Останні три роки відбувається поступове розширення зони українського впливу в академічному та культурному просторах. Заповнються «білі плями», що виникли внаслідок активного витіснення українських тем із глобального інтелектуального простору в радянські часи і відсутності ресурсів та досвіду ці теми розвивати в пострадянський період.
Зусилля академічного товариства на підтримку України, попри спротив західної академічної системи в деяких регіонах (як-от Сполучені Штати, де академічна сстема великою мірою сформована в межах бачення Холодної війни) призвели до того, що станом на 2025 рік Україна перестала «провалюватися у тріщини» західного інституційного дискурсу. Інтерес до українського суспільства, стійкості та культури є щирим, а не заснованим на сенсації, що вщухає з часом.
Було створено кілька програм, переважно в Центральній і Східній Європі, зокрема Мережа експертних центрів міждисциплінарних українських студій Франкфурт-на-Одері — Берлін (Competence Network Interdisciplinary Ukrainian Studies Frankfurt (Oder) – Berlin (KIU)), Центр міждисциплінарних українських студій «Denkraum Ukraine» при Університеті Регенсбурга, «Невидимий університет» у Центральноєвропейському університеті (Будапешт) тощо. Українській темі присвячені численні конференції та воркшопи.
Наразі є наочний результат: численні західні науковці перейшли до вивчення України і поступово намагаються позбутися старих імперських кліше. Це завдання не одного дня, адже кліше формували академічні програми, спрямовані на вивчення Радянського Союзу і Східної Європи, протягом десятиліть. Багато з тих дослідників, які цікавилися Росією, почали тепер виробляти нові силабуси, що фокусуються на українських темах або принаймні включають їх; деякі колеги почали вивчати українську мову. Помітно, що видимість України у світовому інтелектуальному дискурсі стала стійким результатом, який закладе підґрунтя для наступних програм і публікацій.
Сприйняття України у світі, своєю чергою, також змінилося завдяки невпинній адвокації численних українців, вимушено переміщених через війну до інших країн, а також щирому інтересу науковців у європейській та американській академічній спільноті підтримувати українські теми. Позаінституційні незалежні ініціативи отримали важливе місце в цьому процесі, оскільки вони дозволяють незалежну інтерпретацію теми, яка долає академічну інерцію і преференційне ставлення до певних тем та допомагає встановити дійсно динамічну та поліфонічну розмову.
Наприклад, Мережа деколоніальних студій України (Ukraine Decolonial Studies Network) була створена у серпні 2022 року і нині об’єднує понад 800 науковців. Її мета — розширений розвиток досліджень України з постколоніальної парадигми та критичний перегляд некритичного використання термінів колоніальний / постколоніальний / деколоніальний, які останнім часом застосовують до випадку України як медіа, так і інституції. Приєднатися до мережі цього року можна безкоштовно; учасники готують комплексну програму заходів на 2025–2026 роки. Мережа деколоніальних студій України намагається якісно змінити позиціонування тем, дотичних до українського відокремлення від історичних колоніальних наративів та активного опору російському неоколоніалізму, і вивести їх на новий, глобальний рівень інтелектуальної дискусії та академічної методології у викладанні та науковому дослідженні.
Я є членкинею виконавчої ради Мережі деколоніальних студій України, і моє власне дослідження пропонує переосмислити термінологію, враховуючи той факт, що український випадок розташований «між» східним і західним контекстом — поза концептуальними рамками, запропонованими постколоніальною та деколоніальною теорією. Україна презентує випадок ще одного типу колоніалізму, який історично розгортався на її території — російського, заснованого не тільки на довготривалій екстракції ресурсів і апропріації українських досягнень, але й на уявній культурній близькості, виведеній в основоположний міф російською неоколоніальною пропагандою. Моя нова книга «Амбіколоніальність і війна: українсько-російський випадок» вийшла друком у міжнародному видавництві Palgrave Macmillan у 2025 році. Книга розглядає цю колоніальну «близькість» та військову агресію як її прямий наслідок через поняття «амбіколоніальності». Вона вже отримала схвальні відгуки від таких відомих колег, як Сергій Плохій та Славой Жижек. Наразі я розглядаю можливості перекладу цієї праці українською у співпраці з українським видавництвом, що для мене є дуже важливим кроком, адже я хотіла би «укорінити» цей текст та отримати відгуки українських читачів.
