «Хорошим, поганим, злим» Серджіо Леоне чи «Сімома самураями» Акіри Куросави. Хоча, звісно, багато в чому фільм тримається на харизмі Івана Миколайчука, який створив канон козака в кіно: п’є горілку відрами, влучно стріляє і фехтує, може обіграти в карти самого чорта.
«Пропала грамота» — це ідеальна комедія, яка заміксувала український характер, фольклор і літературу. Фільм створили ще в середині 1970-х, однак через цензуру до глядачів він дійшов лише 1983 року.
«Король комедії» (1982), реж. Мартін Скорсезе
1980-ті — період творчого пошуку Мартіна Скорсезе, коли він працював у абсолютно різних жанрах, від спортивної драми до переосмислення життя Ісуса Христа. У цей час з’явилася його найліпша спроба попрацювати на межі трилеру й гумору — «Король комедії».
Історія несмішного стендап-коміка (Роберт Де Ніро), який мріє працювати у вечірньому токшоу. Мрія така, що заради виступу він готовий стати маніяком. Скорсезе створює напружений трилер і розряджає його гумором, від якого темніє в очах. До речі, фільм варто подивитись фанатам «Джокера» Тода Філліпса, щоб побачити, де зародилася структура сюжету цього кінокоміксу.
«Круті віражі» (1993), реж. Джон Тертелтауб
Спортивне кіно зазвичай про важкі драми: як людина докладає зусиль, аби стати кращою версією себе. Але не завжди тернистий шлях має бути драматично-пафосним, саме тому існує спортивна комедія — жанр, де так само говорять про тяжку долю спортсмена, але з гумором.
«Круті віражі» — це реальна історія першої в історії Ямайки національної збірної з бобслею, яка виступила на Олімпіаді в Калгарі 1988 року, де й уперше побачила сніг.
Добра історія про те, що шлях до успіху — це ніколи не забувати, ким ти є насправді. Також одна з ліпших комедій для всієї сім’ї, зроблена за старим діснеївським принципом «сміх плюс серце».
«Карти, гроші, два стволи» (1998), реж. Гай Річі
Кримінальна комедія про заплутаний всесвіт вуличних бандюків з Лондона, де є місце покерній помсті, альтернативному садівництву, торгівлі фалоімітаторами, колекційній зброї та історії батька-одинака. Культову стрічку, яка колись була абсолютним хітом у кіосках з VHS-касетами, досі вважають чи не найкращим фільмом Гая Річі.
Та мало хто знає, що виник він завдяки тому, що дружина Стінга Труді Стайлер умовила співака профінансувати творчий дебют молодого кліпмейкера та знятися в невеликій ролі, щоб залучити аудиторію. А світовий успіх стрічки став можливим лише тому, що фільм сподобався Тому Крузу, який щиро порадив його дистриб’юторам у США.
«Борат» (2006), реж. Ларрі Чарльз
Казахстанський журналіст Борат їде в США, де шукає кохання свого життя Памелу Андерсон. Щоправда, не все так просто.
«Борат» — це приклад пекучого неполіткоректного гумору. Нині, в час тотальної кенсел-культури, Ларрі Чарльза й Сашу Барона Коена, мабуть, засудили б до довічного, однак у 2000-х ще можна було працювати з треш-гумором, який ображав, перетворюючи сатиру на тупу бейсбольну биту, яка цілить просто в чоло.
Ларрі Чарльз і Саша Барон Коен встигли ще попрацювати над такими фільмами, як «Бруно» ( свого часу заборонений до показу в Україні) і «Диктатор», де так само грубо, жорстко, чорно й образливо жартували на тригерні суспільно-політичні теми.
«SuperПерці» (2007), реж. Грег Моттолареж. Грег Моттола
Середина 2000-х — унікальний період популярності комедій, збудованих на простих гегах і гуморі, що трохи нижчий від середнього рівня. Творчий розквіт Джада Апатоу й Сета Рогена.
«SuperПерці» — історія про трьох школярів-аутсайдерів, які мріють затусити і втратити цноту до того, як закінчать школу. Велика вечірка в подруги — ідеальне місце, однак усе йде не за планом. Кожен герой проживає свою унікальну арку, і це робить комедію з жартами про пеніси й вагіни дуже затишною історією про дорослішання, цінність дружби і важливість почуттів у стосунках.
«Скотт Пілігрим проти всього світу» (2010), реж. Едгар Райт
Романтичні комедії — ще одна яскрава ознака кіно 2000-х. Створені з наборів кліше, вони множились у геометричній прогресії та продукували франшизи на кшталт історії Бріджит Джонс.
У 2010 році Едгар Райт вирішив підвести риску під жанром ромкому в тому вигляді, який викристалізувався за десятиліття. Заснована на канадських коміксах історія про хлопця-невдаху, який має зібрати сили в кулак, щоб перемогти десятьох колишніх і стати хлопцем Рамони Флаверс, одночасно експлуатувала й деконструювала ромкоми з їхнім тропом Manic Pixie Dream Girl. Окрім того, «Скотт Пілігрім» — постмодерний колаж західної попкультури 2000-х.
«Смерть Сталіна» (2017), реж. Армандо Іаннучі
Березень 1953 року. Радянський тиран Сталін помер, і його тіло валяється в калюжі сечі. А над ним уже літають партійні коршуни всіх рівнів, від Лаврентія Берії і Анастаса Мікояна до Микита Хрущова і Георгія Жукова. Кожен плете інтригу, змагаючись за місце на вершині партійного олімпу.
«Смерть Сталіна» — це екранізація графічного роману французького письменника Фаб’єна Нюрі, відомого жанровою стилізацією реальних історичних подій. Чорний гумор, абсурд і гротеск тут настільки реалістичні, що легко можна повірити — це не політична сатира за реальними мотивами, а цілком собі достовірна історична реконструкція.
«Люксембург, Люксембург» (2022), реж. Антоніо Лукіч
Драмеді — жанр, де серйозні проблеми проговорюють у грамотно прописаних діалогах через гумор і (само)іронію; він заполонив кіно останніми роками. Цей формат вийшов зі стендап-комедії та став найяскравішим виразником рефлексій покоління міленіалів.
В Україні першим працював з драмеді режисер Антоніо Лукіч, який розмірковував про відносини міленіалів з батьками. Дебютна робота «Мої думки тихі» була про сепарацію дорослих дітей від матерів, які не хочуть визнавати їхню зрілість. «Люксембург, Люксембург» став історією про міфічність постаті батька в житті дітей з покоління розлучень, до якого належать народжені в 1990-х. Крім того, Лукіч вдало працює в контекстом і простором української провінції, навіть кепкує із сучасності. Хоча, звісно, комічного шарму цьому драмеді додають головні герої у виконанні братів Насірових з гурту «Курган & Агрегат».