«У фільмі багато п’ємо і матюкаємося, бо в житті так само — таке у нас кінематографічне життя»
Є декілька речей, які постійно говорять про твої фільми. Зокрема, що вони серйозні і важкі. Й ось нарешті ти зняв відносно легке кіно, частково навіть комедію. Як так сталося?
Можливо, це реакція на події, що відбуваються, на війну – хочеться трошки відволіктися. А можливо це тому комедія, що я в цій історії головний герой — а в мене до себе і до нашої тусовки ставлення досить скептичне. Та я думаю, що у всіх фільмах у мене є моменти пов’язані з гумором. Просто їх було мало, а тут багато.
Пам’ятаю, ще у часи «Звичайної справи» і «Креденсу» ти намагався стати режисером популярного кіно, зокрема, комедій, а потім на якийсь час забив.
На друге коло пішов. У мене теж було відчуття, що знову знімаю «Звичайну справу».
Як ти взагалі ставишся до комедій?
Я позитивно ставлюся, люблю комедій. Дивлюся інколи. Якщо щось цікаве є, то дивлюся. Я часто досить дивлюся комерційне, жанрове кіно.
А що ти останнє дивився з комедій?
Сходив на «Голий пістолет» новий, але це, звісно, таке. Я більше очікував від цього фільму, якщо чесно.
Мені здається, якби в Україні зняли «Голий пістолет», то це було би неочікувано. У нас такого гумору немає.
Я згоден. Це досить специфічний гумор. Ти знаєш, у мене навіть були думки щось таке зняти. Так би мовити, вийти повністю з амплуа, пробити дно. Це такий класний виклик був би, для мене принаймні. Тому, що з акторством челендж вже відбувся, тепер треба щось таке. Можливо, я просто після першого знімального дня помру, але поки що хочеться спробувати. Та мені зараз треба певний період спокою для того, щоб набратися трошки сил і почекати, яка наступна ідея прийде, бо після фільму завжди виснажений, депресивний, беземоційний, мені важко.
Як так сталося, що ти став головним актором свого фільму? Ще одна річ, яку говорять про фільми Васяновича — це акторська гра, яку часто критикують чи навіть називають поганою.
Це приємно, що у мене є стиль і обличчя. Погана акторська гра — це моя фішка. Тому цього разу я вирішив усе змінити і зробити гру перфектною (сміється). Треба було самому зніматися, що зробиш. Тим паче, переважна більшість акторів на війні. Ми почали знімати з Женею Черніковим, він чудовий актор, але він зайнятий у Силах оборони. Я зрозумів за якийсь час, що так ми просто нічого не знімемо. Логістично було простіше самому стати в кадр, і тоді все стало швидше і простіше.
Крім себе ти також поставив у кадр половину знімальної групи.
Усіх. Я старався всіх запхати, хто є. Там є Сергій Степанський (звукорежисер), Влад Одуденко (художник-постановник), Міша Любарський (оператор-постановник). Всі грають самі себе. Є двоє професійних акторів: Володимир Кузнецов і Гриша Наумов.
Чому ти зробив знімальну групу героями фільму?
Тому, що це фільм про нас. Не точні автобіографічні історії, а такий збірний образ усіх нас. Ми знаємо, як проживаємо наше життя, тому що досить часто бачимося; Влад Одуденко мій найкращий друг, і багато чого інспіровано тим, що з ним відбувалося останні роки. Взагалі я думав, що Влад буде зніматися, навіть коли Женя Черніков ще грав головного героя. Тоді всі знімалися, крім мене. Вже на останньому етапі я долучився до цієї веселої компанії.
А чому? Я не знаю чому. Бо всі – актори, всі – типажі, всі займаються в кадрі органічними речами, якими вони в житті займаються кожен день. У нас дуже близькі стосунки, ніхто нікого не боїться, тут немає того напруження, яке виникає перед камерою.
Це про вас як про коло друзів, чи це також і портрет українських сучасних кінематографістів?
Все ж таки це про нас хай буде. Якщо хтось себе впізнає, то окей, я не проти. Але мети узагальнити українські кінопроцеси ми перед собою не ставили. Ми намагалися зняти історію більше про себе, про наші сім’ї, про наше майбутнє, про наші стосунки один з одним.
Крім зміни жанру ти змінив і те, як ти знімаєш кіно. Наприклад, тут багато, як для тебе, розмов і крупних планів.
