«Від самого початку ми не розраховували на державні чи бюджетні кошти»
Нагадайте, як саме виник Український дім у Вашингтоні?
Від моменту, коли президент запропонував мені стати послом у Сполучених Штатах і я погодилася, до приїзду у квітні 2021-го до Вашингтона минуло кілька місяців. У цей час я мала змогу готуватися: обговорювала з президентом, тодішнім міністром Кулебою та багатьма іншими людьми завдання, які стоять перед послом; а ще думала, що додатково до класичної дипломатичної роботи можна було б зробити для покращення відносин між країнами та посилення впливу України у Вашингтоні.
Я зустрічалася з багатьма людьми: з колишніми послами, дипломатами. Крім того, у мене був власний досвід роботи у Вашингтоні — і як міністра, і раніше в бізнесі. Ще під час навчання у США я проходила практику у Світовому банку — працювала там два літа поспіль, у 2000–2001 роках. Тож мені здавалося — і цю думку я чула від багатьох співрозмовників — що у Вашингтоні бракує певного культурного простору, додатково до посольства, який міг би стати українським місцем. Хоча українська спільнота у Вашингтоні досить велика і є кілька українських церков, які беруть на себе значну частину культурних подій. Тому з Києва я їхала з ідеєю створити такий Український дім. Чесно скажу: чіткого бачення, яким саме він має бути, тоді ще не було — воно почало формуватися вже на місці. Але буквально з квітня 2022-го у вечірній, позаробочий час — адже роботи одразу було дуже багато — ми працювали над цією ідеєю.
Фактично я приїхала до США в той момент, коли росіяни почали накопичувати війська біля наших кордонів. Потрібно було багато часу, щоб увійти в курс справ, познайомитися й налагодити контакти — багатьох, відверто кажучи, раніше не було. Йшлося не лише про Білий дім, Держдеп чи Конгрес, а й про горизонтальні зв’язки між міністрами, регіональні контакти. А також про зв’язки з усіма впливовими професійними спільнотами і клубами — від Gridiron і Alfalfa до Whitehouse correspondents, Congressional Correspondents й Economic Club of Washington, Select USA і AI Expo, де я першою з послів України активно взяла участь і виступила. Роботи було надзвичайно багато — вільного часу практично не було.
Але вже тоді я і мій помічник Руслан Фалков почала шукати приміщення: дивилися, що здають в оренду, що могло б підійти для майбутнього Українського дому.
Будинок справді виглядає дуже атмосферно.
Насправді приміщення дуже важливе, адже воно визначає дух і характер місця. Ми переглянули багато варіантів: і офісні приміщення, і локації поблизу Конгресу — це був один з пріоритетів. Коли ми знайшли нинішнє місце — цей мальовничий маєток з великою територією навколо, яка тоді була в занедбаному стані, — ми одразу зрозуміли: це воно. Саме тут можна реалізувати наші плани: і культурні програми, і виставки, і заходи просто неба. Територія дозволяє приймати 400–500 гостей, а у Вашингтоні гарна погода більшу частину року.
Крім того, дім розташований у самому серці міста — в районі Калорама. Навпроти — резиденції послів Франції та Португалії, поруч — Французький культурний центр. Це спокійний район, не діловий центр, але саме такий простір, який сприяє культурному обміну.
Ми розпочали перемовини з власником будівлі, процес ішов не дуже швидко. У Вашингтоні взагалі все відбувається не надто швидко (усміхається).
У той час ми працювали над візитом президента Зеленського до Вашингтона — візитом № 1, який я організовувала як новий посол. І треба нагадати, що це було дуже складне літо. Зараз, коли ми переважно говоримо про події після початку повномасштабної війни, рідко згадуємо, наскільки складними були ті рішення і процеси.
Росія накопичувала війська на кордоні, водночас заперечуючи очевидне — називаючи це навчаннями. Ми піднімали це питання на всіх рівнях, говорили про це у медіа. Ми прямо казали: Росія готується до нападу. У відповідь часто чули: «Ні, все не так однозначно».
Пізніше, вже восени 2021-го, коли було розсекречено розвіддані, західна преса почала відкрито писати про загрозу вторгнення. Але навесні й улітку саме українська сторона говорили про це постійно як підставу для попереджувальних санкцій та постачання додаткової зброї — і не завжди нас сприймали серйозно. На цьому тлі відбувався саміт президента Байдена з Путіним, рішення про зняття блокування «Північного потоку-2», інші складні процеси. Ми готували дуже непростий візит.
