Джулія Дюкорно народилася в 1983 р. в Парижі. У 2008-му закінчила вищу державну кіношколу Франції La Fémis, де вивчала сценарну справу; серед випускників цього університету – Ален Рене, Тео Ангелопулос, Анджей Жулавський, Клер Дені, Коста Гаврас, Франсуа Озон. Втім, схоже, не менше значення для становлення режисерки мала медична спеціалізація її батьків: мати – гінекологиня, батько – дерматолог. Відповідно, у фільмах Дюкорно акцентовані фізіологічність, різного роду каліцтва і мутації, невмотивоване насильство.
Зокрема, її стартова короткометражка «Джуніор» (2011) – про тринадцятирічну підлітку, яка, перехворівши на шлункову інфекцію, скидає шкіру, наче змія. Наступного року Дюкорно дебютувала на телебаченні з драмою «Їстівне» (2012), протагоністка якої в юності була товстою, заляканою і самотньою. Втиснувши нарешті себе в загальні канони краси, вона отримує нову халепу – булімію. Дюкорно дотримується феміністичної оптики і відкидає стандартизовану жіночу тілесність на екрані.
Ці переконання втілені і в повнометражному дебюті режисерки «Сире» (2016). Миловидна вегетаріанка Жюстін (Геранс Марільє, що зіграла і в «Джуніор») вступає до ветеринарного коледжу, де навчається її старша сестра Алексія (Елла Румпф). Остання влаштовує Жюстін ініціацію, змушуючи з'їсти сирі кролячі нирки. Наступного ранку Жюстін виявляє висип по всьому тілу. Лікарі діагностують харчове отруєння і виписують мазь. Проте прорізується новий симптом – потяг до свіжого м'яса, і зрештою Жюстін і Алексія перетворюються на покусаних і кусаючих все живе і мертве хижачок. Кумедна зав'язка не запобігає подальшому мороку, а у фіналі Дюкорно завдає глядачеві удару під дих: виявляється, канібалізм – родове прокляття, що передається в родині по жіночій лінії; цей знак оклику відлунює ще довго після заключних титрів.
Всі ці мотиви сконцентровано в «Титані» (2021), що приніс Дюкорно «Золоту пальмову гілку». Події вчергове запускає нещасливий збіг обставин. Маленька Алексія потрапляє в аварію і їй вшивають титанову пластину в череп. З роками у неї розвивається еротичний потяг до автомобілів, вона навіть вагітніє від одного з них. І чим відчутніше розвивається в ній нове машинне життя, тим більша спрага Алексії до вбивств.
І «Титан», і «Сире» є зразками жанру боді-горору – фільмів про небезпечні чи страхітливі трансформації людського тіла. Однак Дюкорно використовує ці небезпечні атракціони, аби розповісти про інші речі. Так, у «Сирому» канібалізм – кривава рама довкола цінності сестринства й огидності булінгу, а біомеханічна мутація в «Титані» зачіпає теми прийняття Іншого й любові всупереч усьому.
Значну частину сценарію «Альфи» Дюкорно написала на хвилі успіху «Титану», але незабаром радикально змінила історію: «Я усвідомила, що повторюю те, що казала в попередніх фільмах. Мені стало нудно, я роздратувалась через перебування в цій зоні комфорту».
Кілька впізнаваних тропів у «Альфи» все ж є: знову в центрі оповіді – проблемна тінейджерка Альфа (Мелісса Борос), знову сюжетним рушієм є таємнича й моторошна хвороба. Однак цього разу мутація є апріорною, її не запускає фатальний збіг обставин. Світ уже атакований вірусом, що передається через кров. Заражені перетворюються на мармурові статуї: шкіра твердне, а кашель супроводжують хмари піску з легень. Смерть – остаточне закам’яніння. Та Дюкорно покидає територію боді-горора, який передбачає поступове нарощування афектів; тепер їй ідеться про родину.
Родина ця двічі проклята. 13-річна Альфа просить нататуювати їй літеру «А» на вечірці, де всі підлітки користуються однією голкою, і тепер оточуючі стороняться героїні або цькують її, підозрюючи, що в неї вірус. Очікування результатів аналізів перетворюється на вічність. До того ж після восьмирічної відсутності з'являється інфікований дядько Амін (Тахар Рахім) – ходячий невроз, залитий героїном. Все це намагається вивезти на собі безіменна мати Альфи, Амінова сестра (Гольшифте Фарахані), яка працює лікаркою у місцевій лікарні, забитій напівживими надгробками.
Дюкорно не приховує, що спиралася на спогади про початок епідемії СНІДу, коли діагноз ставав вироком: «Цей фільм — про розповсюдження страху від СНІДу, про вплив, який він мав на моє покоління». Тобто, коло тем очевидне – стигматизація інфікованих, остракізм груп ризику, нова хвиля гомофобії, суспільна параноя.
Проблема в тому, що, відмовившись від налагодженого механізму жахів, Дюкорно, свідомо чи ні, намагається їх використовувати там, де потрібні інакші інтонації та ритми. В «Альфі» не бракує похмурої чи містичної атмосфери, сильних емоційних сцен, однак сюжетна тканина, розтягнена між горором, сімейною драмою і драмою соціальною, рветься на погано збалансовані фрагменти. Лінія з булінгом Альфи у школі, підсилена стражданнями вчителя-ґея, чий партнер помирає, закінчується, по факту, нічим. Амін намагається знеболити себе опіатами до смерті, сестра не дає йому цього зробити, він з розпачу стає кимось на кшталт гуру для небоги; в цьому дуеті битого життям наркомана і рано дозрілого дівчиська могло би відбутися багато цікавого – але і тут, здається, режисерка не знає, куди повернути, тож імовірний роман виховання уривається на пів слові. Всі троє герої_нь – з етносу берберів; однак, окрім кількох фраз рідною мовою, ця характеристика нічого не додає ані персонажам, ані їхнім історіям: могли б бути таким же чином і білі французи, і араби, хто завгодно. Мармур? А чому не граніт, не глина, не метал? І отак весь час, аж до метафорично перегрітого фіналу, який взагалі зависає в смисловій порожнечі.
Тож, попри сумлінні акторські роботи, багато моментів здаються прикро довільними. З одного боку – забагато всього: жестів, слів, ситуацій. З другого – замало віддачі.
Титани – бунтівні боги. Але в Дюкорно вийшов не титан, а Титанік, що не просто зіткнувся з айсбергом, а вже вийшов з порту, розчавлений здоровезною брилою криги. Чи, радше, мармуру.