Слухай, не багато крупних планів. Можливо, їх більше, але геть не багато. Це середні і загальні плани з виходом на передній план. Я би не сказав, що багато крупних. Погоджуюсь з тобою, що тут багато балаканини, діалогів — це правда. Не знаю чому так відбулося, але нам було комфортно в цьому стані. Ситуації потрібно було якимось чином розвивати. Не завжди це можна зробити постійною зміною дії в кадрі. І тоді треба це все виносити на рівень тексту. Головне, що було органічно, звично і нам не треба було нічого грати. Плюс-мінус ми були самими собою в кадрі. Всі.
А як ти довірив Михайлу Любарському знімати кіно як оператору? Раніше ти нікому не віддавав камеру.
Міша Любарський — це, мабуть, одна-єдина людина, на котру я таку відповідальну місію міг покласти. Тим паче, що я його давно знаю, ми друзі, і тільки він міг це зробити.
Чому тільки він?
Тому, що він частина нашої маленької кіносім’ї. Він дуже близька людина до нас. Це була перепустка, щоб потрапити в наш фільм.
Коротше, все за знайомством.
Тільки так. В кіно все завжди за знайомством, це по-перше. А по-друге, ще має пощастити. Навіть якщо люди талановиті і здібні до цього, досить багато чинників має співпасти, щоб воно зігралося.
Є питання, яке тобі будуть ставити ще не один раз, тому я просто залишу його в цьому тексті. Чому твої герої так багато п’ють і матюкаються?
Тому, що ми в житті багато п’ємо, матюкаємося. Зараз менше, тому що сил уже нема і здоров’я — таке у нас кінематографічне життя. Нащо його прикрашати? Треба все показувати як є, я вважаю. Найголовніша мета була в цьому фільмі — не робити з себе пам’ятника, не прикрашати, навпаки, за можливості робити все гостріше, цікавіше, похабніше, нахабніше.
«Я мрію, що різні люди, які зараз мають політичний вплив, розчиняться і не будуть пхати своє телевізійне рило в кіноіндустрію»
Ще нещодавно в описах стрічки фігурувала політична частина, але загалом вона зникла з фільму. Чому?
Я вже давно це змінив. Коли прийшла ідея сфокусуватися на головній проблемі – проблемі депопуляції, я подумав: «Ну їх цих політиків смердючих, просто не хочу з ними мати жодної справи». Я не думаю, що в цій історії щось додалося би, якщо б я сказав, що знову вибрали популіста. Уже немає сил навіть жартувати про це. Просто не хочу.
А тема депопуляції, я так розумію, посилається на особисті історії. Ти песимістично дивишся на стан країни в майбутньому?
Моя історія має хепі енд, не так, як у фільмі: все добре, моя сім’я повернулася. Але взагалі це буде найбільшою проблемою після закінчення війни. Люди, які за стільки років уже звикли за кордоном жити — який сенс їм сюди повертатися? Не бачу сенсу. Я вірю, я хочу, щоб тут змінилося все досить швидко, щоб все зростало, але, бл*ха, я не вірю, спираючись на свій невеличкий життєвий досвід, я просто не вірю, що це можливо. Правда. Але дуже хочеться.
Твій герой залишається кінорежисером в Україні, але при цьому грошей нема і раціонального зерна, чому він залишається тут — теж нема. Водночас, ти в реальності той самий режисер, який тут творить українське кіно навіть без грошей; ти розумієш, куди рухаються тренди, що буде з фінансуванням і так далі. Ти віриш у продовження кіно тут?
Я не те щоб релігійна людина, але я вірю інколи в хороші речі. Звісно, я вірю, я мрію навіть, що це відбудеться, що до нас повернуться нормальні бюджети, відкриті конкурси, що різні люди, які зараз мають політичний вплив, розчиняться і не будуть пхати своє телевізійне рило в кіноіндустрію. Соромно потім дивитися те, що вони зараз знімають. Я вірю, що повернуться старі часи, де були відкриті конкурси.
Цей фільм — своєрідний любовний лист до кіно взагалі. Чи правильно буде сказати, що це твій «Вісім з половиною» (фільм Федеріко Фелліні, який став знаковим фільмом про кінематограф — Авт.)?
Плюс-мінус так. «Вісім з половиною», «Таксі» (іранський фільм-переможець Берлінале-2015, знятий на відеореєстратор — Авт.) та інші фільми. Прийшов час. Не знаєш про що кіно знімати — знімай про себе.
Це не найпоширеніша практика у нас — знімати кіно про кіно. Виходить, що ти зі своїм досвідом уже можеш переосмислювати себе. Бачиш себе якимось заслуженим режисером в Україні чи, як то кажуть, патріархом кіно?
