Ігор Іванько — документаліст, член групи «Вавилон 13», яка висвітлює події російсько-української війни з 2014 року. Байопік про видатного кінематографіста – жанр обох його повнометражних робіт. У 2022-му Іванько дебютував з картиною «Крихка пам’ять», головний герой якої — дід Ігоря, легендарний радянський і український кінооператор Леонід Бурлака. А втім, суто формальною подібністю все і обмежується. Бо «Крихка пам’ять» – радше камерна драма, де оповідь розвивається як авторська рефлексія на теми памʼяті й природи кінематографа як такого. Тоді як «Довженко. Великий компроміс» – те, що можна назвати науково-популярним кіно (проти такого визначення, до речі, не заперечують і учасники проєкту). Фільм зроблений на замовлення телеканалу «Суспільне», що дається взнаки в просвітницькому підході до матеріалу.
Тут є закадровий оповідач: кіноблогер Віталій Гордієнко; є експерти: автор і упорядник трьох книг про Довженка Сергій Тримбач, польський режисер Кшиштоф Зануссі, кінознавці Володимир Войтенко, Оксана Волошенюк і Альона Пензій, колишній очільник центру Довженка Іван Козленко, екс-голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович, доктор історичних наук Юрій Шаповал. Спільно з режисером всі коментатор(к)и намагаються знайти відповідь на суперечності, невіддільні від постаті Довженка. Найвизначніший український режисер – і співець радянської влади. Вояк армії УНР – і улюбленець Сталіна. Цей ряд опозицій можна продовжувати.
Іванько починає і завершує фільм кадрами з magnum opus Довженка «Земля» – гіпнотичними чорно-білими краєвидами. Довженко існував у двох модусах: соціальному, який постійно вимагав згаданих у назві компромісів, і кінематографічному, де йому бодай інколи вдавалося бути вільним. Його геніальність забезпечувала той люфт свободи, перед яким була безсила навіть пильна сталінська цензура. Про це каже Іван Козленко: «Довженко [у «Землі»] створив і пропаганду, і художній шедевр, і філософський твір». Повіривши після руйнації УНР, що червона влада зможе забезпечити дієву автономію для України, дорого заплативши за цю облуду, фільмуючи відверту пропаганду, Довженко усе одно лишався українським режисером, українським мрійником.
Іванько складає повнокровний портрет Довженка у всій його суперечливості – і це портрет чесної і великої людини.
Розповідає режисер Ігор Іванько:
З чого почався цей проєкт для вас?
«Суспільне» оголосило, що їм треба зробити такий фільм. Ми подали своє бачення. Вони досить швидко це погодили; там було ще два непогані проєкти, але врешті обрали наш. І так почали.
Як змінилося ваше уявлення про Довженка в процесі роботи?
Я дізнався багато нового, коли під час підготовки прочитав щоденники Довженка військового часу. Напевно, найцікавіше з усього матеріалу, окрім ранніх фільмів, дуже співзвучне тому, що зараз відбувається, бо там багато про війну, про Україну, про окупацію, про те, що в тилу відбувається. Всі ці речі зараз значно ближче нами сприймаються, ніж колись раніше.
Так, я себе піймав на думці, наскільки деякі фрагменти, які там у вас зачитуються, суголосні сьогоденню.
Все одно фільм – це наче скорочений переказ. Там навіть не можна було все вмістити. Цікавого матеріалу є багато. Найкраще, що можна зробити, – не тільки дивитись фільм, а й прочитати щоденники Довженка, вони багато чого пояснюють.
Ви тримали в голові його певний образ, коли монтували фільм? Думали, яким він постане у вас?
Я хотів більш-менш обʼєктивно все зробити. Така була задача. Не прикрашати, не звинувачувати, просто уважно подивитись, показати те, що ми можемо, скажімо так, з певністю стверджувати.