З нашого боку ми хотіли провести його якнайшвидше, обговорити все: НАТО, потребу України в членстві, питання зброї та санкцій. Паралельно ми з моїм військовим аташе генералом Борисом Кременецьким працювали невеликою командою разом з міністром Андрієм Сибігою (тоді заступником керівника Офісу президента), послом Анатолієм Петренком (тоді — заступником міністра оборони), з покійним заступником міністра закордонних справ Євгеном Єніним, послом Олександром Поліщуком (тоді заступником міністра оборони) і заступником голови Офісу Романом Машовцем над рамковою 5-річною угодою про стратегічне оборонне партнерство. До речі, її було підписано у вересні. Саме ця угода відкрила можливість отримувати озброєння ще до початку повномасштабного вторгнення — адже ми наполегливо працювали, щоб Україна отримала Javelin, Stinger та інші системи.
Я це все розповідаю, щоб було зрозуміло контекст: ми готуємо цей візит, у нас немає чіткої дати — вона постійно змінюється. Ми боремося за те, щоб скасували цей вейвер (правонаступництво — Ред.) щодо «Північного потоку-2». Це була дуже конфліктна ситуація — не надто публічна, але всередині надзвичайно напружена. І ось нам підтверджують дату візиту: кінець серпня — початок вересня. Ми обговорюємо з президентом, його командою, з міністром нашу адженду. Вперше включаємо до неї візит президента до Каліфорнії. І в наступні роки, під час багатьох візитів, я завжди пропонувала такі регіональні поїздки. Я дуже рада, що президент це підтримував і цінував, адже це був перший випадок, коли український президент відвідав Каліфорнію. Відбувається візит, і президент каже: «Ти ж говорила перед від’їздом про ідею створення Українського дому. То давай, відкриваємо». І вже після цього «давай відкриваємо» варіанту не відкрити не було. Тож ми почали максимально пришвидшувати всі процеси, щоб встигнути підписати договір.
Розкажіть детальніше про систему фінансування Ukraine House?
Саме тоді ми завершили реєстрацію нашої фундації — «Ukraine House DC Foundation». Це американська неприбуткова організація, адже від самого початку ми не розраховували на державні чи бюджетні кошти. На початку серпня було зареєстровано фундацію і буквально за місяць завершили всі ключові перемовини щодо приміщення.
У день відкриття: вранці ми підписали договір, а ввечері вже відкривалися. Власники будівлі пішли нам назустріч — дали ключі за тиждень до того, щоб ми хоча б трохи навели порядок. 1 вересня 2021 року відбулося урочисте відкриття Українського дому. За участі президента Зеленського та першої леді ми провели церемонію вручення нагород представникам української громади, її лідерам. На той момент у нас ще не було жодної виставки чи контенту. Тому всі стіни були заповнені фотографіями зі святкування Дня Незалежності 24 серпня. Це були дуже сильні, емоційні кадри: дівчинка, яка ніби проходить крізь століття, образи Майдану, літак "Мрія", що летить уперед. Саме ці фотографії і стали першою експозицією простору. Тобто в той день ми з першою і незмінною директоркою Мар'яною Фалковою відкрили Український дім. Президент Зеленський і пані Олена залишили перший запис у книзі гостей.
“Сила України — у здатності поєднувати дуже давнє, традиційне, іноді навіть традиціоналістське коріння з інноваціями”
Повернімося до культурно-дипломатичної частини. За якими критеріями ви відбираєте митців, зокрема незалежних?
Знаєте, ще коли я навчалася в Могилянці — це був початок 90-х — ми дуже любили поєднувати джинси з вишиванкою. І для мене це — найкраща метафора того, що я намагаюся втілити у своїй роботі.
Сила України — у здатності поєднувати дуже давнє, традиційне, іноді навіть традиціоналістське коріння з інноваціями. Саме цей принцип ми сповідуємо в Українському домі — і в мистецькій діяльності, і загалом у всьому, що робимо. Ми від самого початку хотіли, щоб Український дім став місцем, де об’єднується вся громада. Де не має значення, чи ти прийшов у вишиванці, у джинсах чи взагалі без вишиванки, до якої церкви ти ходиш в неділю, чи не ходиш, які твої уподобання за умови, що ти любиш Україну.