Загалом багатогранне, міжкультурне та міждисциплінарне вивчення України все ще потребує інтеграції у більші інституційні структури – не лише в Європі, але й у глобальному масштабі. Перші кроки у цьому напрямку вже зроблені завдяки консолідованій роботі українських науковців та інституцій. Сьогодні глобальні студії України можуть стати простором безпечної, неупередженої дискусії, де приймаються численні точки зору (за умови, що вони не підтримують російський порядок денний). Найважливіше те, що фахові дослідження України у світі невпинно розширюються. У цьому процесі глобальні студії України з їхньою плюральністю та крос-культурністю мають потенціал стати форпостом об’єктивності та дистанціювання, необхідного для дослідницької роботи. Завдання дослідників України – зберегти доступ української академії до відкритої дискусії та зрештою очолити її, як це відбувається зараз.
В Україні, своєю чергою, розширення й відкриття інституційних мереж і осередків культурної та інтелектуальної продукції – це необхідний і неминучий процес, що триває з 2014 року. Проте зі зростанням втоми від війни цей процес обміну і розширення горизонтів в останні два роки почав сповільнюватися і підривається оборонною позицією та браком суспільної довіри (як через війну, так і як спадком радянського мислення). На мою думку, станом на 2025 рік інституційний гейткіпінг в Україні сьогодні сильніший, ніж будь-коли в останню декаду – парадоксально, з огляду на ситуацію, що вимагає консолідації зусиль і подальшої співпраці, але, перш за все, впевненості у власних силах і потенціалі.
Українські науковці ще мають навчитися звертатися до західної академії з позиції авторитету, спираючись на епістемічну вагу свого унікального досвіду спротиву соціальній несправедливості та військовому вторгненню, а також експертизи у сфері культурного й наукового виробництва в умовах війни. Це також дозволить їм сприйняти різноманітність перспектив без відчуття загрози власному статус-кво. Український досвід, проаналізований та інтерпретований, може бути цінним ресурсом для західної академії та академічних установ Глобального Півдня. Дуже важливо не лише не втратити імпульс трансформації, наданий українським спротивом Росії 2022 року, але й передати цей імпульс далі тим, хто його потребує для боротьби з епістемічним і системним насильством. Це поширення досвіду повинно мати взаємний характер.
Робота з країнами за межами Європи та Північної Америки триває, хоча здебільшого базується на індивідуальних зусиллях і майже не підтримується дипломатичними інституціями (утім, у порівнянні з 2014 роком, ситуація значно покращилася завдяки зусиллям посольств і Українського інституту — зокрема, нещодавно опубліковали деколоніальний гід для міжнародних музейників, до створення якого я мала честь долучитися). На запитання, чому слід проводити паралелі, скажімо, з Латинською Америкою, на яку я значною мірою спираюся у своїй роботі, відповідь така: ігноруючи країни цього регіону, ми виключаємо потужного союзника. Цей союзник здатний не лише з емпатією відгукнутися на наші історичні рани (за умови їхнього належного представлення й пояснення), а й поділитися знаннями про опір колоніалізму, маючи значні матеріальні й людські ресурси та можливість надати політичну підтримку. Особливо це важливо для сучасної ситуації невизначеності, викликаної приходом Дональда Трампа до влади в Сполучених Штатах і швидким зсувом країни до авторитаризму. Однак цю стіну непорозуміння між Україною як частиною «Глобальної Півночі» і «Глобальним Півднем» ще належить зруйнувати, хоча й прогрес поступово відбувається.
Дві ключові сильні сторони, які ще належить розвинути в пошуку інтеграції України в глобальні студії, — це бачення (майбутнього) та прийняття різноманіття (в сучасності). Суспільство у воєнний час переживає чимало викликів, включно з головними: невпевненістю, втомою та внутрішніми негативними процесами, як-от (само)цензура, які потрібно подолати будь-якими засобами, адже єдність разом із взаємним розумінням та можливістю діалогу з потенційними інтелектуальними союзниками є ключем до регенерації та створення нових сталих зв’язків, а також інституційної розбудови.