Так, звісно, я це все показав у фільмі, ким я себе вважаю – це ж зрозуміло з матеріалу, що я супер заслужений серйозний академік майже (сміється). А те, що таких фільмів мало, так зараз взагалі в Україні нічого не знімають. І раніше не так багато знімали. Починали тільки, розганялися.
Ти ж розумієш, що як би ти іронічно не ставився, ти вже заслужений режисер. Уже з фільмографією, з нагородами.
Я ж кажу, мотивація дуже проста — треба знімати про те, що тебе найбільше турбує на даний момент. Ти дивишся по сторонах, бачиш – у Владіка трабли сімейні; дивишся на себе потім з цієї точки зору, думаєш: ого, десь близько теж ходиш, ніби все гаразд, поверхнево, але може все погано закінчитися. Починаєш на цьому зосереджуватися, розвивати тему і думаєш: а що ж після війни буде? А що зараз відбувається з військовими, які воюють, а їх дружини за кордоном? І ця тема тебе поглинає, ти розумієш, що вона достойна і починаєш про неї кіно знімати. А те, що я там зі своїм обличчям у кадрі стрибаю, то такої ідеї від самого початку не було.
«Я і продюсер, і режисер — два в одному. І режисер завжди перемагає продюсера»
Ти знову практично сам себе фінансував. Там є гроші фондів, але починали ви без них. Наскільки для тебе це ефективно?
Ефективно. Це досить болісно. Я би не сказав, що цей фільм я сам фінансував. Так, на початковому етапі я витратив усі гроші, що у мене були, на цей проєкт. Потім потроху почали з’являтися грантові гроші. Ми навіть якийсь бюджет назбирали, який зі сторони виглядає більш-менш, але насправді це гроші, яких ти і не бачиш — це грантові гроші, фондові, які мусять витрачатися в інших країнах на роботу, яку ти би зробив на кухні безкоштовно. А на зйомки чомусь ніхто не хоче давати гроші, і це дуже важко, бо практично всі працюють безкоштовно. І тому, як результат, другий раз це важко повторити. Я приємно здивований, що мої друзі пройшли цей шлях разом зі мною.
Ти кажеш, що це вдруге важко повторити – але по факту ти вже вдруге це повторюєш. Був же «Рівень чорного» за власні кошти.
«Рівень чорного» — я би мріяв так знімати кіно. Тому, що я там взагалі був один з камерою і Костя (Костянтин Мохнач — фотограф, який зіграв головну роль у фільмі — Авт.). Переважно. Там були і більш масштабні сцени, але переважно це було мікробюджетне кіно з кошторисом 10 000 доларів на все. Враховуючи локації, каскадерів і кейтеринг.
Але зараз так уже не виходить. Так можна знімати кіно без тексту, а для діалогів все одно мусиш запрошувати звукорежисера, бум-операторів, — і ти вже не є таким мобільним. А тут дивись: у нас і фокус-пулер був, і оператор, і художник-постановник, котрий і в кадрі, і за кадром, і асистенти художника-постановника — це цілий продакшн. Тут людей 6-8 весь час були на майданчику.
Наскільки за такого фінансування працює твоя методика, коли ти можеш зняти сцену, знову до неї повернутися і перезняти?
Можу так робити, ми одну сцену, — сцену №3, бійка на даху, — перезнімали п’ять разів, а пішла зрештою взагалі репетиція. Ми просто вирішили поімпровізувати і вже краще не змогли зняти. Так, буває, перезнімали. Не працює сцена — треба перезняти. Другу сцену ми також перезнімали: діалог з дружиною, яка мені на заправці дзвонить. Кухню перезнімали, тому що спочатку з Женею Черніковим вона знімалася, потім зі мною. На кладовищі так само перезнімали — теж Женя був. Нічого страшного.
Ти так робив ще навіть за часів, коли мав держфінансування. Хоча перезйомка — це найбільший жах продюсера.
Я і продюсер, і режисер — два в одному. І режисер завжди перемагає продюсера. Вже багато разів перевірено: як режисер скаже, так і буде. Знову-таки, знімаємо імпровізаційно, тому нема чіткого плану – і сюжет, й історія можуть змінюватися. Потрібно робити якісь корективи і для цього перезнімаємо певну сцену, щоб гарно стати в монтаж. Але по фіналу я все одно відповідаю – тому я все ж за результат, а не за фінанси. Головне – зняти хороше кіно.
А як ви прописуєте це на старті? Закладаєте додаткові знімальні дні?