Я — велика прихильниця української діаспори, щиро захоплююся діаспорою у Сполучених Штатах. Вона надзвичайно різноманітна: різні хвилі еміграції зі своїми різноманітностями регіональними, культурними і навіть політичними, в яких досі присутні дебати між мельниківцями та бандерівцями, з неймовірними пластунами та СУМівцями, і також — сучасними хвилями нової еміграції. Усі вони разом утворюють неймовірну мозаїку українськості. І наше завдання в Українському домі — об’єднати їх усіх.
При всій любові до нашої громади, наш ключовий показник ефективності це те, скільки неукраїнців ми залучаємо на події. Але водночас для нас дуже важливо, наскільки комфортно почувається у цьому просторі вся українська громада. Чи приходять різні її частини, чи взаємодіють між собою, чи починають спілкуватися.
Ми бачимо свою місію в тому, щоб стати home away from home — домом поза домом — для всіх українців. І ми свідомо розширили для себе це поняття, і я рада, що наш девіз почали цитувати інші: ми вітаємо в Ukraine House всіх українців – «за народженням, і за походженням, і українців за вибором» (Ukrainians by birth, blood and by choice). І саме ця категорія «українців за вибором» є найбільш швидко зростаючою групою в США.
Але все ж про мистецьку програму.
Так. Мій чоловік Данило Волинець — банкір і бізнесмен, який усе життя працює в приватному бізнесі, але має величезну пристрасть до українського мистецтва. Він цікавиться ним ще з кінця 80-х років. Він дуже добре розбирається у цій сфері. Тож у випадку Українського дому він із самого початку долучився до мистецького напрямку — завдяки широким зв’язкам у середовищі митців. Саме завдяки Данилу до нас приєднався арт-куратор Олесь Демко, який живе у Нью-Йорку. Він добре знаний український куратор, мистецтвознавець і організатор. І вже п’ять років волонтерськи співпрацює з нами.
Як у нас з’являються виставки? По-перше, частину виставок ми ініціюємо самі. У нас є план, є розуміння, яким має бути кожен місяць і які теми ми хочемо підсвітити. Для нас важливо, щоб усе в Українському домі працювало як єдина система: події, мистецтво на стінах, музика, навіть їжа — все має підсилювати головну ідею.
Наприклад, якщо це місяць пам’яті про Голодомор, то і мистецтво має відповідати цій темі. Ми не проводимо гучних гастрономічних заходів — навпаки, печемо чорний хліб, створюємо стриману атмосферу. Усе підпорядковується цій логіці.
Або перед повномасштабним вторгненням, коли ми ще сподівалися, що його вдасться відвернути, але вже розуміли, що Росія до цього рухається, ми зробили велику виставку, присвячену Миколі Кричевському, — вперше у Сполучених Штатах. Це відомий митець, син Василя Кричевського. Дуже сильна експозиція, зібрана Олесем із приватних колекцій у США, зокрема з діаспори. Ми буквально «вишукували» ці роботи — і в результаті створили масштабну виставку. Ми відкрили її, здається, за чотири дні до повномасштабного вторгнення. На відкритті було багато послів, представників дипломатичного корпусу, урядовців, гостей.
Я тоді говорила: подивіться на Миколу Кричевського — одного з представників «École de Paris» (міжнародна спільнота художників-модерністів — Ред.), митця світового рівня, який водночас ідентифікував себе як українець, писав українською мовою. А тепер подивіться на його життєвий шлях. Народився на Харківщині. Його батько, Василь Кричевський, навчав його малюванню. Потім — Київ, школа Бокшая в Ужгороді, Прага, Париж. І саме в Парижі його талант розквітає. Але чому цей шлях виглядає саме так? Чому на початку ХХ століття він змушений рухатися з міста в місто, з країни в країну? Тому що саме в цей час Україна втрачає незалежність, наступають російські війська. І ми тоді підкреслювали: дивіться на ці роботи не лише як на мистецтво, а і як на свідчення. Цей художник малював Україну такою, якою пам’ятав її, адже більшу частину життя провів за кордоном. І це — один із «кращих» сценаріїв. Бо багато митців того часу були знищені — як представники «розстріляного відродження». Саме так ми працюємо з мистецтвом.
Іноді виставку визначає календар — наприклад, березень може бути присвячений жіночим темам. Іноді — сам контекст і події диктують, що саме має бути показано.
Іноді митці самі звертаються до нас. Тоді завдання куратора — оцінити рівень, адже ми дуже дбаємо про якість. Для нас важливо, щоб це було автентичне українське мистецтво і водночас високого рівня. Але це не означає, що ми показуємо лише «високе» мистецтво — визнаний живопис чи графіку. У нас є і народне мистецтво, і сучасні практики. Ми показуємо вишиванки, робимо міждисциплінарні проєкти, експериментуємо з форматами.
