Дейві (Джессі Айзенберг) і Бенджі (Кіран Калкін) — кузени, які знають одне одного все життя. Вони двоюрідні, але насправді рідніші одне одному за будь-кого. Дейві — невротичний і замкнутий. Він переживає за всіх і все. Бенджі — чиловий і веселий. Він завжди зробить так, щоб ніхто не сумував. Дейві й Бенджі — американські євреї. Вони вирушають у мандрівку Польщею, звідки родом їхня бабуся — там вона пережила Голокост, звідти мігрувала у США, щоб дати майбутнє їхній родині.
У поїздці стає зрозуміло, що Бенджі не такий вже і веселун. Насправді після смерті бабусі він переживає складну депресію із суїцидальним епізодом. А всю цю подорож організував Дейві, аби хоч якось допомогти кузену справитися з горем. Одягаючи героя Калкіна в бордове худі, а власного героя в синю зіпку, режисер вдається до нехитрого, але водночас дієвого протиставлення характерів персонажів на візуальному рівні.
Ідея створити цей фільм в Айзенберга була давно. Режисер написав свого часу оповідання про екстравертного волоцюгу й інтровертного інтелігента, які разом вирушають у духовні мандри Монголією. Однак якось режисер побачив оголошення про «туристичний тур в Аушвіц з комплексним обідом» і зрозумів, що історія має бути про духовну мандрівку до Польщі. Айзенберг також має єврейське походження: його предки жили в Польщі й Україні. Історія американського єврея-міленіала, за яким тягнеться шлейф минулих поколінь, стає тим сюжетним фундаментом, спираючись на який Айзенбергові вдається говорити на дуже широкі теми, як-от: пам’ять, родинні зв’язки, відповідальність за минуле й майбутнє.
Використовуючи комедійний жанр, Айзенберг вдало розкриває образи кузенів через низку діалогів, пригод і курйозів протягом мандрівки. «Справжній біль» — це еталонне драмеді, де гумор насправді лише засіб для розмови про серйозне. Екскурсійний поїзд везе американських євреїв у Майданек. Лише герой Калкіна усвідомлює абсурдність ситуації: євреї їдуть у концтабір першим класом і з обідом. Раз у раз під час «голокост-туру» його розривають напади щирості. Він бачить древні єврейські могили, написи на концтабірних плитах, радянські панельки в місцях, де колись були єврейські будинки та крамниці — і розуміє, що це не лише факти й цифри, а людські життя, мрії та смерті. Чутлива режисура Айзенберга дозволяє не перетворити «Справжній біль» на моралізаторське кіно чи на історію протистояння бунтаря натовпу. Зокрема, екскурсійну компанію він складає з дуже різних, але однаково відкритих людей: британський гід, захоплений вивченням юдаїки; руандієць, який після досвіду геноциду та міграції знайшов душевний спокій у юдейській громаді; жінка, що рано вийшла заміж і переживає складне розлучення.
Кіран Калкін від початку року збирає призи за найкращу чоловічу роль другого плану, хоча під час перегляду видається, що його Бенджі — головний персонаж. Повсякчас саме він розкручує та просуває сюжет. Однак саме Дейві виголошує фразу, яка стає ключем цього фільму. Герой Айзенберга нагадує, що перше покоління мігрантів хапається за будь-яку чорну роботу, працює в таксі, друге отримує якісну освіту і стає лікарями й адвокатами, а вже третє лише курить траву в маминому підвалі.
У цьому узагальненні криється головна дилема фільму: чи повинна людина нести тягар своїх предків? Чи має право руйнувати власне життя, якщо потрібна була тисяча чудес, аби її бабуся уникнула газової камери? Герої Айзенберга обирають різні відповіді: Дейві замикає біль у собі й занурюється у звичайне життя, розриваючись у пошуках балансу між роботою та родиною; тоді як Бенджі дозволяє собі відкрите страждання та саморуйнування. Який із цих болів справжній? На це питання Айзенберг тактовно не дає відповіді, лишаючи глядачеві відкритий фінал і поле для роздумів.