Взагалі по-різному, у всіх так по-різному. Дуже важко прорахувати наперед кіно. Якщо б це було просто, ти написав якийсь мануал, бухгалтерія чи продюсери обрахували б це, не було б інфляції, ми знімали би все в павільйоні, в ідеальних стерильних умовах… якщо б це не було творчим процесом — тоді в принципі можна було б прорахувати точно кошторис плюс 10-15-20%, які будуть впливати так або інакше. Та коли ти знімаєш кіно, цей відсоток просто збільшується. Уяви, пішов сніг – а мусило бути сонце; чи пішов сніг, завалив декорацію, і тепер треба 10 камазів і 15 людей, щоб усе це розчистили і вивезли з майданчика, бо завтра зйомка, а іншої можливості зняти не буде. Ти ж наперед не порахуєш, правильно? Такі халепи відбуваються весь час в кіно. Тому це приблизний прорахунок: стільки-то сцен, стільки-то змін, стільки-то приблизно локацій — це можна порахувати. А все інше, це відсоток непередбачених витрат.
Але завжди можна на чомусь зекономити. Я маю на увазі, можна об’єднати дві сцени в одну, як я люблю це робити, зняти це одним планом. Тому у тебе з’являється ще один день щось перезняти потім. Це дуже пластично, і тоді можливі зміни під час продакшну.
«Мені просто хочеться знімати кіно таке, яке мені подобається, незважаючи на фестивальну кон'юнктуру або глядацький попит»
Ти вже режисер Венеційського кінофестивалю, після двох фільмів у різних конкурсах. Перед тобою відкриті двері туди, і ми всі чекали, що з новим фільмом у тебе відбудеться прем’єра саме в Італії. Натомість у тебе прем’єра у Торонто. Венеція тебе не взяла?
Я не знаю. Ми мали open invitation (відкрите запрошення) на Венеційський фестиваль. Це означає, що нам не кажуть, в який конкурс нас візьмуть – просто ми мусили погодитися. Ми сказали: «Скажіть, ви берете нас в основний чи ні? Якщо ні, то все нормально, ми просто йдемо далі шукати». Бо йти в «Горизонти» (другий за значенням конкурс фестивалю, де відбулася світова прем’єра «Атлантиди» — Авт.), який ми колись виграли — немає сенсу, йти кудись нижче — теж немає сенсу. В останній момент треба було вже вирішувати з Торонто. Вони нам запропонували свою єдину конкурсну програму і ми погодилися. Мусили швидко вибирати.
Чому не взяли? Не знаю. Може, кіно погане, може, не сподобалося, може, не розуміють цієї проблематики. Я підозрюю, що вони взагалі багато що про нашу війну не розуміють, на рівні емоційному для них це далеко, це не їх війна. Поки до них ракета не прилетить на Лідо, у Венецію чи Рим — не будуть розуміти. Це неможливо зрозуміти, якщо ти не пережив. А тут поствійськова історія — це вже подвійне нерозуміння. Все окей. Зате російського кіна багато.
У тебе є вже статусні перемоги, нагороди, твій фільм навіть у топ-100 українських фільмів усіх часів. Багато що вже досягнуто, багато зроблено — чи залишилося щось у кіно, чого ти ще б хотів досягти?
Мені важко сказати. Мабуть що ні. Я вже трошки наївся фестивальних нагород. Розумію, що це дуже важливо і класно для продакшну та пошуку фінансування. Але мені просто хочеться знімати кіно таке, яке мені подобається, незважаючи на фестивальну кон'юнктуру або глядацький попит. Для мене це найцінніше. Якось весь час мені це плюс-мінус вдавалося, і хочеться рухатися в такому ж напрямі. Важливо, щоб просто була можливість це робити. Бо це найстрашніше, коли можливість зникає.
Суть професії така, що ти потрібен тільки тут, можеш зробити тільки тут це кіно, тому хочеться і далі цим займатися в тому чи іншому вигляді.
Тобто, тебе драйвить сам процес створення кіно?
Так, це фантастика. Не було нічого – і раптом за деякий час щось з’являється, починає жити своїм життям. Бере тебе у свої руки, починає тебе кудись вести – я маю на увазі, сюжетно, коли є частина матеріалу — і це фантастика. Це робить щасливим. Класний стан. Мені процес подобається. Мені не подобаються фестивальні мандрівки, перебування десь далеко від дому, вимушена комунікація з незнайомими людьми — для мене це все стрес, правда. Мені подобається сидіти вдома, придумувати кіно. Якщо є можливості його знімати — мені більше не треба нічого.