Тобто підходи різні: іноді ініціатива йде від нас, іноді від куратора, іноді від самих митців. І часто це дуже живий, взаємний процес.
Окремий напрям — благодійні аукціони, які ми також організовуємо разом із митцями.
Розкажіть більше про аукціон?
У нас був дуже сильний аукціон під назвою Art Saves Lives — «Мистецтво рятує життя». Насправді поштовхом стала історія з Краматорська. Пам’ятаєте обстріл вокзалу, коли люди чекали на евакуацію? Тоді Наталія Степаненко разом із двома дітьми — Яною і Ярославом — намагалися виїхати з міста. Російський удар прийшовся саме по скупченню людей. Наталія втратила ногу, а Яна — обидві ноги. Коли ми це побачили, це було просто неможливо сприйняти спокійно.
На той момент вони вже лікувалися у Львові у професійній клініці Unbroken, але було очевидно: для дітей потрібні значно складніші протези. Це інший рівень допомоги — їх потрібно постійно змінювати, підлаштовувати, це тривалий процес.
І тоді ми вирішили: ми проводимо багато подій, є партнером United24 у США, фонду першої леді, збираємо кошти на різні потреби — але тут хочеться зробити щось дуже конкретне, нехай навіть для однієї родини. Організуймо аукціон, продамо мистецтво і зберемо кошти, щоб привезти Яну і Наталію до найкращої клініки з дитячого протезування у Каліфорнії і дати їм шанс на повноцінне відновлення.
Ми провели цей аукціон із дуже якісним мистецтвом, у співпраці з відомою галереєю Sofia A Gallery Максима Мельника, під патронатом першої леді України. І він вийшов настільки успішним, що, чесно кажучи, ми зібрали більше коштів, ніж потрібно було для Яни й Наталії. Ми одразу організували їхній приїзд, вони рік перебували під нашим супроводом. Ми були з ними в клініці Peter Harsch Prosthetics і власник Пітер Харш особисто включився в процес.
І сьогодні Яна — неймовірна дівчинка, яка навіть бігає марафони. Завдяки цьому проєкту ми змогли допомогти не лише їм, а ще чотирьом дітям, яких також включили до цієї програми — Івана, Сашу і Каролінку.
Дуже часто все починається з ідеї — і ми залучаємо мистецтво, яке відкриває додаткові можливості. Це водночас і керований процес — адже ми слідкуємо за якістю, працюємо з кураторами — і дуже живий, органічний. Іноді мистецтво буквально знаходить нас.
Ми віримо, що деякі такі «випадковості» — не випадкові. І завжди відкриті до діалогу з митцями. Як правило, з кожного проєкту виростають нові ініціативи. Наприклад, ми провели День вишиванки — і це переросло в ідею створити мозаїчну карту України з вишиванкових елементів. У результаті, це став майже річний проєкт: співпраця з музеями, з Лесею Воронюк, із партнерами, зокрема зі Світового банку. До речі, дружина співробітника Світового банку з Німеччини Гертруд Мюллер, яка захоплюється мозаїкою, була головною майстринею цього проєкту. Разом із нашими координаторками Софією Качур і Олександрою Сенік ця ідея переросла у створення мозаїк для кожної області України. Проєкт зробили в коордниації з Національним музеєм народної архітектури та побуту України. Зараз ця експозиція представлена в Українському домі.
Ми не є класичною галереєю і не є суто мистецькою інституцією. Ми — культурний центр, який показує багатогранність української культури. І намагаємося поєднувати традиційне, класичне, сучасне — іноді навіть провокативне, наприклад виставка «Eнді Воргол – українець?» саме зі знаком запитання, де супер популярні і талановиті автори Олег Денисенко, Володимир Радко і Владислав Шерешевський створили для нас неймовірні роботи на тему Воргола і його спадщини.
М истецтво у нас ніколи не існує окремо. Воно поєднується з музикою, з літературою — ми проводимо багато презентацій книжок, читань. І все разом формує цілісне уявлення про Україну. Про те, що це давня, самодостатня, автентична культура. І водночас — сучасна, європейська, інтегрована у світ. Наше завдання — показати: ми окремі, унікальні, і саме тому багато даємо світовій культурі. Але водночас ми — такі самі, як і інші цивілізовані народи, люди, для яких культура є важливою.
