Якщо стиснути сюжет «Любові» до одного абзацу, то все просто. Літнє подружжя Лоранів: вчителька і вчитель музики Анна (Емманюель Ріва) й Жорж (Жан-Луї Трентіньян) — прожило життя разом. Виростило дочку Єву (Ізабель Юппер). Одного злощасного дня Анну розбиває інсульт, а невдала операція викликає ще й параліч. Жорж кидає викладання і присвячує себе турботам про дружину. Про шпиталь або про будинок для літніх людей не йдеться, хоч би як на тому не наполягала Єва.
Розмова про будь-який фільм Ганеке неможлива без бодай побіжної згадки про його режисерські принципи. Отже, випускник Віденського університету вважає неправдивими «надто швидкі відповіді»; натомість пропонує «наполегливі питання», «прояснення дистанції», «провокації і діалог». В університеті Ганеке вивчав філософію і психологію, потім працював кінокритиком — тобто вчився розбирати метафізичні концепції, чужі душі і фільми. Свій строго аналітичний розум він прикладає до основи суспільства — родини.
Ганеке почав з двох камерних, але пекельних історій — «Сьомий континент» (1989) і «Відео Бенні» (1992). У першій середня австрійська родина — чоловік, дружина та їхня маленька донька — здійснює групове самогубство. У другій підліток вбиває знайому дівчину й фільмує це на відео; батьки намагаються приховати злочин, але Бенні сам здається в поліцію, аби тільки його зйомку побачило якомога більше людей.
У «Кумедних іграх» (1997), що шокували в Каннах навіть найдосвідченіших критиків, двоє ввічливих молодих людей захоплюють у заручники батьків і дитину в заміському будинку і повільно винищують усіх трьох, надзвичайно жорстоко психологічно й фізично катуючи їх. У «Піаністці» (2001) незаміжня вчителька гри на піаніно живе з матірʼю і одного разу впускає у своє життя привабливого молодого учня; усе закінчується зґвалтуванням. У «Білій стрічці» (2009; ця історична драма принесла Ганеке першу «Золоту пальмову гілку») багатодітний пастор виховує синів і дочок надзвичайно суворо; ті ж виміщають свою фрустровану агресію на сусідах. Приклади є і в менш відомих роботах, але ясно, що любов явно не те почуття, що просуває сюжети Ганеке. І ось раптом.
Що ж до форми втілення цих сюжетів, то згадане прояснення дистанції означає усунення опосередкованих прийомів. Ніяких монтажних або мелодраматичних маніпуляцій, жодної закадрової музики, дуже стримана акторська гра, в якій сильні емоційні спалахи є лише крайньою і прорахованою реакцією — Ганеке вважає свою оптику антипсихологічною. Інакше кажучи, дистанція між глядацьким сприйняттям і подіями на екрані дійсно максимально прояснена, прозора. Що ж до погляду самого режисера, то він зосереджений, безпристрасний, інколи безжальний: статична камера, великі й середні плани, довгі паузи, де на позір нічого не відбувається (але напруга, втім, не спадає). Причому з такою самою пильністю Ганеке роздивляється й геть нестерпні сцени. І ніколи не навʼязує свого судження, уникає прямого моралізму.
Отака стриманість породжує діалог і провокацію, про які каже режисер. Бо і в драматургії фільмів, і в основних характерах завжди залишаються недомовленості, котрі не підлягають однозначній інтерпретації. Або, за словами режисера, «прогалини, що змушують глядача привносити власні думки й відчуття». Навіть важливе для нього насильство Ганеке воліє передавати за допомогою акторської гри чи звуку, часто ховаючи розвʼязку за кадром. І це лише підвищує градус моторошності.
У «Любові» немає багатьох цих характерних рис. Однак є дещо впізнаване з першого погляду. Головні герої — родина в небезпеці, а вся дія, крім короткого епізоду, триває в помешканні Анни й Жоржа. Простори Ганеке достоту клаустрофобні, з них немає виходу ні в драматургічному, ні в сюжетному плані. У таких інтер’єрах-пастках зручно ставити експерименти над людьми і над кіно, проте цього разу замість традиційно хірургічного завершення автор пропонує дещо цілковито інакше: торжество любові — цілком відповідно до назви.
Звісно, це йому вдається завдяки двом легендам європейського повоєнного кіно. Емманюель Ріва здобула екранне безсмертя, зігравши в ключовій стрічці Нової хвилі «Хіросіма, кохання моє» (реж. Ален Рене, 1959), а Трентіньян чи не головний герой-коханець французького кіно 1960-х; для цього статусу йому достатньо ролі в «Чоловік і жінка» Клода Лелуша (1966). Обоє вносять у холодний світ Ганеке мʼякість, ніжність, багатство інтонацій, повністю виходячи за межі звичної тріади кат — жертва — спостерігач. І наскільки погано не йшли б справи, це не змінюється.
Ганеке, не зраджуючи свій скальпельний розум, показує, як Жорж і Анна довго, крок за болісним кроком, витворюють спільну істину. І ця істина оглушливо звучить у порожнечі й тиші останнього кадру. Новаліс писав, що кохання — це душа, що народилася вдруге. У «Любові» це народження відбувається просто на наших очах.
Це, мабуть, найкраща пауза, яку Ганеке зафільмував за все життя.