Ганна миттю згадала своє рідне стотисячне містечко Смілу. Вона згадала сім’ю. Батька, нащадного пожежника, Костянтина. Матір, викладачку англійської мови в середній смілянській школі. А потім весілля. Своє весілля. Дитинства вона не згадала, і не тому, що надто рано для її віку, щоби спадали на пам’ять безхмарні напливи ранніх літ, а радше тому, що люди забезпечені — безтурботні перед минулим, як і перед майбутнім. Щоправда, до часу, поки не скоїться якась жахлива до самих кісток життєва колізія.
Весілля Ганні пам’яталося десь так: гарний наречений із густою чорною шевелюрою, синіми очима. Борис довго домагався її руки. А тому зараз сидів щасливий і трохи розімлілий під пекучим серпневим сонцем. Гості розташувалися обабіч довгого столу. По один бік цивільні, по інший — пожежники. Сиділи мовчки й чинно. Заради справедливости можна сказати, що провінційні свята чи весілля проходять досить часто спокійно і врівноважено.
І ось тут, у цій полудневій мармеладовій спеці, заграла музика. Зовсім не так, як грають на весіллях. А стишено, мелодійно, як наче хто грав кришталевими дармовисами високо в небі. Вибігла дівчинка, років дев’яти-десяти. У рожевій сукенці, у білих гольфиках, золотоволоса, із зеленими порцеляновими очима. Дівчинка почала танцювати, вправно переставляючи свої довгі, худі, але ладні ноженята. Виходило в неї це так нудно-солодко, що всі зніяковіли. Саме це згадала, дивлячись на стіну перукарні «Чарівниця», Ганна Щербак. Потім її висмикнуло, вирвало з полотна пам’яти трохи снобістське, трохи вульгарне торохкотіння Елі. І вже в перукарні, дивлячись на овид дзеркала, вона помітила за собою те, що знову бачить це «щось». Саме бачить, а не пригадує. Ця історія теж досить банальна і проста. Таких зараз трапляється десяток із сотні. Вона цікавить своєю простотою. І не більше.
У колодязі її пам’яти сплив листопадовий чорнильний вечір перед весіллям, зовсім іншим, — Ганна мала вийти за Федька Колесниченка. І саме того дня Федька Колесниченка порізали двоє вурок, що втекли з «хімії» в Черкасах. Знайшли його мертвим, під самісінький ранок, без усіляких трагічних подробиць, проте ще кілька днів щось довідувалися, з’ясовуючи його особу, а наречена та гості чекали на нього, і родичі мотлялися областю, розшукуючи непутящого Федька, який давно дубів у місцевій трупарні. Це ще одна частина її спогаду.
Але передчуття, як неосвітлені локомотиви, з гудінням пролітали повз неї. Точніше, зараз, дивлячись на латку вилинялого під березневим сонцем асфальту, вона зупинилася посеред дороги та сказала:
— Сни мені, Елько, сняться якісь дивні…
— Які? — клацаючи, блискаючи сріблом двох лез ножиць, запитала Еля.
— Дивні…
— А саме?.. Поверніть голову. Ось так. Поверніть, будь ласка, голову.
— Церква. Весілля… І ворожка… Що ти думаєш про ворожок… Чи знахарок?
— Га? Нічого, — і несподівано змінивши голос під когось, Елька протягла: — Д-а-а-рагая, у прєдидущєй жизні ви билі Клєопатрой… Ха! Ідіотизм усе це. Я атеїстка. Одвічна і спадкова.
Ганна всміхнулася широко й радісно і вже стрімко вийшла на вулицю.
Ні, вона ще не встигла вийти, як це знову трапилося на самому виході; вона не встигла по-котячому граційно вигнути спину в дорогому хутрі. І навіть не встигла нічого зрозуміти, як побачила себе, і як якась дівчина, дерев’яно переставляючи ноги, проходить крізь розтоплене сонцем аморфне полотно майдану. Трохи пізніше вона впізнала себе в тій дівчині, але значно пізніше: серед дорогих килимів, кришталю, коли над нею нависало тяжке, майже чоловіче обличчя місцевої ворожки Клавки. Клавка тримала її руку. Відкинула, наче тримала ослизлу гадюку, а не її пещену руку, яка ніколи за двадцять років життя не знала праці.
— Хрест… — прохрипіла Клавка, її чоло вкрилося дрібними краплями поту, а верхня губа підскочила догори. — Хрест. Хрест на Сатурні. Іди з Богом, дитино…
— Що…
— Кажу, йди собі. Не буду я тобі ворожити…
— Я заплачу́…
— Нічого мені не треба. У тебе хрест на Сатурні.
І вже потім перед очима Ганни попливла фіолетова маса березня, порожнє місце від візка. І крик, підхоплений переляканою Елькою.
— Украли дитину!
***
Олесь Ульяненко (1962–2010) — український письменник, культова постать сучасної літератури. Автор понад двадцяти романів, серед яких «Сталінка», «Жінка його мрії», «Знак Саваофа», «Квіти Содому», «Дофін Сатани», «Хрест на Сатурні».
Роман «Сталінка» став етапним твором — одним із засадничих текстів нової української літератури та визнаною класикою. Саме за нього Ульяненко отримав Шевченківську премію, ставши наймолодшим її лауреатом (отримав нагороду у 35 років).
Проза Ульяненка завжди ламала табу й викликала гучні скандали. Після виходу роману «Знак Саваофа» Московський патріархат УПЦ оголосив письменнику анафему. З романом «Жінка його мрії» дійшло до суду: книжку визнали «порнографічною», вилучили з продажу, а самому авторові загрожував тюремний строк. Ульяненко став першим і єдиним письменником незалежної України, який у суді відстояв право на свободу творчості — і переміг. Роман перевидали, але вже за пів року після цього Ульяненка знайшли мертвим у власній квартирі.
Обставини смерті залишаються загадковими й досі не розслідувані. Олесю Ульяненку було лише 47 років. Похований у Києві на Байковому кладовищі, ділянка №33.