“Якщо говорити людям лише про війну, особливо тим, хто сам не живе у війні, настає момент, коли вони просто закриваються”
Як ви зараз спостерігаєте за динамікою аудиторії? Ви неодноразово казали, що орієнтуєтеся на американських відвідувачів. Хто ці люди і що їх приваблює? Чи не відштовхує їх образ України як країни, що асоціюється лише з війною?
Це дуже хороше і, мабуть, найважливіше питання. Коли ми спілкуємося з іншими культурними центрами — як тими, що існують давно, так і новими, це завжди — питання номер один. Ще у 2021-му ми самі собі ставили питання: чи витримаємо такий темп? Але вже п’ять років і, як то кажуть, «політ нормальний».
Коли почалася повномасштабна війна, ми, звісно, мали певні протоколи — і в посольстві, і в МЗС — на різні сценарії. Але насправді ніхто не може бути повністю готовим до такого. І одразу постало ключове питання: що ми робимо далі? Чи продовжуємо культурну програму? Чи доречно проводити виставки, події, коли вдома — війна? Чи не виглядатиме це як «святкування», коли країна страждає? Це була дуже серйозна дискусія — всередині команди, з іншими культурними інституціями, з Міністерством закордонних справ. Справді, непросте питання. І ми для себе його вирішили. І я дуже рада,що ми ухвалили саме таке рішення, як, зрештою, і багато інших центрів у світі. Ми не подаруємо цього росіянам. Вони хочуть, щоб ми зламалися, замовкли, лежали й плакали, говорили лише про війну. Але ми не можемо дозволити, щоб Україну звели тільки до цього.
Насправді, у країнах, де немає війни, особливо якщо це далеко, якщо це не країни Балтія, не Північна Європа, де історично було більше розуміння нашого регіону і розуміння справжніх намірів Росії — знання про Україну було дуже обмеженим.
Зараз нам може здаватися, що всі знають про Україну. Але це не зовсім так. Я пам’ятаю, як приїхала навчатися до США, — мене запитували, що таке Україна. І навіть у 2021 році, коли я вже приїхала як посол, траплялися питання: «А що це за країна?»
Пам’ятаю також, як у різних країнах, коли я казала: «I am from Ukraine», мене перепитували: «From UK?»
Тобто цей москвоцентричний погляд на наш регіон був дуже поширеним. Не тому, що людям обов’язково подобалася Росія, а тому, що її сприймали як «велику силу», з якою треба рахуватися. А все інше — ніби щось розмите десь між Росією і Німеччиною.
Тому ми вирішили: ні, ми повинні продовжувати. Показувати, хто ми є, що ми є, і доносити це. І другий важливий момент — відповідь на ваше запитання. Якщо говорити людям лише про війну, особливо тим, хто сам не живе у війні, настає момент, коли вони просто закриваються.
Люди в США живуть своє життя. У них є робота, діти, щоденні турботи. Так, вони співпереживають. Особливо на початку — коли тема на перших шпальтах, коли медіа активно про це говорять. І тут журналістам треба сказати велике дякую — особливо тим, хто поїхав у перші місяці, хто працював на місцях, хто, на жаль, загинув. Саме вони донесли цю реальність до американського суспільства. Люди співчували, цікавилися, допомагали. Але це не може тривати вічно в такому самому інтенсивному режимі. Коли ти живеш, наприклад, не у Вашингтоні, а десь в Індіані чи Каліфорнії, у тебе своє життя. Ти подивився новини, можливо, задонатив — і повертаєшся до своїх справ. А нам потрібно, щоб люди розуміли: ця війна — не лише наша, вона спільна. І донести це можна тільки тоді, коли ти торкаєшся людей у різних сферах їхнього життя.
Хто до нас приходить? Мистецькі виставки залучають не лише тих, хто цікавиться Україною, а й тих, хто цікавиться мистецтвом як таким. Люди знають, що Український дім — це місце, де можна побачити унікальних митців. Ми робимо виставки якісно: з каталогами, з можливістю глибше ознайомитися з роботами, іноді — придбати їх, якщо це виставка-продаж або аукціон. Це мистецтво, яке вони часто не побачать більше ніде.
У нас постійно представлені українські митці — як ті, що живуть в Україні, так і представники діаспори. Тому люди, які цікавляться мистецтвом, часто приходять до нас не тому, що це Україна, а тому, що це цікаве, сильне мистецтво.
Також ми проводимо дуже різнопланові концерти: у нас виступають як сучасні українські виконавці, так і музиканти, які приїжджають з України, а також традиційні інструменталісти — наприклад, бандуристи.
