Чарлі (Роберт Паттінсон) працює куратором у художньому музеї в Англії. Під час відвідин США він випадково знайомиться з книгаркою Еммою (Зендея). Знайомство миттєво закручується в стосунки, і от герої вже готуються до весілля: пишуть промови, репетирують танець, обирають диджейку та фотографку. Однак все змінюється після парної зустрічі з друзями Майклом (Мамуд Аті) та Рейчел (Алана Хаїм; як виявилося, іноді вона знімається не в Пола Томаса Андерсона).
На вечері всі розповідають про найгірші вчинки свого життя: Майкл прикрився колишньою дівчиною, щоб його не покусав бродячий пес; Рейчел у дитинстві замкнула сусідського хлопчика в шафі покинутого в лісі трейлера; Чарлі так забулив в інтернеті однокласника, що той виїхав з району; а Емма колись готувала масшутинг. Лише готувала — стріляла в лісі з батькової рушниці і записувала відеозвернення на випадок, якщо таки влаштує другий «Колумбайн». Це дуже обурює друзів, а в Чарлі викликає невротичні підозри, що його кохана може бути убивцею-психопаткою.
Наступну годину глядачі спостерігатимуть, як розгортається сімейна драма напередодні весілля: героїня Зендеї намагається все залагодити, а герой Паттінсона все безкінечно псує.
Крістофер Борглі — молодий амбітний режисер з Норвегії. У 2022 році він здобув популярність завдяки драмеді на межі з бодигорором «Мене від себе верне», в якому висміював своє покоління за бажання будувати власну проєкцію успішного успіху в соцмережах. Після цього Борглі підібрала студія А24, і він створив «Сценарії сну» з Ніколасом Кейджем, де іронізував над явищем хайпу — випадкової миттєвої слави. В обидвох фільмах замість м’якої іронії, що притаманна міленіальському жанру драмеді, режисер послуговувався чорним гумором, викривальною сатирою та провокував постійне відчуття кринжу від дій і мотивів персонажів.
У «Любить не любить» теж достатньо чорного гумору, сатири та кринжу, однак цього разу Борглі явно розраховував, що фільм стане хітом сезону, тож пом’якшив усі складники своєї кіномови.
Український варіант назви намагається змістити акцент стрічки в бік романтичної комедії, де герою Паттінсона треба розібратися, любить чи не любить він майбутню дружину і чи є якась червона лінія, що завершує любов. Натомість оригінальна назва — «Драма» — розкриває це кіно в цікавішому спектрі й виводить його за межі суто романтичного.
Героїню Зендеї кенселять виключно за минулі думки і нездійснені плани. На відміну від ініціаторів цькування Рейчел і Майкла, які наражали людей на реальну небезпеку, і навіть Чарлі, який, імовірно, ментально травмував свою жертву, Емма нікому нічого поганого не зробила. Висмоктана з пальця «драма» стає лейтмотивом фільму, в якому Борглі знову береться за звичне йому висміювання власного покоління міленіалів, що застигли у комфортних бульбашках і при зустрічі навіть з гіпотетичною проблемою впадають у істерику. Українська адаптація нівелює цю іронію — намагається продати глядачам милий ромком із зірковою парою.
Драмеді — жанр не новий, однак нині він переживає нове означення, адже виявився найзручнішою формою для ретрансляції проблем міленіалів. Покоління, яке придумало інтернет-іронію, тепер іронізує з власних проблем, страхів і тривог у кіно. Запорука хорошого драмеді — це якісно прописаний сценарій, де діалоги не скочуються в безглуздий мамблкор, а навпаки, дозволяють почути за пластом жартів і стьобу біль, рефлексії, переживання. Сюжет такого фільму, як правило, не надто складний, адже має передати побутові ситуації з життя покоління офісних клерків. Однак саме в розмовах можна вловити всю глибину проблем покоління.
«Любить не любить» — яскравий представник цього жанру. Його великою перевагою, звісно, є актори, які самі міленіали. Паттінсон вдало корчить гримаси розгубленого й сором’язливого нерда, який поза своїм музеєм узагалі не дуже розуміє, як спілкуватися з людьми. Зендея створює цікавий образ міленіальської Manic Pixie Dream Girl — це вже не дівчина з яскравим волоссям і безумними романтичними ідеями, як Клементина з «Вічного сяйва чистого розуму» чи Рамона Флаверс зі «Скотта Пілігрима проти всього світу». Це дівчина в теплих светрах, із заразливим сміхом, вона читає книги і може за потреби втішити нещасного мужчинку.
Дихотомія цих образів, замішана на міцній акторській хімії Паттінсона та Зендеї, дає результат — гра насправді перфектна. Образи головних героїв підсилюють і другорядні персонажі: колега Чарлі по музею Міша (Гейлі Гейтс); безхребетний Майкл (Мамуду Аті), який, наче ООН, намагається всіх помирити; його владна й істерична дружина Рейчел (блискуча Алана Хаїм) — усі вони додають відтінків до характерів головних героїв.
Зазвичай за побутовим сюжетом й іронічними діалогами драмеді ховає соціальне висловлювання. Про пам’ять (як у фільмі «Справжній біль» Джессі Айзенберга); про сексуальне насилля («Пробач, дівчинко» Єви Віктор); про загубленість у житті («Найгірша людина у світі» Йоакіма Трієра); про поколіннєві проблеми (дилогія «Мої думки тихі» та «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча). Драмеді Борглі розповідають про репрезентацію людини через віртуальний світ. Однак у «Любить не любить» режисер іде глибше і починає розмірковувати про нездатність його покоління адекватно реагувати на тригер: міленіали, що формувалися в затишний мирний час, просто не можуть дати раду серйозним викликам; історія про те, що хтось колись просто думав про ультранасилля, викликає в них бажання відсторонитися й закенселити людину, з якою до того вони дружили багато років. У цьому фільмі під комічною ситуацією з весіллям, яке може не відбутися через давню історію та тиск соціуму, Борглі ховає набагато серйознішу оповідь про безпорадність офісного покоління перед загрозами реального світу.
