Співавтори «Ми віримо вам» Арно Дюфе і Шарлотт Девіллер є режисерами-початківцями. Однак якщо Дюфе вже встиг показатися на Берлінале з короткометражкою «Непереможна епоха», то для Девіллер це перша режисерська робота. З іншого боку, для цього проєкту був життєво важливим попередній досвід Девіллер: медсестрою вона працювала з молоддю та сім'ями, які пережили абʼюз, сексуальне насильство й інцестуальні зґвалтування.
«Ми віримо вам» розповідає про Аліс (Мірієм Ахеддіу), яка сама виховує двох дітей і змушена захищати цю опіку в суді від колишнього чоловіка (Лоран Капеллуто). Фільм починається на вулиці з істерики молодшого з дітей, Етьєна (Улісс Гоффен). Дочка-підлітка Ліла (Адель Пінкаерс) поводиться стриманіше: роздратовано й відсторонено.
Цікаво, що Мірієм Ахеддіу раніше теж зіграла матір проблемної дитини в боді-горорі Жюлії Дюкорно «Титан» (Франція — Бельгія, 2021), відзначеному «Золотою пальмовою гілкою» Канн; правда, там дочка була агресоркою — серійною вбивцею. У «Ми віримо вам» дитина однозначно жертва.
Більшу частину драматичної напруги Арно Дюфе і Шарлотт Девіллер покладають саме на Мірієм Ахеддіу. У середині фільму вона має емоційно оглушливий моноспетакль. Оператор Пепен Стрює зосереджений на обличчі героїні, яка розривається між спробою заспокоїти дітей, протистояти чоловікові та його юристам і контролем власних почуттів. Правду персонажів розкривають не одразу. На початку Аліс проявляється радше негативно — різка, скандальна, категорична. Аж поки не вступають у справу юристи й не починають звучати свідчення.
Правників грають реальні адвокати, які застосовують напрацьовані ораторські прийоми, що помітно підвищує напругу. Батько дітей за допомогою своїх юристів обирає гранично підступну тактику, намагаючись поставити під сумнів доброчесність Аліс, її здатність адекватно сприймати світ і дбати про дітей.
Але наводять усе нові й нові докази, і атмосфера стає вибуховою. У самій назві «Ми віримо вам» прихована дуже гірка іронія, адже, судячи з усього, Аліс і дітям уже далеко не вперше доводиться проходити пекло ретравматизації, Етьєн і Ліла знову змушені переживати те, що коїв їхній батько.
Почавши із судового процедуралу і сімейної драми, Арно Дюфе й Шарлотт Девіллер розгорнули в останній третині фільму справжній горор, історію настільки ж драматичну, наскільки й моторошну — і це все з мінімумом засобів, лише завдяки природності акторів й ідеально вибудованим діалогам. Дуже небагато режисерів знаходять сміливість настільки відверто показати проблеми жінок і дітей, що протистоять кривдникам.