Але навіть тут ми намагаємося поєднувати різне. Коли виступав Тарас Яницький, половина програми була українською, а інша — класикою чи навіть сучасною музикою. Я пам’ятаю, як він виконав на бандурі саундтрек із «Сутінків» — і частина молодої аудиторії була просто в захваті. Тобто люди приходять на музику — і через це відкривають для себе Україну.
Але через усі ці формати — культурні, кулінарні, мистецькі, освітні — люди, потрапляючи до Ukraine House, стикаються з Україною на глибшому рівні. Вже при вході вони бачать пам’ятник Сковороді. Поруч — прострілена дитяча гірка, привезена з Ірпеня. Усередині — меморіал родині пастора Сергія Гайдаржи, які загинули в Одесі. Там є особисті речі — іграшки, дитяче взуття, які передав Сергій, батько. У нас також представлений макет дрона «Вампір» від супер української компанії Skyfall, а поруч з ним — постійна виставка фоторобіт великого друга України і друга Ukraine House Говарда Баффета-молодшого «Відвага України».
І незалежно від того, з якою мотивацією людина прийшла — на виставку, концерт чи просто через інтерес до кухні — вона виходить звідси з розумінням України. Люди дізнаються щось нове, беруть інформаційні матеріали, можуть задонатити, можуть придбати книжки, фотоальбоми, ознайомитися з сучасними українськими виданнями.
Це і формує нашу аудиторію. Ми не таргетуємо якусь одну групу. Ми не ставимо собі за мету, щоб до нас приходили лише конгресмени чи лише представники громади — хоча, звісно, ми працюємо з усіма і запрошуємо всіх.
Розумію, це про об’єднання середовищ.
Саме так. США — це демократія. І я дуже вірю в "people-to-people diplomacy". Саме тому, коли я була послом, я багато подорожувала країною. Щонайменше, раз на два місяці відвідувала різні штати, виступала в університетах, зустрічалася з громадами, з фермерськими об’єднаннями. Бо чим більше людей знають про Україну, чим більше розуміють цю боротьбу, чим більше людей вивішують українські прапори поруч із американськими — тим більше це впливає на тих, хто ухвалює рішення.
Недостатньо працювати лише з адміністрацією чи Конгресом. Ми бачили, як за кілька років, за адміністрації Байдена, за підтримки Конгресу на двопартійній основі, було ухвалено п’ять пакетів допомоги — військової, фінансової. США стали країною номер один за обсягами підтримки України.
Але ми також бачимо, як зі зміною підходів в адміністрації ця підтримка може різко змінюватися. Тому ключове на мою думку — це суспільна підтримка.
Якщо люди підтримують Україну — а опитування це показують — тоді нас не можна просто «прибрати» з порядку денного. Але цього можна досягти лише через постійну комунікацію — різними каналами, різними мовами, через різні досвіди. Тому наше завдання — охопити якомога більше людей.
Навіть паркан навколо Українського дому ми використовуємо як виставковий простір.Там регулярно з’являються експозиції — щоб люди, які просто проходять повз, могли щось побачити, зацікавитися, зайти всередину. І саме так, крок за кроком, формується це розуміння України.
“Допомагаючи Україні перемогти, світ інвестує у власну безпеку”.
Чи впливає на вас політика Трампа? Чи відчуваєте ви якісь зміни у зв’язку з цим — у відгуках людей, у роботі організації? Чи ви продовжуєте свій курс без змін?
На діяльність організації це не впливає. Ukraine House DC Foundation — це американська зареєстрована організація. Вона непартійна, не отримує фінансування ні від держави Україна, ні від уряду США. Ми фінансуємося виключно завдяки благодійникам, які підтримують нашу діяльність. І принципово — ми поза політикою в партійному сенсі. Ми працюємо з усіма.
За той час, що ми працюємо після зміни адміністрації, ми не бачимо жодних змін ні в кількості відвідувачів, ні в рівні зацікавленості. Люди продовжують приходити, брати участь, цікавитися. Ми відкрито висловлюємо свою позицію. Так, ми американська організація, але наша місія — розвивати зв’язки між Україною і США, представляти українську культуру, бути додатковим голосом України у Вашингтоні.
Ми говоримо про те, що вважаємо правильним: що Україна має перемогти, і пояснюємо, чому це важливо. Водночас ми працюємо з представниками різних політичних середовищ. На наших заходах присутні люди з нинішньої адміністрації, з попередньої, з попередньої-попередньої. Це нормальний процес для демократичної країни.
