Слово «гуру» позичено з санскриту і в буквальному перекладі означає «важкий», «вагомий», але його значення, набуте в буддизмі й індуїзмі – «вчитель» або «духовний наставник». Матьє Вассер (Пʼєр Ніне) в очах своїх послідовників саме таким і є: поважний, авторитетний вчитель.
Ні, те, що він робить, не має стосунку до релігії, принаймні не прямо. Матьє, або тренер Метт, як його називають, проводить мотиваційні семінари. Люди платять грубі гроші, щоб зібратися в залі, де харизматичний, яскравий Метт надихне їх на розкриття свого максимального потенціалу, допоможе подолати дитячі травми, вийти з життєвих ситуацій, які здаються нерозвʼязними. В свою чергу, героя Ніне свого часу надихнула американська суперзірка коучінгу Пітер Конрад (Голт Маккеллані), який запрошує Вассера до участі в своєму масштабному шоу в Лас-Вегасі. В особистому плані в Матьє теж усе добре: його дружина, красуня Адель (Маріон Барбо) допомагає вести бізнес, зокрема, підказує по рації, з ким із глядачів розмовляти під час семінару, аби явити диво переродження.
І все було би добре, якби уряд не запровадив закон, згідно з яким тренери повинні мати офіційні акредитації і професійну психологічну освіту – останньої у Вассера немає. Плюс його брат Крістоф (Крістоф Монтенес) вважає бізнес Матьє чистою маніпуляцією – і завжди оптимістичний тренер Метт з певної миті починає сприймати це як загрозу.
Ян Гозлан, що починав з експериментальних короткометражок у форматі плівки Super 8, відомий у Франції як майстер трилерів. З Пʼєром Ніне він працював двічі: в стрічках «Ідеальний чоловік» (2015) та «Чорна скринька» (2021), причому фільм 2015 року так само, як і «Гуру», побудований довкола протагоніста, що прагне успіху й процвітання за будь-яку ціну.
Назагал, режисерській манері Гозлана притаманна певна суперечливість. Він добре вміє нагнітати напругу в кадрі і загострювати сюжет, точно підбирає акторів. З другого боку, його історії грішать на шкідливий мелодраматизм, брак мотивації героїв і деяку передбачуваність.
В «Гуру» ці недоліки цілком проявляються. Матьє приймає все більш хибні рішення, його агресія росте, але часто-густо ані в акторській грі, ані в драматургії не прозирають достатньо вагомі обґрунтування для таких учинків. Раз у раз наступу фразу чи поворот можна вгадати наперед – бо Гозлан надто прямолінійно до них підводить. І там, де можна було би влаштувати більш жорстку, властиву саме для трилера подієву чи емоційну ескалацію, маємо рішення наче з якоїсь мильної опери.
Становище, бодай почасти, рятує головний актор. Ніне, з його амплуа фатального красеня, цікавий якраз тим, що легко поєднує протилежні характеристичні якості. Тобто – безмежне жадання влади, щира віра у власну місію, дрібʼязкова мстивість, страх втрати близьких, параноя, інколи навіть щось на кшталт спалахів сумління – все це Ніне вдається сумістити без зусиль. Так він і вимальовує оповідь, яку хотів, вочевидь, втілити Гозлан – про такого собі макбетіанського шахрая, що здобув бажане, загубивши душу по дорозі.
Але йому це не вдалося би без пастви. У фільмі багато чого може здатися перебільшеним, однак той рівень шаленства, що панує в залі, мені особисто знайомий, адже я сам проходив подібний тренінг (з патетичною назвою «Крок у майбутнє») 30 років тому. Звісно, масштаб був інакший, проте механізми роботи з публікою, жорсткі рольові ігри, що мають сприяти проривам і осяянням – це все дійсно існує, це основа коуч-бізнесу. Причому саме як людина в цьому сенсі бувала можу сказати, що самі по собі тренінги – не зло, і вони працюють, зокрема, в корпоративних структурах. Але Гозлану, здається, йшлося про отакий формат роботи з масою як про метафору маніпуляцій, (само)омани і жадання влади. Йому це узагальнення не зовсім удалося, однак Пʼєр Ніне, на щастя, виконав свою частину роботи. І це максимум того, що глядач може тут отримати.