Якщо подивитися на опитування, картина також доволі чітка. Ми багато співпрацюємо з Інститутом Рейгана, з Фундацією Рейгана, з Бібліотекою Рейгана. Вони щороку публікують масштабні дослідження громадської думки щодо зовнішньої політики США. Ці результати презентують на їхньому великому щорічному заході — Reagan National Defense Forum. І ці опитування стабільно показують: у США існує двопартійна підтримка України. Йдеться приблизно про 80% підтримки. Це не означає, що всі ці люди готові беззастережно підтримувати будь-які фінансові рішення. Але загальне сприйняття дуже чітке: Україна — партнер і союзник, Росія — ворог, і Україна має перемогти.
Звісно, коли посольство працює з адміністрацією, воно має враховувати її пріоритети — це частина дипломатичної роботи. І посол Ольга Стефанішина і команда посольства чудово роблять свою роботу. Але ми — громадська організація, яка займається культурною дипломатією. Ми формуємо простір для діалогу, збираємо людей, доносимо позицію — і бачимо, що підтримка не зменшується, а навпаки зростає.
Сьогодні ми також бачимо, як війна розширюється. Я переконана, що це, по суті, одна і та сама війна. Події на Близькому Сході, атаки Ірану — це частина ширшого процесу. І це лише підтверджує те, про що ми давно говоримо: допомога Україні — це не благодійність. Це не просто підтримка однієї країни. Йдеться про значно більше — про протистояння між демократичним світом і автократичними режимами. Як би пафосно це не звучало, але це боротьба за принципи, за світовий порядок.
І ця війна триває не з 2022 року — для України вона триває вже 12 років. Ми бачили напад на Грузію у 2008 році. І зараз бачимо продовження цього процесу в різних регіонах світу. У цьому контексті Україна — не проблема, а ключ до рішення. Допомагаючи Україні перемогти, світ інвестує у власну безпеку. Бо ті самі технології війни, ті самі загрози — як, наприклад, дрони — сьогодні використовуються проти нас, а завтра можуть бути використані будь-де. І ми вже бачимо зростання інтересу до українського досвіду — з боку бізнесу, громадськості, аналітичних центрів. Український дім у цьому сенсі стає платформою, де цей досвід можна побачити, зрозуміти, обговорити. Це вікно України в Америку — і водночас вікно в Україну для американців.
На завершення хочу вас запитати: з одного боку відбувається чимало культурного поступу, але з іншого — ми бачимо велику активізацію російських пропутінських артистів у Європі та по всьому світу. Лише за останній час ми в редакції сприяли низці таких відмін виступів. Як із цим бути? Чи потрібно реагувати? Чи це комплексна історія: і відбивати наступи, і продовжувати розповідати про Україну у світі?
Це не просто комплексна історія. Це дуже важлива лінія боротьби і фронт, який почався не у 2022 році й навіть не у 2014-му. Я завжди кажу: він почався з падіння Батурина у 1708 році. Відтоді, як ми втратили державність і як Росія почала — десь активну, десь повзучу — окупацію, вона дуже добре зрозуміла важливість культурної, спортивної та іншої «soft» дипломатії. І протягом цих 300 років діяла в кількох напрямках.
Перше — це апропріація нашого. Було вкрадено не лише у нас, а й у багатьох інших народів — як поневолених всередині Росії, так і тих, що були під владою СРСР. Привласнено величезну кількість митців, науковців — тих, кого Росія називає своїми і представляє у світі як частину власної культури. Від виставок до безкінечного переписування Вікіпедії. Ми вже самі втомилися: на деяких сторінках ми змінюємо в один бік, вони — в інший, і так знову і знову. У відомих музеях — і до 2022 року це була велика частина моєї роботи як посла — ми витрачали місяці, щоб змінити підпис до Корольова, бо він був зазначений як російський науковець. Потім знайшли в Метрополітен-музеї виставку з формулюванням «Київська Русь, now Russia». Серйозно?
Але це ж не випадковість — це десятиліття роботи, на яку витрачалися ресурси в тому числі Радянського Союзу. У Вашингтоні стоїть прекрасний пам’ятник Шевченку. І спротив, який чинило радянське посольство 60 років тому, щоб його не встановили, був неймовірний.
Тому перше — це великий пласт роботи: апропріація. І ми як Український дім до цього долучаємося, але це завдання для всієї культурної дипломатії. Я знаю, що віцепрем’єрка пані Тетяна Бережна зараз багато цим займається: максимально створювати власний контент, розповідати, хто наші митці і чому вони наші, робити виставки, відкривати для Заходу українських композиторів і художників. Бо так працювала будь-яка імперія: вона «висмоктувала» таланти в центр. Але якщо людина народилася в Україні, ідентифікувала себе як українець, писала про Україну, творила з українськими мотивами — це наш митець.
Навіть якщо ми всі, хто жив у Радянському Союзі, не обирали обставини і знаємо російську мову — русифікація була страшною. Тому сьогодні складно судити людей, які жили 100 чи 200 років тому: під яким тиском вони були. Але якщо людина писала українською, ідентифікувала себе як українець — це наш українець, навіть якщо він похований у Санкт-Петербурзі чи Москві. Це робота для науковців — чітко визначити, хто наші. І цих наших ми повинні повернути собі.
Другий напрям — це те, як Росія всюди просуває своє і платить за це величезні гроші. І платила завжди: і впродовж 30+ років після нашої відновленої незалежності, і раніше, в Радянському Союзі. Вона розповідає світу, що балет і опера — це російське, що великі письменники — це тільки Достоєвський і Толстой. Фінансуються переклади, видання, університетські програми. Я пам’ятаю, коли приїхала до США у 1999 році на магістратуру — для мене стало відкриттям існування величезного пласту американської літератури і поезії. Хоча я навчалася в Могилянці і брала спеціальні курси.
Ми знали дуже маленький фрагмент — той, який дозволяли. Я ще вчилася в радянський час, і навіть коли я вперше прочитала Драйзера англійською, зрозуміла, наскільки російський переклад спотворює сенс.
І цей міф про «велику російську літературу» — так, там є хороші автори, ніхто цього не заперечує. Але це дуже маленька частина світової культури, яку ми просто не знаємо.Тому я вважаю, що не потрібно боротися з російською класикою як такою — її потрібно поставити в правильний контекст. І паралельно активно просувати українську літературу і музику.
Ми, наприклад, робили в Ukraine House виставку і презентацію книжки Марійки Кузьми — науковиці з Університету Каліфорнії - Берклі. Вона написала дослідження про українські колядки, щедрівки, духовні пісні. Половина книги — це нотні записи, інша — ґрунтовне пояснення, чому в Україні така сильна традиція співу, чому в церквах співають акапельно, чому багато обрядових пісень передавалися усно. І це все — наслідок нашої історії, окупації, втрат. Коли ти нічого не маєш, ти можеш взяти з собою тільки те, що пам’ятаєш.
Тому про це потрібно говорити. Нам є що сказати. І ми не боремося з російським — ми просто показуємо, що наше не менше, а інколи навіть більше.
І третій напрям — це «кенселінг» російської присутності як зброї. Я вважаю, що він потрібен — але щодо конкретних людей, не щодо класичних творів. Йдеться про сучасних виконавців, які підтримують Путіна або мовчать і при цьому продовжують виступати за кордоном, кажучи: «ми поза політикою». Тут має бути безкомпромісна боротьба. Бо дуже мало тих, хто зайняв чітку моральну позицію. Більшість або відкрито підтримує, або мовчить — а це теж форма підтримки злочину. Я вважаю, що ті, хто мовчать, є співучасниками.
І ми — і коли я була послом, і зараз в Українському домі — разом із громадою постійно працюємо: пишемо листи, звернення, реагуємо. Є дуже сильні спільноти в Нью-Йорку і Чикаго, які також цим займаються. Бо якщо дозволяти цим процесам повертатися — десь дати їм виступити, десь заспівати — це нормалізує тих, хто фактично підтримує вбивство мирних людей. Цього не має бути. Але водночас важливо зберігати чітке розрізнення. Бо іноді я бачу, як ми одночасно виступаємо і проти конкретних виконавців, і проти самих творів. Сказати, що Достоєвський — поганий письменник? Ні. Але я виступатиму проти його читань, якщо це не критичне осмислення. Приміром, на тему: «Прочитаймо Достоєвського, Купріна і Толстого, щоб побачити, звідки ця чорна душа і що росіяни були природними вбивцями від самих своїх початків». Why not, таку дискусію можна. Тому тут важливий науково обґрунтований підхід.
Але щодо сучасних митців, спортсменів, ресторанів — тут потрібно чітко говорити: це не ок. Так само, як не ок працювати в Росії зараз. Бізнес може робити свій вибір, але ми як громадяни голосуємо своїм гаманцем. Я, наприклад, не купую продукцію компаній, які продовжують працювати в Росії. І це теж частина цієї боротьби.